Її улюблений фільм "Піаніст". Подобаються трагічні фільми, де в кінці все погано. Через те, що тато меломан (у нього біля трьох тисяч CD) дуже любить музику, особливо рок, джаз, класику. Хоча відмічає, що краще тренується під рок. Улюблений письменник – японець Харукі Муракамі, який є одним з головних сучасних постмодерністів в літературі.
У першій частині розмови Наталя розказала про дитинство, прихід у хокей, наслідування батька, переїзд у Білорусію, чому не продовжила кар‘єру в Росії та скільки заробляла.
– Ким хотіли бути в дитинстві?
– Спершу цікавило щось пов’язане з історією. Хотіла бути археологом. А після перегляду серіалу "Солдати" хотіла йти в армію. Мене це надихнуло. Але з часом бажання зникло. Коли стала доросла, то вже таких бажання не було.
– В дитинстві були забіякою?
– Так. Навіть маму пару разів викликали до школи. Але ніколи першою не нападала. Якщо ображали мене чи моїх друзів, тоді могла заступитись. Була доволі чемна дитина. По закинутих будівлях не ходила, відповідально ставилась до навчання. Навіть університет закінчила з підвищеною стипендією. Я або дуже відповідально до всього ставлюсь, або "угу", пішли кудись…
Читайте також: Тренерка мені сказала, що з такими ногами я маю йти в моделі або бігати, – Софія Яремчук
– Хокей – це перший вид спорту, яким почали займатись, чи ще щось було?
– Хокей – це перший вид спорту, яким почала серйозно займатись. До того були секції в школі, щось рухливе, але нічого серйозного.
– Як потрапили в школу ХК "Леви"?
Тоді вони якось по іншому називались, здається ХК "Львів". Там тренував мій перший наставник Михайло Валерійович Чіканцев. Сама просилась, щоб мене привели на секцію. Ходила на всі матчі тата і так пройшов рік. Після року я почала просити тата, щоб відвів на секцію. Мені тоді було 10 років. Мама була проти. Для мам краще, щоб дівчинка ходила на танці, художню гімнастику і вишивала дома, а я захотіла на хокей, що стереотипно вважається чоловічим видом спорту.
– Батько на якому рівні грав в хокей?
– На аматорському. Хоча можна сказати, що напівпрофесійний. Все своє життя був аматором, працював на роботі та паралельно грав в хокей. А у 2007-2009 роках, коли розширили українську лігу, з’явився західний регіон. Команди підсилювались гравцями, які з дитинства займаються, і він теж почав грати.
– Окремих груп для дівчат тоді не було…
– Тренувалась і грала з хлопцями. На початку, здається, були ще дівчата, але надовго не затримались. Було важко постійно з хлопцями тренуватись. Було дуже не звично і важко знайти спільну мову. Але якщо згадувати ті роки, то тільки з позитивного боку. Звичайно, що коли вже потрапила в команду з дівчатами, то було комфортніше.
– Що тримало десятирічну дівчинку в хокейній групі з хлопцями більше, ніж декілька тренувань?
Мені подобалось. Почали з’являтись мрії про те, як я стану великою хокеїсткою. Ні на що не зважала, не боялась труднощів. Хотіла йти на тренування, це було в радість для мене. Мені було все одно, що там були одні хлопці й з ними не можна погратись, як з дівчатами. Просто хотіла грати в хокей. Згодом і тато побачив, що мені це подобається, тому сам був зацікавлений в моєму розвитку.
– Як дівчині виділитись серед хлопців?
– Тоді було тільки два воротарі: я і ще один хлопець. Ми тренувались на "Медику" коли було масове катання людей. Нам не хотіли виділити всю площадку, тому тренувались тільки в одній зоні. Повноцінних тренувань не було, виходили з тих можливостей, що були у Львові. Тренер молодець, що зміг і так зробити, домовитись, організувати групу.
– З хлопців, які тоді були в групі, хтось досягнув успіху?
На жаль, всі закінчили з хокеєм. Останні ще позаминулого року грали в Українській хокейній лізі. В Україні й чоловічий хокей не є високо оплачуваний, тому люди пішли на роботу. Доросле життя змушує заробляти гроші, й чоловікам треба думати про своє майбутнє. Можна сказати "побавились і досить".
– У футболі воротарів називають окремою кастою. В хокеї так само?
– Думаю, це ще гірше. Тому, що з психологічної точки зору, яка нормальна людина піде ставати у ворота, щоб в неї кидали шайбою. Шайба летить зі швидкістю 160 кілометрів за годину. Всі відвертаються, а воротар має зловити. Так хто нормальний піде на це?
– То воротарі ненормальні?
– Є в цьому якась частка правди.
– Є стереотип, що воротарі-чоловіки перші у всьому, щоб не робила команда. Жінки-воротарки такі ж?
– Так, завжди перші. Принаймні намагаються бути першими у всьому, за що беруться.
Читайте також: "Арена Львів" – це як Mercedes, в якого колеса спущені та двигун не працює, – директор стадіону
– Коли вибирали позицію воротаря, Ви знали про Террі Савчука?
– Так, безумовно. В нього все обличчя в шрамах. Савчук – однозначно талант. Але він був особливий тим, що відмовлявся грати в масці. Тільки під кінець кар’єри почав її вдягати. В нього було дуже багато болячок, проблеми з хребтом. Він всю кар’єру мучився, але, думаю, любив і ненавидів хокей однаково.
– Його вигляд Вас не лякав?
В мене тато теж воротар, тому в першу чергу дивилась на нього. Він був для мене прикладом. Пам’ятаю, що мене всі відмовляли бути воротарем, в тому числі і тато. А я думала: "В мене тато воротар, то чому я не можу, не хочу бути польовим". Сказала, що знаю про всі проблеми, але все одно буду воротарем.
– Цей вибір був, як наслідок наслідування тата?
– На початку так, бо мала дитина була. Просо хотіла займатись спортом і вибрала хокей, бо тато ним займався. Напевно, років з 14 зрозуміла, що хокей мені подобається і хочу ним займатись. Якраз в цей час переїхала в Білорусію, де сама займалась, не було тата. Почала жити самостійним спортивним життям. Коли йшла на хокей, то зразу думала про вородарську позицію. Ще перший рік, щоб навчитись кататись, була як польовий гравець, а потім стала у ворота.
– Хокейна мрія – це пограти у NWHL?
– Так, спробувати там пограти було б цікаво. Але зараз це не найбільша мрія в житті. Коли виростаєш, то розумієш, що не все так просто, як виглядає на перший погляд. Жіночий хокей у всьому світі не є професійним. Тому всі дівчата десь працюють, а грають у вільний час. Вони підписують контракти річні на 12 тисяч доларів. В США це дуже малі гроші, як стипендія в нас. Компенсація за час, гроші за дорогу. Але якби така пропозиція надійшла, то однозначно погодилася б, щоб спробувати себе.
– Коли зрозуміли, що спорт (хокей) – це Ваше, і будете займатись ним серйозно й довго?
– Це якось саме по собі вийшло. Ти займаєшся спортом, воно тобі подобається, ти втягуєшся. Коли закінчила школу і виникало питання куди йти навчатись, то відповідь була проста – в Університет фізичної культури. Розпочалось теоретичне вивчення спорту. І далі все продовжується, бо починаю працювати з дітьми. Ніколи в підлітковому віці не задумувалась, а чим займатись в житті. Все йшло саме, як запрограмовано.
– Бажання покинути спорт не було?
– Щоб зовсім покинути – не було. Коли вчилась в університеті, то розуміла, що це час, який можна приділити своєму розвитку. На роботу не треба йти, бо є стипендія. З урахуванням того, що допомагали батьки, то я мала час для розвитку, як спортсменка.
Читайте також: Завдяки спорту я не зламався після травми, несумісної з життям, – пауерліфтер Павло Козак
– Як виник варіант переїзду в Білорусію?
– Це мій перший тренер Чіканцев знайшов таку можливість. На початку, коли їхала туди, то була умова зміни громадянства. Вони казали: "Добре, ми її візьмемо, але потім візьме наше громадянство". У нас тоді взагалі не було жіночого хокею. Якась чорна діра була, жодної жіночої команди. Закінчила грати з хлопцями, і куди мені далі? І тут виник варіант з Білорусією. Ми дали згоду на подальшу зміну громадянства. Я там відіграла два роки, у них закінчилось фінансування, і команда розпалась. І Слава Богу, бо мені вже почали робити посвідку на проживання і добре, що не отримала громадянства.
– Які були умови в Білорусії?
– Спершу нас поселили в готель, а потім розселили по квартирах. Молодим давали стипендію, а старші мали зарплату. Ми всі підписували контракти. В мене перша робота в 14 років, записано посаду тренер-інструктор. Нам на картку приходили гроші, 100 доларів. Також коли жили в готелі, то харчування оплачувала команда. А з переїздом на квартири тільки обіди після тренування були коштом команди.
– Готувати за цей час навчились?
– Трохи готувала сама. Але зготую страву тільки, якщо буду бачити рецепт перед собою. Борщ можу зварити, але не факт, що все по рецепту буду давати. Якщо з’їсте те, що зварю, то не помрете.
– Яке ставлення до хокею в Білорусії?
– Це спорт номер один. У них ХК "Динамо" має арену на 16 тисяч глядачів. Коли ми приходили на матч, то вона завжди була заповнена. Багато катків збудовано. Дуже сильно популяризується спорт.
– Як завершували навчання?
– Ходила до школи в Білорусії. Також 10 й 11 класи я завершила екстерном за рік. В 16 років я вже була на першому курсі університету.
– Коли в 16 років повернулись з Білорусії, то який вибір стояв перед Вами?
Пішла на перший курс університету. Шукала команду для подальших виступів, питала дівчат, з якими грала раніше. І так склалось, що хлопець дівчини, з якою грала раніше, став тренером дівочої команди U-18 із міста Ступіно в Росії. Сказали "приїжджай до нас пограти". Вирішила попробувати себе там, бо в команді вже були знайомі. Я там пограла, подивилась на все з середини. Але якраз розпочалась війна Росії проти України, тому після трьох місяців перебування там повернулась назад і закрила для себе питання виступів в Росії.
– Був тиск на Вас, коли розпочалась війна?
– Вони мені говорили, щоб я залишалась: "У вас там війна, ви всі такі бідні, воюєте між собою, ми тут тобі все влаштуємо". Думаю: "Боже, які ж ви дурні". Пам’ятаю, як прийшла в лікарню, бо мала проблеми з коліном, і там хлопчик до мами каже: "Мама, мама, а що Крим тепер наш?". Вона: "Так, Крим наш". Він: "Ура, ура!". Мені було огидно за цим спостерігати, почала проявлятись ненависть і хотілось чимшвидше поїхати звідти. Хоча і цей досвід був корисним. Побула там і краще розумію їх дії та висловлювання.
– Це теж був контракт?
– Ні. Рахувалась як в спортивній школі. Вони забезпечили мене хокейною амуніцією, а проживання і харчування були за свої кошти. Добре, що батьки допомагали.
– Де грали після повернення з Росії?
– В Польщі. Це знову Чіканцев знайшов цей варіант. Його хлопці грали в Карпатській лізі, й в нього було багато знайомих в чемпіонаті. Я тоді стала віцечемпіоном Польщі. Далі поїхала у Швецію. Там подруга з Києва грала. У них в команді не було воротарів, і вона запропонувала приїхати. Зв’язались з тренером і поїхала. Потім поїхала грати у Швейцарію, але через травму повернулась додому. Тому сезон догравала в Чемпіонаті України за київську команду "Україночка". Знову віцечемпіонкою стала. І два роки грала в Словаччині, де виграла бронзу і золото. А в останній сезон ще встигла стати віцечемпіонкою з кікбоксингу.
– Був десь контракт, зарплата?
– Тільки в Мінську був контракт. Це була як робота. Дівчата мусіли йти на тренування. У Польщі, Швеції, Швейцарії всі дівчата ходили на тренування після роботи. В когось не було можливості ходити постійно. Всі команди надавали мені проживання і харчування, тому я мала час для тренувань, розвитку і навчання. Я в університеті брала завдання у викладачів, і там виконувала. Зарплату отримувала тільки в Білорусії та Швейцарії. У Швейцарії давали 500 доларів. Для них це не багато, але якщо ці гроші привести в Україну, то це суттєві суми.
Я тепер маю роботу у Львові. Буду тренувати дітей в Клубі ігрових видів спорту. Вирішила попробувати себе, бо в Словаччині давали тільки харчування і проживання. Цього року спробую тренерську роботу, подивлюсь як воно буде йти і буду грати в Чемпіонаті України. Ще не знаю за яку команду і тренуватись, бо в квітні Чемпіонат світу. Я хочу виступати за збірну України, це була мрія дитинства, тому не буду від неї відмовлятись.
Читайте також: Є тільки одне місце – перше, все інше втішні призи, – переможниця Кубку світу Олена Старікова
– Була у Вас робота, не пов’язана зі спортом?
– Ні, все пов’язано зі спортом. Поки вчилась в університеті, не задумувалась про роботу. Мала підвищену стипендію 1900 гривень і батьки допомагали.
– Збірниці мають контракти з міністерством спорту і грошове забезпечення?
– В хокеї немає. В регбійній збірні є ставки, але в мене немає. Я потрапила туди пізніше, тому не маю.
Другу частину інтерв'ю про прихід в регбі та кікбоксинг – читайте на Спорт24 невдовзі