11 квітня Дмитро Дмитрович святкує своє 61-річчя, вперше за довгий час без поспіху. Ми зустрілись з уже екс-наставником збірної в ресторані на Сихові (мікрорайон Львова). За чотири години спілкування всі хто проходив повз нас вітався з ним, обов’язково щось питав чи кудись запрошував. Тут Дмитро Дмитрович не просто зірка, а людина яка готова порадити та допомогти.

– Ви народились в Норильську…
– У нас там була двокімнатна квартира-хрущовка. Ми були на поселенні. Поїхали звідти за станом здоров’я батька – він переніс перший інфаркт і нас погодились відпустити. Я народився у 1958 році, а в 61-му поїхали звідти. Тому з цього періоду нічого не пам’ятаю. Переїхали в Умань на Черкащині, до родини батька. Почали там будувати хату. Коли я був в четвертому класі, сім’я розпалась – батько знайшов іншу жінку. Тому мама забрала мене, і ми переїхали на Львівщину. Брат старший вже вчився в Києві в залізнодорожному училищі.

Читайте також: Олександр Усик може вже цього року провести бій із Ентоні Джошуа

Коли ми з мамою з Уманщини приїхали у Відники (село біля Львова – прим. авт.), то навіть жити не мали де. Ми знімали житло, знайомі пустили пожити в хату. Там не було підлоги, тільки глина. Ця хата досі є, я інколи привожу внуків та показую. Я деколи заходжу у свій музей, дивлюсь на нагороду кращого тренера світу і думаю: "Де ця хата, де посада тренера збірної і ця нагорода".

– Як статус дитини репресованих впливав на Вас?

В моєму житті більшу роль зіграла мама. Коли я був маленьким, то вона мені нічого не розповідала. Я не розумів, чому все так відбувається. Поняття не мав хто такий Бандера. Ми приїхали сюди, а в неї замкнуте коло: щоб піти на роботу, треба було прописку, а коли йшла, щоб її отримати, питали де працює. Ми йшли із сільради у Звенигороді у Відники по 6 кілометрів пішки. Там був голова, який потім в 91-му першим одягнув значок з прапором України. Він відмовлявся приписувати і кричав на неї: "Ти бандерівка". Вона йшла назад і плакала. Коли питав, хто такий Бандера, то вона казала, що мені цього не треба знати. Я теж плакав з нею. І в один день біля нас зупинився УАЗік. У ньому був батько моєї дружини. Тодішній голова колгоспу. Він дуже сильно нам поміг. Дуже добрий і людяний був чоловік, сам із Сумщини. Він спитав, чого плачите. Мама розказала. Сказав: "Прийдіть завтра до школи". Його дружина (моя теща) була директором школи. Мама прийшла і вони взяли її прибиральницею. І вже тоді нас приписали.

При тому всьому, що в мене не було батька, і я виріс на вулиці, то не було тиску чи проблем. Я вчився в інтернаті, а там всі були однією сім’єю. Ніколи задню не включаю. І, навіть, якщо були старші, то все одно бився і відстоював свою позицію.

Не відчував приниження. Тільки брат… Він хотів поступати у військове училище. Але навіть на юридичному в нього не прийняли документи, побачивши місце народження. Серед дітей ніяких насмішок не було. Таких було багато, тому сприймали нормально. Та й брат розповідав про свої проблеми, і я вже не повторював його помилок. Він потім став залізничником, і начальником був.

Читайте також: Ностальгія шкідлива для здоров’я, – психологи

– Хто привів у бокс?
– Мій старший брат займався боксом. Коли він приїхав до мами, то відвів мене на бокс. Якраз сидить мій товариш (показує на сусідній столик – прим. авт.), він на два роки молодший, ми разом починали.

Мама єдине казала, що хоче, щоб була вища освіта і я вчився. Вона не сприйняла мого бажання йти у військо. Звичайно, як і всі мами, хотіла щоб в мене була престижна професія. Коли почав займатись боксом, то тішилась, коли були перші перемоги, привозив кубки. А коли перемагав на всесоюзних змаганнях, то вже газети писали. Ми жили на окраїні села, поруч було пасовисько, і вона з тими кубками ходила і показувала, який в неї син. Дуже тішилась.

– Чого не продовжили виступати далі?
– В 21 рік виконав майстра спорту. Для мене в тій ситуації було важливо завоювати звання майстра спорту СРСР. Ця корочка ще досі є. На той рівень це був дуже високий етап кар’єри. Міг продовжити займатись. Але так склались сімейні обставини. Я 79-го року одружився, у 80-му народився син і я став майстром спорту та почав працювати тренером. Все сталось дуже швидко, протягом одного року. Дружина ще вчилась, а мені треба було забезпечувати сім’ю. Тому пішов працювати в сільську школу. Тоді, якщо ти працюєш у сільській школі, то в армію не брали. Тому мені треба було її тягнути, щоб не залишати дружину з дитиною саму. Спортивна кар’єра закінчилась, але зразу почалась тренерська. Мої учні дуже добре прогресували, були добрі результати, і воно затягнуло. Можна було ще до 28 років боксувати. Але в мене виходило тренувати, і старші тренери почали мені довіряти, відправляли на збори, довіряли команди.

– Мотивація додаткова була через те, що росли без батька?
– Без батька дуже складно рости. Я в цій ситуації дуже багато виплакався вночі у подушку. Для хлопця по життю потрібен батько. Ми маємо на перше місце ставити сім’ю, і не можемо погано поступати щодо дружини. Ми молоді всі були, красиві. Приїжджаєш в Донецьк чи Татарстан – довкола багато красивих жінок. Але розумів, що в мене є дружина, яка залишилась з нашими дітьми. Завжди сперечався та сварився із знайомими і друзями, які кудись їхали та казали, що знайшли кращу. Вони казали: "Я влюбився". Ти влюбився, а що жінці з дітьми робити. Сім’я, дружина, діти – це головне. Мені не вистачало батька. За когось батько міг заступитись, взяти на руки, погуляти. Я цього не відчув. Я своїх дітей ніколи не бив. Накричати міг, насварити, серйозно поговорити, але не бити. Мама завжди вище за батька рахується, але батько теж треба. Завжди синам казав, що мама має бути на першому місці.

– Іншими видами спорту займались?
– Я займався десятиборством. Але не довго, бо було складно і не потягнув фізично. 10 видів – то забагато. Ще пробував дзюдо. Ходив в "Авангард" у Стрийському парку. Цей спорт мені подобався, він інтенсивний. В нас не було кімоно. Дівчатка в інтернаті нам пошили, ми прийшли і після першого заняття вони порвались. Тренер нас насварив, ми втекли, бо було соромно, і вже не повертались. Купити не було де та й за що.

– Розкажіть про свою дружину.
– Вона на рік старша за мене. Цього року буде 40 років як ми разом. Це моє перше кохання. І зараз завжди кажу, що я її люблю все більше і більше. Після школи наші шляхи трохи розійшлись, бо вона вчилась в консерваторії, а я в училищі фізичної культури. Бачились та спілкувались інколи, коли в автобусі їхали в село. Через якийсь час зійшлись у Львові, почали зустрічатись, а потім одружились

Я їй дуже вдячний. Вона зараз інколи розпитує за бокс, задає такі професійні питання. Вона сама могла бути хорошим музикантом. Але коли появився син, то вона відмовилась від кар’єри та віддала пріоритет мені. Постійно підтримувала і розуміла. Якби вона цього не зробила, то було б дуже важко. Інколи дружини кажуть: "Вибирай – робота або я". Вона цього не казала і ми уникнули серйозних конфліктів. Звичайно, що були важкі моменти, але вони завжди проходили. Всі мої досягнення – це наші.

– Чи хотіли, щоб сини пішли в бокс?
– Старший займався боксом і музикою паралельно. Грав і грає на флейті. Коли він почав проявляти свої здібності в музиці, то викладач сказав, що треба визначитись, бо бокс і флейта – не сумісні. Я йому сказав, щоб визначився. Йому трохи незручно було, щоб відмовити тату в боксі, але вибрав флейту. Він хороший музикант і директор оркестру.

Молодшого сина я не тягнув в зал. Він грав на ударних, міг бути класним музикантом. Я приїхав із зборів, а він вже в залі займається. Зараз тренує. Я відмовляв його йти тренувати. Пояснював, що його будуть постійно порівнювати зі мною, і буде важко. Але він пішов і має свої успіхи. Він непогано тренує, має вже переможців Чемпіонатів Європи, України. Хоча він ще відносно не багато працює тренером, але показує вже непогані результати. Не втручаюся в роботу, тільки підтримую і можу щось порадити. Він мав можливість працювати на міжнародну організацію по питаннях екології, але вибрав бокс.

Надихаюче відео: Ломаченко – універсальний "солдат", який опанував більшість видів спорту

– Ви пожертвували сім’єю заради тренерської роботи?
– Якщо говорити про жертовність, то це важко. В 21 рік, коли ти робиш вибір, то не думаєш, що ти жертвуєш сім’єю чи ще чимось. Просто наполегливо працюєш та намагаєшся досягнути результату. Ця жертовність розуміється з часом. Це зараз ми можемо проаналізувати, що ти десь пожертвував сім’єю, часом з дітьми. Тому це не стільки момент жертовності, а осмислення, що можна було зробити.

В Котельника була травма. Його кладуть в лікарню в Києві. У нього нікого немає, хто б приїхав і допоміг. Я міг бути дома із сім’єю. Але їду до нього, поселяюсь на дивані в офісі федерації. Київські допомагають, готуємо їсти. Я місяць був в Києві, й дружина із меншим сином робили вареники, готували борщі – привозили нам. Це не жертовність – це моя робота і добре ставлення до людей.

– Тренер Петро Василюк – ваш учитель?
– Він видатний тренер. Дав цілу плеяду хороших спортсменів: Зауличний, Павелець, Соснівка. Я б ніколи не працював, щоб бути кращим тренером Василюка. Не вважаю, що я є кращим за нього. Просто роблю свою роботу. Він вкладав багато сил, часу і душу у своїх вихованців. Всі багато зіграли у моєму вихованні. Старше покоління дуже багато мені дало. Він теж був тренером збірної та привіз золото з Кличком. Він був моїм орієнтиром. Знав, що не маю права робити гірше, ніж він. Або так само, або краще.

– Зараз маєте багато вільного часу. Проводите його з внуками?
– 14 років життя було зі збірною, а там свій ритм життя, жили по плану. А вдома все трохи по-іншому. В тренера ненормований робочий день, треба займатися не тільки тренерською діяльністю, а вдома такого немає.

Львів’яни, львівське керівництво сприйняли те, що я відійшов від збірної позитивно. Вдома, звісно, з’явилося більше часу. В мене родина велика: два сина і п’ятеро внуків. Четверо дітей в старшого сина, і в молодшого сім місяців тому народився хлопчик. Тому є багато сімейних турбот. Окрім боксу, я в житті нічим не займався, тому трохи незвично.

11 квітня мені – 61 рік, з яких 40 років я віддав боксу. Навчався в інтернаті у Львові, і в 70-ті роки я почав займатися боксом. У 1975 році поступив у Львівський інститут фізичної культури. Немає такого, що я мав бізнес якийсь чи щось інше, чим заробляв на життя. Весь свій час я приділяв лише боксу. Було таке, що після закінчення інституту я був направлений в сільську місцевість. Тоді взагалі було важко знайти у Львові тренерську роботу. Львівський інститут фізичної культури тоді був одним із найкращих в СРСР, випускалося багато тренерів, і роботою всіх було важко забезпечити. А бокс у Львові був завжди прогресивний, передовий, тому було складно. З того часу я жив тренерським життям: збори, змагання, збори, змагання, тому сім’ї менше приділялося уваги. Так і сини повиростали.

– Чим займаються ваші внуки? Хтось пішов в спорт?
– Так, Дмитро, якому вісім років, займається футболом, нещодавно у нього був турнір. Навчається в дитячій юнацькій спортивній школі. Старший, Андрій захоплюється музикою, добре навчається у школі, ходить на бокс, але займається ним для себе. Я завжди казав, що був би не проти, якщо б мої діти чи внуки займалися професійно боксом чи якимось іншим спортом. Якщо б вони були такі, як Андрій Котельник. В інших випадках я б цього не хотів. Не хочу, щоб через моє ім’я їм присуджували перемоги. Якщо у них є здібності до цього та бажання – то я за, а якщо ні – то проти.

Зараз Андрій Котельник також добре розвиває спорт, Роман Джуман – це вже мої вихованці. Андрій відкрив свою школу, відкрив академію боксу. На "Південному" збудував хороший спортивний зал, дякуючи Писарчуку, той підтримав його. Зараз він робить реконструкцію у своєму рідному залі "Гетьман". Набрав молодих тренерів, багато моїх вихованців.

– У вас два рідні сини, але Андрій Котельник казав, що ви йому в деякій мірі замінили батька.
– Так, у нас і надалі складаються такі хороші відносини. Звісно, що може ми менше спілкуємося, бо у нього своя сім’я тепер зі сторони дружини. Але він унікальний чоловік і по людяності, і по своїм спортивним досягненням. В мене було мало таких вихованців, як Андрій. По суті, вихованці, вони ж як діти.

Читайте також: Усик про вірність Україні: Мій батько все життя та всюди говорив російською, але був українцем

Наша радянська система тренувань докорінно відрізняється від західної. На заході тренери працюють так: вони реально на роботі, у них, можна сказати, контрактна система: ви, як спортсмен, виконуєте свої обов’язки, а я як тренер – свої, тобто якісно провести тренувальний процес. У нас же тренери були виховані по-іншому тому, що у нас на якомусь етапі тренер стає і татом, і мамою, і лікарем, і організатором, і менеджером. Це вже зараз ми трошки роз’єднуємося, і вже переймаємо світову практику. Але, все таки, нам ще важко переключитися. Хоча ми й йдемо до рівня європейських країн, але поки що до них ще далеко.

Зараз різко хочуть відірвати спорт від держави. А в такому випадку нам складно, бо треба самостійно розвивати клуби, самостійно розвивати ту систему. А заробляти в такій ситуації дуже складно. От у мого сина старшого є четверо дітей: на музику відвези – заплати, на спорт – заплатити, в школі репетиторові – заплати, квартплату оплати і прогодуй ще сім’ю. Тобто, в таких умовах жити складно. Якщо б у нас середній рівень життя був вищий, то було б краще. Тому Котельник для мене, як третій син, я щасливий, що мені Бог дав такого вихованця.

– Особливі стосунки з внучкою збереглись?
– Вона дорослішає. Вчора грала академічний концерт. В мене всі хлопці в сім’ї, чотири внуки, і тільки одна дівчинка. Коли вона підросла, і ми почали спілкуватись, то я зрозумів, що дівчинка – це зовсім інакше. В мене внук старший. Коли я приїжджав зі зборів, побачить мене, коли у дворі грає футбол, крикне "дідуля, привіт" і все. А внучка прийде скаже, що мене любить, обійме. З нею все по-іншому.

– Чим займаються Ваші невістки?
– Друга невістка – майстер спорту з художньої гімнастики. Вона разом з Віталієм вчилась в інституті. Перша балерина, познайомилась з сином на гастролях.

– Готові далі тренувати?
– Коли я повернувся до Львова, то почали запрошувати мене на роботу саме викладачем. Розуміють, що добре буде використовувати мій досвід, моє прізвище. Хорошого тренера також треба виховати. Мені б хотілося, щоб хорошим тренером став Роман Джуман, щоб хорошим тренером був мій син і всі ті, кого я колись тренував. Сьогодні набирати новачків і доводити їх до рівня Котельника, Джумана чи Усика не хочу. В мене змінилися пріоритети.

Раніше, коли я приїжджав додому і знав, що мені за тиждень-два треба їхати, то в мене за три дні до від’їзду була спакована сумка, і я був готовий їхати. З часом перельоти, переїзди, життя в готелях, ресторанна їжа набридла. В мене виросли два сини, і я їх справді не бачив. А потім почали внуки виростати. Спочатку ти завжди працюєш для своєї цілі, і щось втрачаєш. Тепер надолужую.

– Переживали коли покидали пост тренера збірної?
– Звісно, що я переживав, коли мені прийшлося розставатися з командою. Але потім приходить переосмислення, і приходиш до того, що треба звільнитися від того. От священик в церкві, коли веде проповідь, то він каже: "Ми повинні дякувати Господу Богу тисячу раз за те, що Він нам дав і дві або три тисячі за те, що Він нам не дав". І потім я почав розуміти, що якщо Боженько мене від чогось забирає, то може дійсно так має бути. Може, мені вже й важко були б ті всі переїзди. Зараз для мене як гора з плечей. Я залишив команду на хорошій ноті – чемпіонів Європи. Ми перемогли всіх.

До слова, точні удари Володимира Кличка – одні з найбільш високооплачуваних в історії боксу

– Державний секретар міністерства, Олег Немчінов, зі Львова. Чи говорив він з Вами за відставку?
– З нього знімаються всі питання. Заява якраз попала до нього. Він не набирав мене персонально, а Олександра Павельця. Він був повністю на моїй стороні. Я попросив Саню, щоб говорив з Олегом, щоб все було добре. Я сам писав заяву. Якби я почав боротись за посаду, то це б погано відбилось на боксерах. В січні вже стартував збір команди, для чого піднімати шум і робити тяжби? Я прийняв рішення президента. Єдине, що мені не пояснили чого. Кажуть, що для омолодження команди. Але ж там залишились всі ті самі тренери, що були зі мною. Старший тренер теж не набагато молодший від мене. Якби поставили Сергія Данильченка чи любого молодого, то я прекрасно розумію. Це нове бачення. Але тут немає нічого страшного, він прийняв таке рішення. Я образ ніяких не тримаю.

Потім подивимось виступи і будемо відповідати за результат. У мене в цій ситуації безпрограшний варіант. Я залишив хорошу команду. Якщо вони нічого не виграють, то всі скажуть – Дмитро Дмитрович їм залишив хорошу команду, а вони нічого не змогли зробити. Якщо виграють, то теж скажуть "так їм залишив Сосновський хорошу команду".

– Спільно з публіцистом Святославом Осіповим Ви випустили книгу "У команді Дмитро Сосновський"….
– В мене залишився тільки один екземпляр, більше ще не друкували. Це знову ідея Донатаса Піскуна (виконавчий директор Федерації боксу України – прим. авт.). Я дуже хотів, щоб це була повчальна книга, а не біографія. Щоб коли її прочитають діти чи майбутні тренери, то змогли взяти щось для себе. Поспілкувались з Осіповим і зробили її.

– Ви були спікером форуму Disrupt Hr. Як Вам новий досвід?
– До мене звернувся Донатас Піскун і запропонував виступити. Коли зі мною зв'язалася дівчинка, що організовувала форум, то я не розумів, що можу розказувати. Коли вона все пояснила, то мені самому стало цікаво виступити. Вони хотіли дізнатись про створення команди, звідки беруться Усики і Ломаченки. Я виступав дев’ятий, було багато молодих людей, які цікавились новими знаннями.

Донатас мене загітував тим, що ми представляємо бокс, популяризуємо його. Розуміючи, що я публічна людина, тому маю виступити. Часто підсміхаються, що боксери не можуть думку висловити. Тому хотілось показати, що в боксі люди з інтелектом. Мені легше спілкуватись в неформальній атмосфері, я розганяю думку. А там свій формат, мало часу, постійно треба швидко говорити, іде подача за подачею. Молоді може це й добре, а мені складно. Тому трохи втомився від того.

Коли йшов зі збірної, то Донатас мені не тільки пропонував очолити тренерську раду (я відмовився), а й пропонував працювати в такому форматі, виступати, що я буду заробляти на цьому. Теж відмовився, бо мені теж складно. А це треба знову їздити в Київ, окремо готувати семінари і виступи. До цього виступу я не готувався, бо захворів. Думав, що не буду виступати. Мене хворого туди привезли, начепили мікрофон і відправили на сцену. Мені легше прочитати лекцію. Мені не подобається, коли заганяють в рамки.

– Ваше хоббі "тихе полювання"?
– Дуже любив зі школи збирати гриби. Але потім воно в мене пропало. Тішить, що може цього року повернусь, бо в мене старший син і внуки дуже люблять збирати гриби. Може мене затягнуть.

– Коли востаннє були в театрі?
– В мене є можливість, бо й син грає і дружина ходить. Востаннє був кілька років тому на зустрічі з Богданом Бенюком. Навіть не знав у скількох він фільмах зіграв. Зараз трохи важко кудись піти, бо моя теща важко хвора і дружина постійно біля неї. А саме дружина є генератором походів в театр чи філармонію. Правда, класичну музику слухати важко. Окремі моменти мені подобаються, але інколи дивлюсь на годинник коли закінчиться. Дуже хороші враження від концерту Ніни Матвієнко.

– Слава – це ваш хрест чи результат роботи?
– Я думаю, що і те, і те. Мама в мене була віруючою людиною, тому я хрещений, я греко-католик. В якийсь час в мене відбулося навернення до Господа Бога і в церкві я багато зрозумів. Думаю, що хрест в кожної людини є, і ті люди, які думають, що вони самі себе зробили, в мене навіть учні були, які так казали, не праві. В таких випадках казав, що сам себе ти не міг зробити, бо як мінімум я тобі допомагав і він погоджувався з тим.

По-друге, про кожного з нас дбає Бог і веде нас по цьому світу. І тому цей хрест є від Господа Бога. Я не розумію такого: бігає якась пані з мікрофоном і кричить: "зірки" та "зіркове життя". А я дивлюся на тих людей і не можу зрозуміти, від чого вони зірки і від чого у них зіркове життя. Бо вони такі самі люди, як всі інші. До слова "слава" я ставлюсь негативно. Що значить "зірка"? От дивіться, ми з вами можемо як оцінювати людину: добре вона виконує свою роботу чи погано. Можемо взяти, для прикладу, журналістів. Якщо він добре виконує свою роботу, то він хороший журналіст, а не зірка. Зірки на небі сяють. У спорті нас оцінюють по результату роботи: якщо ми даємо результат – значить ми хороші, але не зіркові. Ми просто зробили свою роботу і на тому все закінчилося. Ми всі однакові. Як пишеться в Святому Письмі: "Ми голі прийшли на цей світ, і голі з цього світу будемо іти". Для мене найвища цінність – моральне задоволення від результатів своєї роботи.

В мене часто з судинами проблеми і я лягаю в лікарню прокапатися. В мене друг близький – лікар хороший, в поліклініці. І я ліг, зайшов в палату і люди починають казати, а ви тренер Усика, Ломаченка і т.д. Ми спілкувалися, а один дядько не витримує і каже: "Послухайте, шановний, а ви як взагалі тут опинилися серед нас?" Кажу: "А де я маю лежати?" "Та такі люди, як ви, десь в Феофанії мають лікуватися". Кажу їм: "Ні, мені навпаки, з вами приємно, я такий же, як ви". Я абсолютно спокійно ставлюсь до своєї персони, як публічної.

Спілкувались Станіслав Безушко і Христина Кобак

За кілька днів читайте на сайті Спорт 24 другу частину інтервю з Дмитром Сосновським.