Перша частина інтерв’ю про своє дитинство, як прийшов у бокс, інші види спорту, якими займався, свою родину, відхід з поста тренера збірної України, хобі та ставлення до слави – за посиланням.
– Приходилось підробляти у 90-х?
– Тільки один раз було. Виїхав у Польщу продавав простині, шкарпетки, насос для качання води. Все інше заробляв тільки завдяки боксу. Коли мені було дуже важко, то мені допомагав Андрій Хамула, який зараз живе в Австралії. Був час, що ми з дружиною по 8 місяців чи навіть рік не отримували заробітну плату, тому була біда. Хамула виступав за польський клуб, заробляв там долари і допомагав мені. Потім Котельник теж виступав у Польщі і допомагав.
Читайте також: Британський боксер, який попсував нерви Кличкам, оцінив шанси Усика в новій вазі
– Чи пішли ваші вихованці у 90-х до кримінальних структур?
– Вихованців є багато, і вони всі різні. Були ті, що пішли в бригади. Хтось більше, хтось менше часу там провів. Час був такий. Боксерів і борців забирали, брали і інших спортсменів. Кожен сам вибирав собі шлях.
Я своїх учнів вчив і вчу далі, що є погано, а що є добре. Постійно говорю, що в когось щось забирати – це погано. Навіть якщо я у вас зараз ручку заберу – це погано. А я вже не кажу, щоб забирати майно чи взагалі життя. Це неприпустимо! Видатні мої учні цього не дозволяли собі. Дуже вдячний їм, що слухали мене і дотримуються цього. Забирати, принижувати, йти в угрупування, будучи фізично сильнішими за інших – це те саме, щоб до нас зараз прийшли і кинули гранату. Якщо людина розумна, може вибудувати банківську систему, а ти просто сильний і прийшов забирати її майно, то це не правильно і не припустимо.
– Ви забезпечена людина?
– Забезпечення тренера таке… мене Бог не образив. Ось сидить Андрій Котельник, ми все життя йшли разом. Були моменти, коли я йому, як молодому спортсмену, давав гроші від своєї сім’ї. Потім коли він боксував у професіоналах і почав заробляти, то підтримував мене. Машину мені подарував і грошима поділився.
Я реально став забезпеченим після Лондона (Олімпійських ігор у Лондоні у 2012 році, – примі. авт) коли отримав преміальні. Отримав за чемпіона Сашу Усика і як головний тренер команди. Це було 125 тисяч доларів, великі гроші. Також Герега, ми виступали за його клуб, подарував мені машину Land Cruiser. Мені дали трьохкімнатну квартиру після перемоги на чемпіонаті світу в Баку. Зараз там син живе.
Перед виходом на пенсію я отримував зарплату 56 тисяч гривень. Зараз ніби трохи менша. Це просто караульні гроші, бо до того мав 4 тисячі гривень. Коли Усик і Чагаєв виграли чемпіонат Європи, то отримав стипендію "Видатним тренерам". Це було стільки ж, як і спортсменам. Платили Саші 7 тисяч, і мені стільки ж. Дали Саші за перемогу на чемпіонаті світу 12 тисяч, і мені стільки ж. Коли Усик перейшов у профі, то з мене все зняли.
Я не є бідна людина. В мене забезпечені діти, є машина. Зараз працюю тренером у ФСТ "Динамо", аналітичному відділі Університету фізичної культури, у школі вищої спортивної майстерності маю пів ставки. В мене і пенсія в порівняні з іншими на два пункти вища. Я спокійно можу запросити вас і своїх друзів в ресторан на обід, і це не буде накладно. Звичайно, що раз в місяць, а не кожен день. Я не маю права нарікати на державу щодо забезпечення.
– Чому Ви проти жіночого боксу?
– Дуже проти. Це антогонізм. Може я старий, але в мене християнські цінності. Цінності, які йдуть від Бога. Я проти гендеру, одностатевих шлюбів. Не просто проти, я це не навиджу. Вважаю, що це низько і бридко. Так само і проти жіночої важкої атлетики. Для мене можливою є жіноча боротьба і то так… я проти агресивних жінок. Жінка кає бути жінкою. Я за жіночність, щоб чоловіки були чоловіками, а жінки відчували себе жінкою біля чоловіка, а чоловік чоловіком біля жінки. Я такий як я є.
Мене завжди дивує, чому у нас роблять паради геїв. Кажуть, що вони меншини. Якщо вони меншини, то для чого робити паради. Хай живуть в цих меншинах. Я ніде і ніколи не ходив на паради, а ось проти геїв і лезбійок би пішов. Якщо взяти по історії, то вони завжди були, але це не рекламувалось. Зараз їх рекламують, і не дай Господи, що доживемо до того часу, коли будуть казати "западло" з жінкою зустрічатись, ти з мужиком маєш зустрічатись". Як можуть мужики цілуватись? Я обнімаюсь зі своїми близькими, і передаю позитивні емоції. А цілуватись для мене не прийнятно, не говорячи вже про інші речі.
Читайте також: Чому гомосексуальність – природно, а гомофобія – ні
Розумію, що жіночий бокс є, і там є медалі. Але я б відмінив всі нагороди. Мене кажуть: "Дмитрович, ти не правий, вона ж привозить нагороду так само як і твій Котельник". Для мене це все одно не прийнятно.
– Що треба зробити, щоб Львівщина покращила свої позиції в українському боксі?
– Я спілкуюся з журналістами, бо вони всі позитивно ставляться до мене, але багатьом і відмовляю, бо всю інформацію про мене ви можете знайти в Інтернеті. Деякі журналісти дзвонять, просять зустрітися, але я вже деколи і не хочу піднімати ці теми. От зараз мені інколи дзвонять, розповідають, що там в збірній, але я вже свої акценти змістив, хочу у Львові щось налагодити, змінити. Бо сьогодні Львівський бокс трохи здає позиції. Тому мене збірна зараз не цікавить. Я є вихованець Львівської школи боксу, як боксер і як тренер і всі здобутки в мене є завдяки українським боксерам, тому змінювати я нічого не хочу. Я не хочу їхати кудись, вникати в менталітет іншої якоїсь національності. Я живу серед своїх людей, знаю українців, люблю Львів, люблю Україну. Ми повинні один одного чути, один одного поважати.
Великий бокс, дорослий і маленький – все залежить від тренера і кадрів. У свій час були Старчак, Виник, які творили бокс. Потім прийшли Василюки, Козінци, що продовжили розвивати. Львівська школа сильна, але тренерів теж треба виховувати і готувати до роботи, як і спортсмена. Зараз у нас з’являються молоді хороші тренери. Є Роман Джуман, Андрій Сальва. Є дуже молоді наставники, як Олег Бариляк і мій син. Треба трохи почекати і дати цим тренерам стимул.
Ми ідемо на чемпіонат України по юнаках, і до Львова приїжджають дві бронзові медалі. Бронзові! Це навіть не один чемпіон. Бронзова медаль – це навіть не лідер збірної. Добре, що Степан Родак і Андрій Котельник відчули, що буксує все, і треба міняти ситуацію. Щоб дійти до успіхів у дорослому спорті, треба знайти молодих Котельників, Зауличних, Джуманів. Я готовий допомагати, не готовий їздити по зборах, а підтримувати, радити, завжди готовий.
Образливо, що зараз аматорський бокс теж переходить в бізнес. Для того, щоб розвивати бокс, то в нього треба вкладати, а не брати. Зараз таке покоління, що хоче взяти з боксу, а не вкласти туди. Намагаються заробити на ньому.
– Олександр Усик перейшов в суперважку вагу. Які його перспективи, на Ваш думку?
– Усик, Ломаченко, Шелестюк, Хитров – це великі і видатні наші боксери, які зробили дуже багато для любительського боксу. Вони мають право приймати рішення яке хочуть. Сашко Усик зібрав всі пояси у важкій вазі і перейшов у суперважку. Це його рішення, і він має на нього право.
Якщо спитаєте чи це правильне рішення? То це покаже час, це бокс. Сашко може перемагати зараз любого важковаговика. Він зараз вже за сто кілограм і каже, що бойову зробить 98 кг. Я вперше його возив з вагою 84 кг, коли він виступав у першій важкій вазі. Коли він завойовував ліцензію, то перемагав важковаговиків, які важили по 91 кг і більше. Він робив з них клоунів на турнірі в Італії. В серії WSB ви бачили яких важковаговиків він перемагав. Тому думаю, якщо він буде у хорошій формі і все правильно зробить, то зможе стати чемпіоном у суперважкій вазі. Він дуже талановитий боксер, в нього є всі компоненти. Кажуть, що в нього немає накаутуючого удару. Ну немає, але він людей і так "перевертав".
Треба розуміти, що не всі боксери нокаутери. Є ще ігровики і темповики. Накаутерами народжуються. "Банка" або є, або немає. В Сані є багато даних та якостей боксера, завдяки яким він може спокійно перекрити відсутність накаутуючого удару. Хоча це бокс, і накаутуючий удар може бути в будь який момент. Він так вимотає швидкістю рук і ніг, що суперники самі попадають. В нього є багато варіантів.
Читайте також: Усик та Джошуа проведуть титульний бій: промоутер назвав дату
– Як ставитесь до перетину політики і спорту?
– Треба ставитись професійно до всього. Для мене хорошим і професійним міністром спорту був Рафіль Сафіулін. Микола Костенко був прекрасним професіоналом. Заради Петра Писарчука я готовий стати і захистити його. Мене цікавить спорт. Ми беремо ринок "Південний", якщо він збудував таку імперію і додав художню гімнастику, бокс, теніс, дав робочі місця. А тут приходять люди і кажуть "ти нам віддай, бо служив регіоналам". Це не правильно. Тому і я пішов його захищати. Я прийшов захищати людину. Він в першу чергу людина. Є ті, кого я б не пішов захищати. Для прикладу нашого мера не буду захищати. Людей треба оцінювати за те, що ти зробив і як ти зробив. Писарчук піднімав нашу економіку, а не ті, що позабудовували стадіони і дитячі майданчики. Він школу побудував, церкву зробив. Що поганого він зробив? Для того, щоб вижити, відстояти свій клаптик, він повинен мати таку політичну позицію. Ти роби добре. Якщо ти мер, то роби добре для міста. Люди, які прийшли після того, як побачили мене і Котельника і зрозуміли, що ми захищаємо своє. Я ніколи нічого в нікого не забирав і свого не віддав нікому. Буду відстоювати до останнього.
– Як ставитеся до того, коли спортсмени, у тому числі боксери, йдуть в політику, ось як, наприклад, Віталій Кличко.
– Спортсмени такі самі живі люди, як і інші. Чого ідуть в політику економісти, письменники, журналісти, генерали? Чого спортсмен не може піти? Якщо він хороший спортсмен, то має бути і хорошим політиком. Кожен, хто йде в політику, має свою галузь: економіст має економіку, банкір банківську сферу. Спорт – це теж галузь нашого життя. Хто краще спортсменам буде відстоювати галузь спорту. Тому вони і мають відстоювати спорт, школи, писати закони. Але не мені судити, якими вони будуть.
Кличко був класний спортсмен, таким і політиком має бути. Мене завжди бісить, коли з Віталія сміються через неправильно сказану фразу. І ти міг щось не вірно сказати. Я його знаю як спортсмена і людину, він позитивний чоловік. На ринку він досягнув успіху важкою працею. Мені приємно, що Ломаченко в одному з інтерв’ю його підтримав. Я шкурний чоловік, завжди переживаю і хвилююсь за бокс. Мені приємно, що спортсмени ідуть в політику. Є Денис Силантьєв, Андрій Дерезимля, Артур Палатний. Якщо спортсмен прославляв нашу країну, він дружить з головою, то чого йому не бути політиком. Дратує коли люди, що не мають ніякого відношення до спорту, стають міністрами. Що в нас немає олімпійських чемпіонів чи толкових спортсменів, які можуть очолити міністерство?
Читайте також: Скільки в Україні заробляють найкращі спортсмени: цифри
Чого він не може бути політиком (вказує на Андрія Котельника, який сидить за сусіднім столиком – прим. авт.). В нього язик підвішений, він світло мислить, робить багато хороших справ, противник корупції. Якщо в нас людина не потрапила в систему і щось добре робить, то вона вже як біла ворона. Хай вони продовжують робити і далі.
– У 2012 році, в Донецьку українські боксери проводили майстер-клас на тлі символіки Партії Регіонів…
– Тут все зрозуміло. Президент федерації боксу тоді був член Партії регіонів і він проводив заходи під її прапором. Мене теж запрошували, але я принципово відмовився. Я підтримував Писарчука, але як людину. Не підтримував партію, і мене не цікавило з ким він. Не хотів тоді їхати. Якби ми підтримували український спорт, то я б поїхав. Він вкладав багато коштів в розвиток боксу. Але не має значення під прапорами якої партії захід, я б все одно не пішов. Я головний тренер національної збірної, я обличчя. Збірна не представляє окрему партію, вона представляє країну. Виставляти лідерів на таку акцію не правильно.
Я завжди захищаю наших лідерів. Не подобається, коли постійно нападають на Усика. Він народився в Сімферополі, в нього там друзі, однокласники, куми. Як він має себе там поводити? Що його за це розстріляти? Скільки можна його "ґвалтувати". Він постійно одне і те саме каже, а від нього не відчепляться. Він українець, вже живе в Києві, а його досі чіпають. А найголовніше, ті, що "жують", а що вони зробили для України? Він їде в Росію, перемагає, а потім їде до наших прикордонників і допомагає їм. Перестаньте на нього нападати, самі щось добре зробіть.
В мене свати росіяни, вони прекрасні люди. Але сталось як сталось. Я є націоналістом в хорошому сенсі слова. Я люблю Україну, і не хочу щоб мене принижували як українця. Хочу, щоб мене поважали, і я поважаю інших людей.
Коли мене питали деякі журналісти "Ви на державній мові чи на російські будете відповідати?", то я говорив, що на рідній. Українська рідна для мене, а державна для "ахламонів", які прийшли на посади, як Абромавичус (український політик литовського походження, був міністром економічного розвитку і торгівлі – прим.авт.).
– Як ставитесь до того, що боксери виступають за інші країни, як Іщенко за Ізраїль?
– Щодо Павла Іщенка, то він тренувався три роки під моїм керівництвом. Ми з його батьком разом тренували. Тому коли він випав з обойми… Вони з батьком дуже позитивні і порядні люди. Вони зразу звернулись до мене, яке моє бачення. Я вже не бачив його лідером команди на той момент, тому дозволив виступати за Ізраїль.
Читайте також: Треба закривати цю лавочку, – Федецький про натуралізацію в збірній України
Якщо нині спортсмен приймає рішення виступати за іншу країну, то це його бачення і рішення. Те, що я не пішов тренувати іншу команду, то це моє рішення. Я не вправі когось критикувати за його рішення.
– Після Олімпіади в Сіднеї Вам запропонували там залишитися працювати. Що саме пропонували?
– В Сіднеї живе мій вихованець – Андрій Хамула. Це перший мій майстер спорту, перший майстер спорту міжнародного класу і дійсно дуже хороший боксер. Він мені запропонував залишатися в Сіднеї. Тоді пропозиція залишитися в Сіднеї не була чисто тренерська. Андрій мені сказав: "Дмитрович, тут тренером бути важко. Давайте так, ми зараз вам знайдем роботу, допоможемо і я думаю, що з часом ми вам зробимо зал і будете працювати тренером". Мене це абсолютно не влаштовувало, бо я розумів, що треба працювати далі там, де працював. Треба було сім’ю забрати, дітей забрати і в тому також були свої причини.
Для мене в житті складно робити різкі переміни. В мене є багато знайомих, товаришів, але друзів мало – це ті, хто виріс біля мене, з ким я провів більшу частину життя. Тут у мене сім’я, мій зал, вихованці. І зриватися кудись та їхати я не хотів. Андрій і його сім’я живе іншим життям: має машини, квартири, бізнес, одна дочка – обличчя Австралії, виходить заміж, інша – в Америці вчиться, грає великий теніс, тобто, у них там все супер, заробляють хороші кошти, свої будівельні фірми має. І Андрій каже мені, що зараз я б вже мав свій зал і тренував там. Я йому на це відповідаю так: "Так, але є одна біда: українська команда найкраща в світі, а в Австралії як не було боксу, так його і не буде. І Дмитро Дмитрович його б там не зробив би".
Читайте також: "Я – українець": Жан Беленюк різко відреагував, коли його назвали росіянином
– Ще були пропозиції від інших країн?
– Були ще дві відмови: в 2011 році пропонували мені очолити в Росії команду, а в 2012 році – збірну Азербайджану. Для мене пріоритетами є національна збірна і український бокс. А все решта мене не дуже цікавить.
– Виїзд боксерів на змагання в Росію. Яка Ваша позиція?
– Спортсмени завжди заручники. Не можна бути на половину вагітним. Міністр хоче бути хорошим і приймає рішення – ви не виїжджайте. Але можете поїхати за рахунок федерації. Потім ті люди, що поїхали і прославили нашу країну, не отримують преміальні, не мають звань. Давайте приймемо остаточне рішення. Я готовий, що ми приймаємо рішення – у нас війна. Ми всі мобілізуємось, закриваємо всі кабаки після 21:00. А то в нас все на половинку. Ми або повністю не виїжджаємо, або їдемо. Не можна бути напівпатріотом. Ти або любиш свою державу, або ні.
– Чим, на вашу думку, відрізняються українські колеги боксери від закордонних?
– Для мене Україна є спортивною державою, але є такі види спорту, які є нашими, колоритними. Розвиваються усілякі види боротьби, легка атлетика, стрільба. Можливо, так історично склалося що для нашої нації вони підходять. Хоча, інколи, ми можемо себе проявити і в інших видах спорту, які є нехарактерними для нашої держави. Як от, наприклад, акробатика. Інколи мені буває дивно, чому ми не можемо проявити себе в лижних видах спорту чи велотреку. Є види, в яких система збереглася.
Читайте також: МакГрегор запросив Ломаченка виступити в UFC
Я завжди кажу, от ви пропонуєте щось зруйнувати в нашій країні. Добре, що відстояли дитячо-юнацькі школи. Хоча їх переформували, перевели на місцеві бюджети, але саму їх суть зберегли. І це дуже добре, що спортсмени це відстояли. І так само в кожній системі. Наша система і наші тренери відрізняються від тренерів, які працюють закордоном. Мені задавали багато питань, чому я не виїхав закордон. І якщо ми проаналізуємо тренерів, які виїхали закордон, щоб заробляти кошти, то побачимо, що вони не прижилися. І коштів великих не заробили, і слави не зажили. А може ще й в мінус вийшли. Чому? Тому що оця система наша, і менталітет наших дітей. Так як ми їх знаєм, їх ніхто не знає. Тому що у кожного тренера є ще свої сім’ї, свої діти, яких ми знаємо і розуміємо. Коли ж ми прибуваємо в іншу країну, там все зовсім по-іншому. От чому зараз стає складніше утримувати дітей? Тому що той менталітет починає змінюватися.
Колись ми не мали куди йти. Ми займалися тільки боксом і він був для нас на першому місці. Зараз інші речі виходять на передній план. Моїх ровесників в восьмому класі судили за крадіжки, а я складав сумку і біг на тренування. Тренери з залу нас виганяли, а зараз навпаки – дітей в зал не заженеш. Після школи вони сидять за комп’ютерами, телефонами – це зараз для них на першому місці.
Наші системи і закордонні повністю протилежні. Хтось з великих філософів сказав, що найскладніше жити під час якихось перемін. Зараз ми живемо саме в такий час, і дуже багато губиться. Хтось підлаштувався під ці переміни, а хтось ні. І той, що не підлаштувався, він просто "вмер".
Зараз мені телефонують зі збірної, бо в них погане харчування чи ще якісь проблеми. Є якісь стандарти харчування, але вони завжди запізнюються – ціни пішли вгору. Колись на харчування в мене було, наприклад, 68 гривень на добу. І за ці кошти мені треба три рази на день учнів прогодувати. Були такі моменти, коли я приходив в ресторан нашої бази і директор мені каже, що тренерів будем харчувати два рази на день, бо якщо в учнів 68 гривень на день, то в тренера 32. Тренер працює, тренер трудиться, і йому також потрібно нормально харчуватися. І мені доводилося збирати команду і ділити всі кошти порівну між усіма: і тренерами, і вихованцями. Я розумів, що це важко, тому телефонував президенту Федерації боксу України чи віце-президенту чи таким людям, як мої товариші, які вже на той час мали бізнеси, і мені завозили 100 кілограм м’яса, 200 кілограм риби, огірки, помідори, хто що міг, хтось ікру мені передавав банками. І так я годував команду.
Те, що я зараз скажу, не для критики нового тренера, просто озвучу факти. От зараз мені дзвонять, проводиться збір в Коломиї, а вони дають на харчування 300 гривень. Ну це реально мало. Бо якщо ми каву поп’ємо з вами, і це вже 50 гривень витратили, то скільки тоді треба коштів, щоб добре нагодувати спортсмена, який проводить тренування 3 рази на день? Треба, щоб на харчування тоді хоча б 600 гривень виділялося. Кажуть хлопці, Дмитрович, коли був, то він дзвонив президенту, а новий тренер каже: "Та ви що з глузду з’їхали? Як я президенту буду телефонувати?". Але ж президент зайняв цю позицію для того, щоб розвивати цей вид спорту, допомагати йому.
– Ще й були на той час проблеми з оплатою?
– Так, це правда. От ми проводимо в січні збір в Коломиї. А той, хто організовує, отримує за це оплату в червні. Тобто він реально годує всіх за свої гроші. Ще й на додаток до цього інфляція.
– Серед ваших вихованців є багато чемпіонів. Чи були ті, які зробили більше, ніж ви від них очікували або навпаки, не виправдали ваших сподівань?
– Мені складно казати про когось з національної збірної, що він не виправдав надії. Тому що і образити спортсмена не хочеться. Якщо ж він вже потрапив в національну збірну, то він вже багато зробив. Загострювати увагу на якомусь прізвищі чи імені не хочу. Є свої об’єктивні і суб’єктивні причини якихось поразок, адже у спорті присутній і людський фактор також.
Коли Ріо закінчилося (я взагалі не був в Ріо), в мене вже тоді здоров’я було надірвано, я переніс дві операції. Потім, коли ми не завоювали медалі, а ми навіть не потрапили сильнішим складом. Хижняк тоді не потрапляє на Олімпійські ігри, але рівно через вісім місяців після Олімпійських ігор виграє два Чемпіонати Європи, Чемпіонат світу і стає кращим спортсменом. Так, комусь не вдалося себе реалізувати, але це навіть не вина цього спортсмена або тренера.
От були такі ситуації, коли, наприклад, дзвонить мені тренер якогось спортсмена, який в одній вазі з Васею Ломаченком і питає, чого його підопічний не їде на змагання. Я кажу, що їде Вася, бо він реально сильніший. А той мені: "А ты не думаешь, что Вася тоже живой человек, может под машину попасть". Я йому кажу: "Ти взагалі чуєш, що ти говориш? Замість того, щоб виховати і підготувати кращого, ніж Вася, ти чекаєш коли Вася під машину потрапить". Для когось Вася чемпіон, для когось Вася ворог і займає чуже місце.
Читайте також: Наступний бій Ломаченко проведе за титул чемпіона WBC
Я не хочу називати чиїсь прізвища, бо доведеться по кожному аналізувати чому так сталося. Бо є такі моменти, коли людина досягає, але і критика є. От з чимось не погоджується Берінчик. Кожного року вони підписують контракти з Міністерством спорту. У контракті прописані права і обов’язки обох сторін. І от в тій ситуації Беріник починає це порушувати: не приїжджати на збори і т.д. Ну добре, він один раз захворів, потім нам треба їхати на міжнародні турніри, він знов не хоче їхати, бо він вже срібний призер. Він це все порушив, не знаходився в нашій системі, не тренувався, а цей хлопчик, він в мене пройшов всі збори, тренувався, боксував і готувався. І тут з’являється Берінчик і каже: "Я хочу їхати на Чемпіонат Європи". Я йому сказав: "Ні, братику, ти не поїдеш". І тут вже починаються образи. Але є правила, і вони мають бути для всіх однакові, незалежно від того срібний ви призер, чемпіон чи ні.
Я їм приводив приклад, що такого собі дозволяти не міг ні Усик, ні Ломаченко. Коли Саша Усик ще не вирішив піти в професійний спорт, хоча тоді вже був призером Олімпійських ігор, він приїжджав на навчально-тренувальні збори. Коли ми виграли Олімпійські ігри в Лондоні, це не одна моя заслуга. Коли мене визнали найкращим тренером світу, і коли я кудись заходжу і кажуть: "О, це найкращий тренер світу" – в мене лисина потіє. Я став кращим тренером завдяки Богу, хлопцям, іншим тренерам та багатьом іншим людям. Працювала велика група людей, яка реально заслуговує на подяку. Але коли в Ріо нема медалей, і ця група людей не спрацювала, а виходить винним тільки Дмитро Дмитрович, ну ви мене вибачте. Я своєї вини не скидаю, медалей нема, значить погано щось сталося. Але в цій ситуації не можна звинувачувати одного чоловіка. На команду працює команда. Я завжди казав, що я з командою зробив великий вклад, а всі решта зробили ще більше, тому ми всі разом виграли. А коли сталася якась невдача, і потім її на одного спихнути…
Спілкувались Станіслав Безушко і Христина Кобак
За кілька днів читайте на сайті Спорт 24 третю частину інтерв’ю з Дмитром Сосновським