Анна вирішила виїхати за кордон ще наприкінці березня, аби розпочати підготовку до нового сезону. Майже пів року вона не бачилася зі своїми рідними, які залишилися у Дніпрі. Тож після останнього свого виступу українка твердо вирішила, що повертається додому.

Варте уваги Перші 3 дні не спала, не їла, – інтерв'ю з Харлан про розлуку з батьками, війну та Зеленського

У межах "Інтерв'ю24" титулована українська легкоатлетка розповіла, як дізналася про повномасштабне вторгнення росії в Україну, важливість відсторонення росіян від міжнародної арени, підтримку колег з Європи та США, вплив війни на виступи та повернення в Україну.

Що можете сказати про сезон, що минув?

Я дуже рада, що він нарешті закінчився, бо це точно найскладніший сезон в житті. Дуже важко він дався мені, як психологічно, так і фізично. Щаслива, що він закінчився, але як би складно не було, є відчуття, що я зробила щось хороше. Коли виїжджали на тренування за кордон в перші місяці війни, було таке відчуття: нащо ми це робимо, потрібно повертатися, вдома будемо кориснішими. Оглядаючись на весь сезон, мені дуже приємно, що ми змогли принести користь. Я зрозуміла, що це необхідно через спорт показувати, хто такі українці. Ми не викликаємо жалість, це про повагу. Ми використовуємо всі шанси та своєю працею здобуваємо перемоги. Ніщо нам не дається просто так і всі бачать, що ми працюємо.

Які подальші плани після закінчення сезону? Що будете робити найближчі декілька місяців?

Я пів року не була дома. Хочу дістатися додому, побути з родиною, треба адаптуватися до життя вдома, планувати подальшу кар'єру. Бо війна триває, ситуація не покращується, спорт майже не фінансується. Це правильно, нам зараз більше потрібно на фронті. Треба сісти з тренером та обговорити подальші плани, де брати кошти на підготовку. Бо багато спонсорів допомагають, волонтерські організації теж, хтось приймає в себе безкоштовно, так було протягом цього сезону. Треба вибудувати плани, куди ми поїдемо, що будемо робити на наступний сезон. А зараз плани відпочити по-максимуму.


Анна Рижикова / Фото з інстаграму спортсменки

Ви не бачилися з рідними пів року, вони не виїжджали з України під час війни?

Мої рідні не виїжджали, вони були в Дніпрі весь цей час. Лише чоловік відвіз мене на кордон, коли їхала за кордон і повернувся додому. Я виїхала наприкінці березня, тільки по відеозв'язку ми бачилися. Не було сенсу їхати в Україну, тому що ти не сядеш у літак і не прилетиш, це треба 2 – 3 дні витратити на дорогу. А коли ти в режимі тренувань – не можеш собі цього дозволити. Три дні – це їдеш тільки в одному напрямку, важка дорога. Побути там кілька днів і повернутися такою ж дорогою дуже впливає на фізичний стан. Тому залишалася в Європі.

Під час повномасштабного вторгнення ви були в Сумах чи встигли виїхати з міста?

Ми були в Сумах, але я поїхала 23 ввечері. У цей день якраз був схвалений надзвичайний стан у країні, у нас там мав початися 25 лютого чемпіонат України, його скасовували. Нам сказали, що ми можемо залишитися переночувати та поїхати додому вже 24 лютого. Мені до Дніпра їхати недалеко, але я була без машини. Туди якраз їхали мої друзі, але в них не було місця для валізи, тож залишила її там. У мене тоді була якась тривога, мені дуже хотілося додому. Коли ми їхали, то бачили дуже багато колон з військовою технікою, через це було дуже тривожно.

Читайте також А що ще війна не закінчилась у вас в Україні, – Рижикова про дивне запитання від європейців

Зранку вже прокинулися від вибухів, я навіть не повірила, коли почула перший, подумала, що покришка якась зірвалася чи щось таке. Ми ж не звикли чути звуки вибухів, не хотіла в це вірити. Потім почула другий, навіть це мене не дуже переконало, до останнього відмовлялася це сприймати. Потім почали дзвонити телефони. Рада, що була вдома в цей момент, що рідні не сходили з розуму через хвилювання за мене. Бо деякі мої друзі залишилися в Сумах переночувати, вони поїхали сім'єю, з маленькою дитиною. Я зранку одразу ж їм подзвонила та сказала, щоб збиралися та відразу їхали, пропонувала їм переночувати в мене.

Більшість українських спортсменів наразі не лише тішать своїми перемогами та виступами, але й активно борються на інформаційному фронті. Наскільки є важливим продовжувати це робити?

Спочатку були такі неприємні відчуття і ти не знав, що робити. Здавалося, що вести соціальні мережі зараз неприйнятно, не потрібно, аморально. Важко було морально щось публікувати у перші місяці війни. Потім ми зрозуміли механізм, як нам поводити себе. Коли почалися перші змагання, і до нас було прикуто багато уваги, ми змогли розповідати про Україну – яка ситуація, про те, що нам треба, яка допомога та як ми її використовуємо. І підкріплювали це все своїми успіхами. А потім за допомогою соціальних мереж поширювати все це.

Одна з пресконференцій українки: відео

Цей сезон не про медальні здобутки, а саме про проведення роботи з нашими друзями, конкурентами, зі спортсменами, функціонерами. На які б ми пресконференції не ходили, скрізь була прикута до нас особлива увага, багато журналістів з нами спілкувалося. Але це теж було досить незвично, важко. Зазвичай після змагань у нас бувають короткі інтерв'ю, ми маємо заготовлені заздалегідь думки, бо після виступу важко зосередитися, тому ти напередодні продумав, що хочеш сказати. А тут вже досить інша історія, це про війну, і це дуже особисто чіпає, ніколи не можеш спокійно про це говорити. Ти не можеш щось заготовити собі та розказати, це завжди сльози. Думаєш собі, що от зібралася і все буде нормально, але може бути якесь питання, яке вибиває з колії, і я починаю плакати.

Читайте також Магучіх знову найкраща: скільки українські легкоатлети заробили у Діамантовій Лізі-2022

До того, як ви виїхали для підготовки за кордон, ви були в Дніпрі?

Я була вдома, в Дніпрі, про спорт взагалі не думала, не тренувалася. Десь всередині березня вперше вийшла на пробіжку, це більше для самопочуття, щоб відчути себе трішки краще. А так, взагалі не хотілося, не було бажання. Перші тижні взагалі не було ніяких думок про спорт. Мені дзвонили друзі і казали, що треба продовжувати кар'єру. Як я можу виїхати, коли таке відбувається, я не знаю, що буде з моєю сім'ю. Ближче до кінця березня стало зрозуміло, що це надовго. Поговорили з чоловіком, вирішили, що я їду за кордон. Мені додавало спокою те, що машина заправлена і чоловік в будь який момент міг забрати батьків в безпечніше місце.

В одному з інтерв'ю ви говорили, що після 24 лютого взагалі планували закінчити кар'єру. Де знайшли сили повернутися до спорту?

Так, у перші тижні вважала, що спорт зараз не потрібен, що це не є важливо, це не те, що допоможе Україні. Я думала, що можу бути десь кориснішою в країні, а не розважати людей своїми виступами. Але як показав сезон, вийшло зовсім по-іншому. Багато друзів дзвонили та казали, що треба продовжувати. З товаришами по команді ми зібралися і вирішили спробувати поїхати та почати тренуватися. Важко було в перші дні, перші тижні. Ми не розуміли навіщо це. В таких сумнівах пройшло багато підготовки.


Анна розмірковувала про закінчення кар'єри / Фото з інстаграму Рижикової

Було складно фізично та морально, постійно в новинах, телефон завжди з собою. Тоді під час кожної повітряної тривоги я телефонувала додому і питала чи все добре. Це був дуже важкий період – не така підготовка, як раніше, що ти спокійно собі тренуєшся. Ні, ти постійно шукаєш собі місця, сам купуєш квитки, з цією валізою з країни в країну. Такого комфорту, як завжди ти не отримуєш. Шукаєш, де тобі два дні "перекантуватися" перед наступними змаганнями. Так, були люди, які нам допомагали, і я дуже вдячна їм за це.

До теми "Було не до спорту": титулована українська легкоатлетка могла закінчити кар'єру через війну

Ну якщо вже виїхали, то треба доводити справу до кінця. Після перших змагань стало краще, тоді ми отримали повідомлення від хлопців з фронту, на кшталт: "Ви робите хороші новини, ми дивимося трансляції, бачимо наш прапор, радіємо, переживаємо з вами емоції перемоги". Тоді це дуже надихало, було приємно. Під час чемпіонату світу та чемпіонату Європи ми також отримували багато повідомлень, люди нам писали, що вони переживають хороші емоції. Вони мали мандраж, переживали за нас, це в хорошому сенсі. І після виступу вони були задоволені, немов самі брали участь. Нами пишалися, люди плакали та раділи разом з нами. Я дуже багато таких повідомлень отримала. Це надихає, заради цього готова потерпіти всі складнощі і розлуку з сім’єю.

Бачила дописи багатьох спортсменів, які писали про те, що дуже хочуть повернутися додому та готуватися до стартів в Україні. Наскільки важко було виступати за таких умов?

Ми пів сезону мучилися, бо ми не знали де будемо ночувати, з готеля в готель, постійні проблеми з переїздами. Після пандемії люди почали більше подорожувати, в авіакомпаніях не вистачало співробітників. Рейси скасовувались, затримувалисяь. Було таке, що під час пересадок губився багаж, це накладалося, тому що ти і так їдеш не додому, а в тебе загубилася єдина валіза. І ти ще декілька днів взагалі без речей. І ти не знаєш, чи взагалі їх знайдуть. Або ти тільки виїхав з готеля, а в тебе скасували рейс, і ти шукаєш новий готель, щоб десь зупинитися.

Нам доводилося звикати до інших правил у тих країнах, де ми жили, чи то в транспорті, чи ще щось. Це здається такими дрібницями, але насправді ти не відпочиваєш. Робота спортсмена – це викластися на змаганнях, потім відновитися і далі виступати. А коли ти не відновлюєшся – в тебе накопичується фізична та психологічна втома. Деколи важко знаходити в собі сили, але ми знаємо заради чого все це робимо. І приємно, що за плечима таке відчуття, що ти щось хороше для країни зробив.

У яких країнах найбільше відчувалася підтримка світової спільноти?

В Італії, Англії, США, Норвегії. Це не лише на політичному рівні, а самі вболівальники просто прийшли підтримати нас. Я от снідала з командою з Норвегії, і вони в курсі, що відбувається в Україні, вони питають, чи не страшно мені їхати додому. Кажуть, що знають про війну, дивляться новини, але зрозуміти, що у сучасному світі таке може відбуватися – просто неможливо. Вони не уявляють, як ми можемо знаходити сили, тренуватися, виступати. І за це вони нас дуже поважають.

Дивіться також Рижикова з новим особистим рекордом сезону стала третьою на Діамантовій лізі у Стокгольмі

Після того, як я здобула медаль на чемпіонаті Європи, мої суперниці підійшли до мене та сказали, що я заслуговую на це на 1000 відсотків. Хоча кожен, хто відбирається до фіналу, через щось проходив. Вони були щиро раді, що я виборола цю медаль, і що зараз вона важливіша мені, ніж їм.


Анна Рижикова / Фото з інстаграму атлетки

Ви говорили, що під час чемпіонату світу в США до українських спортсменів була прикута неабияка увага журналістів. Про що саме найчастіше запитували іноземні журналісти?

Через війну всі питали яка ситуація у нас, як ми тренувалися, журналісти хотіли дізнатися особисту історію кожного – хто як виїжджав, де у кого сім'я. Історія Андрія Проценка взагалі неймовірна, він жив, тренувався в окупації, потім зумів виїхати. Ми всі наскільки щиро раділи за його успіх на чемпіонаті світу, він просто зробив щось неймовірне. Йому це було життєво необхідно, бо він зараз зі своєю родиною, маленькими двома дітками не може повернутися додому. Ці нагороди у цьому сезоні допоможуть йому.

Історія Андрія просто вражає. Як він взагалі прокоментував свій виступ?

Андрій взагалі дуже скромний. Коли він ще жив в окупації, ми йому писали, запитували як у нього справи, чи зможе він виїхати, підтримували. Коли він приїхав, ми були дуже раді, що йому вдалося, бо це небезпечно, а ще ж зі сім'єю, це велика відповідальність. Пощастило, що все добре склалося. Я вважала, що для нього це досягнення бути на ЧС, що він встиг підготуватися, бо в нього взагалі було мало часу. І коли він здобув медаль – це було щось неймовірне. Буває, що хтось комусь заздрить, але мені здається, що Андрію ніхто не заздрив, бо це людина, яка викликає повагу. Лише найщиріші побажання, хочу, щоб цей успіх йому допоміг в житті.

Він не дуже емоційний, радіє, але дуже скромно, стримано. У мене була така історія, це був фінал Діамантової ліги декілька років тому. Я пробігла свій забіг, а Андрій виступав трохи раніше, не бачила як він виступив. У нас на змаганнях є таке місце, де ми забираємо свої речі. І він підходить і говорить: "Я бачив, як ти пробігла. Як ти себе почуваєш? Ти така молодець". А я тоді, мабуть, 5-ою фінішувала. Я ж запитала у нього, як він виступив. Андрій відповів: "Та нормально, виграв". Він дуже скромний, спершу питає, як всі, а потім лише говорить про себе. Надзвичайно світла людина. Тому бажаю йому лише найкращого, щоб Херсон якнайшвидше до нас повернувся, був звільнений, і щоб його будинок зберігся.

Українські атлети демонструють фантастичні результати у багатьох видах спорту. Події в Україні додають вам мотивації?

Так, я вважаю, що всі знайшли в собі резерви, мобілізували свої сили, як могли. До того ж ми стали об'єднанішими, більше допомагати одне одному. Бо у важкі часи самостійно нічого не зробиш. Великий успіх зараз у командних видах спорту, бо всі дійсно стали командою. У нас індивідуальний вид спорту, але ми теж допомагаємо один одному. Це також стосується підготовки, бо на початку всі повиїжджали без тренерів, і ми одне одному допомагали на тренуваннях, аби кожен міг напрацювати якнайкращий результат. Так, мотивація додавалася. Бо зазвичай на змаганнях ти робиш це для себе, бо це наша робота, ми повинні здобувати перемоги. А цього року у тебе вища мета – викликати хороші емоції, мотивувати, і робити ці хороші новини. Ці перемоги та виступи забрали багато внутрішніх резервів, але воно того вартувало. Кожен працював вище свого максимуму.

Який виступ у сезоні, що минув, запам'ятався найбільше?

​До слова Вікторія Ткачук та Анна Рижикова взяли медалі на чемпіонаті Європи з легкої атлетики

Чемпіонат Європи, де я здобула бронзову нагороду, це найбільш помітний. Медаль є медаль, але той момент, коли ми бігли коло пошани з прапорами по стадіону. Люди підіймалися і плескали нам, це було дуже приємно. Незважаючи на складнощі, ми змогли здобути цю перемогу, пройшли через все та стояли на п'єдесталі. У цьому сезоні немає поганих виступів, бо ніхто не здавався, і використовував кожен шанс і можливість, щоб стати краще, показати кращий результат. Дійсно рада, що у мене є ця медаль, і до нас була прикута така увага. Ми викликали позитивні емоції у наших вболівальників.

Медаль українки з Євро: дивіться відео

Раніше ви розповідали про ганебні повідомлення від росіян. Вам писали спортсмени чи лише вболівальники країни-агресора?

Спочатку ми намагалися достукатися до них. Ми гадали, що вони не знали, що відбувається, не мають інформації. Тому думали, що ми їм розповімо, вони вийдуть на протести, всі об'єднаються, як ми це робимо. Ділилися кадрами з новин, писали пости із закликами виходити на протести, благали робити щось: "Виказуйте свою позицію, підтримайте нас, ваші війська тут до нас додому прийшли, вони вбивають наших людей, робіть щось".

Це вже зараз я розумію, що було багато ботів. Писало багато спортсменів, вони опускалися до такого низького рівня, дуже агресивно писали, з образами: "Ми прийдемо до тебе додому, ховай сім'ю, чому ти сидиш в інтернеті, якщо в тебе в країні війна, ти обманюєш". Своїми постами в соцмережах ми намагалися викликати у них інші емоції. Ми закликали їх до якихось дій, а у відповідь отримували багато повідомлень з погрозами: "Ми вас визволяємо, ви нас обманюєте, ми вам допомогти хочемо, нацистки, бандерівки". Ну це стандартний набір. А, ну і ще всі писали, де я була всі ці 8 років.

До теми Бажали смерті: російські спортсмени "накинулися" на легкоатлетку Рижикову через війну

Спершу я відповідала на ці повідомлення, але потім зрозуміла, що це заїжджена пластинка, вони цього не розуміють, наскільки зазомбовані, що їм нічого не доведеш, лише свої сили витратиш. Вони агресивно налаштовані, підтримують російську агресію. Тому наступним кроком було забанити їх. Ми не можемо виходити з ними на одну спортивну арену, треба їх відсторонити. Тому, що в цивілізований світ не можна випускати дикунів, які вбивають людей. Тому всі підписували якісь листи. Ми закликали Міжнародні та Національні федерації висловлювати свою думку щодо відсторонення росіян. І потроху цей процес пішов, він рухався, кожен український спортсмен виступав за відсторонення росіян та поширював цю інформацію своїм колегам за кордоном.


Рижикова під час Євро / Фото з інстаграму Анни

Цивілізований світ не може приймати таких людей, бо спорт – це про мир, це ідеальна конструкція світу. Ти виходиш і граєш за правилами, де всі рівні та мають однакові можливості. Тут не можна обдурити, або застосувати певні махінації. Люди, які обманюють та роблять зло – не можуть бути допущені до змагань.

В одному з інтерв'ю ви сказали, що "ніхто за росіянами не сумує". Як висловлюються ваші колеги з інших країн про відсторонення представників росії?

У нашому виді спорту росіяни вже були забанені через допінг, вже потроху їх забували. Деякі виступали, як нейтральні атлети. Але зараз всі розуміють, що вони не висловлюють підтримки Україні, не виступають проти свого президента, проти війни. Вони просто сидять та відмовчуються. Тому навіть цей лист марії ласіцкене, який вона написала Томасу Баху, краще б вже і далі мовчала. Через 5 місяців після початку війни, говорити, що вони стали жертвами – для мене не припустимо. Це перекреслило всі відносини.

Мої друзі з Європи, Америки не помітили їхньої відсутності, за ними дійсно ніхто не сумує. Якщо вони кажуть, що втратилась цікавість до змагань через їхню відсутність, то це не так. Цей інтерес виріс, є на кого дивитися, є нові зірки. Ніхто навіть не помітив, що їх нема. Ну це тільки, що Ласіцкене на слуху, тому що вона нашій Ярославі Магучіх складала конкуренцію. Але про інших взагалі не згадували. Зараз це поганий тон – згадувати про росіян. Ти виставиш себе нечемним. Всі підтримують Україну, всі проти війни, всі розуміють, що відбувається. Але інша сторона "конфлікту" не розуміє. Всі одноголосно згодні з тим, що потрібно продовжувати цей бан, поки не зміниться ситуація.


Тренування українки / Фото з інстаграму бігунки

Як гадаєте, чи зможуть росіяни повернутися до світового спорту у новому сезоні?

Це має продовжуватися не лише поки триває війна, а й доки вони не виплатять всі репарації. Вони мають зрозуміти свою провину. Я не знаю, як далі будувати якісь відносини. Я хочу, щоб росію закрили "залізною" стіною і нікого з росіян не випускали, поки вони не зміняться.

Я з Дніпра, там всі звикли говорити російською. Я ніколи раніше не звертала на це увагу. За кордоном ми могли спілкуватися, як російською, так і українською, залежало від того з ким говориш. Зараз приємно спілкуватися українською мовою, а російською взагалі не хочеться говорити, тому що ти асоціюєш себе з ними. Зараз дуже неприємно говорити цією мовою.

У липні ви увійшли до складу комісії атлетів World Athletics. Що буде входити у ваші обов'язки?

Це новий досвід для мене. Комісія атлетів лише нещодавно сформувалася, кожні зміни у Міжнародній федерації легкої атлетики мають бути обговорені зі спортсменами. Я є представником атлетів, і ми можемо говорити про те, чи влаштовують нас певні нововведення. Ще не було засідань, наприкінці вересня буде перше, там вже я дізнаюся подробиці, як це працює. Я дуже хочу перенести цей досвід на комісію атлетів України, де теж у нас нещодавно були вибори. Це має бути дуже круто.

Читайте також Кожен з нас є сміливим, перебуває на своєму місці та робить усе для перемоги, – Юлія Левченко

Ви говорили, що у цьому сезоні держава не фінансувала виступи легкоатлетів. Тож за який тоді рахунок доводилося виступати?

Мені дуже допоміг мій спонсор, який підтримував мене протягом сезону. На чемпіонат світу та Європи нас запрошували за рахунок сторони, яка приймає. В США ми мали адаптаційний збір, де ми пробули 3 тижні за рахунок органзіаторів. Так саме було і перед Євро, ми проживали за кошт Німецької та Європейської федерацій. Намагалися на початку війни вивозити людей по-максимуму, це все було за рахунок європейської, світової федерацій, деякі клуби пропонували свою допомогу. Наскільки я знаю, в Україні зараз немає фінансування спорту.

У багатьох європейських країнах можна побачити переповнені трибуни під час різних турнірів. Однак цього, на жаль, не побачити в Україні (мається на увазі до війни, наразі в Україні всі змагання відбуваються без вболівальників). Чого не вистачає нам для масової популяризації спорту?

У нас немає культури спорту. Хоча в нас теж є вболівальники, але немає тої культури, що діти всі мають займатися спортом. Це не обов'язково професійно, це буде великим плюсом для їхнього здоров'я у майбутньому.

Секції, різні спортивні школи мають залишки радянської системи, яка вже розвалилася і вже давно не працює. Зараз все менше дітей займаються спортом, деякі види взагалі не мають набору. Як на мене, не вистачає ще й інформації про те, куди ти можеш привести дитину, ким вона може стати. Зараз ще є проблема з тренерами, бо ті, які хороші та досвідчені – вже старші люди, або ж виходять на пенсію. А молоді не приходять працювати тренером саме в такі секції, тому що маленькі зарплати, але велике навантаження. Їм простіше піти працювати у фітнес-клуб, де вони зароблять значно більше.

Є якісь рухи в хорошому напрямку. У нас стають популярними забіги, марафони. Але треба починати з дітей, саме батьки мають розповідати про спорт, ходити на спортивні заходи. Звісно, що зараз війна, і це не на часі.

Я от недавно була на баскетболі, де наша збірна грала з Італією. Боже, я стільки задоволення отримала, це наскільки круто бути на трибунах, не те, що по телевізору. В такому напруженні вболіваєш, переживаєш за гравців, хочеш, щоб вони перемогли.


Спортсменки під час матчу Євробаскету-2022 Італія – Україна / Фото з інстаграму Рижикової

У нас є лише культура сходити десь смачно поїсти або в кіно, невеликий відсоток ходить в театр. Потрібно урізноманітнювати своє життя. Зараз ще добре, що завдяки соцмережам спортсмени стають все більш популярними. Ще 10 років тому ніхто про нас і не знав. Популярності все ж таки додалося, але не на тому рівні, як у наших європейських друзів. Бо там, якщо ти чемпіон країни, то ти вже зірка.

Але коли ти маєш певну популярність, в тебе є спонсори, ти притягуєш до себе увагу, це все дуже взаємопов'язано, це все впливає на розвиток спорту. Бо всі бачать тебе успішну та хочуть пройти той самий шлях. Спорт – це дуже класно. Я ніколи не агітую займатися ним професійно, але в дитячому віці має бути певна фізична активність.

Це також і завдання маркетингу. Бо потрібно розкрутити ці змагання, зацікавити людей, щоб вони прийшли. У нас важкі люди на підйом.

Ще проблемою є відсутність певних трансляцій на українських каналах. Раніше взагалі нічого не транслювали. А десь у 2018 році по ТБ показували чемпіонат Європи з легкої атлетики. Коли я поверталася зі змагань, то мене почали більше впізнавати, люди казали, що дивилися змагання. І це була лише одна трансляція. Якщо на нашому телебаченні буде крутитися спорт, люди це подивляться. Одного разу вони можуть перемкнути канал, але наступного – можуть затриматися, когось це може зацікавитися. Тому це все взаємопов'язано.