Перша частина інтерв’ю про своє дитинство, як прийшов у бокс, інші види спорту, якими займався, свою родину, відхід з поста тренера збірної України, хоббі та ставлення до слави – за посиланням. Друга частина інтерв’ю про 90-ті, забезпечення, ставлення до жіночого боксу, перспективи Усика, виїзд боксерів в Росію, перетин політики і спорту та пропозиції з інших країн – за посиланням.

– Коли почали тренувати, то мали ціль стати найкращим?
– В мене ніколи не було цілі стати кращим за когось. Коли я був ще молодим тренером, в мене була ціль підготували переможця першості міста Львова. Я його тренував, ставив в стійку, ми пішли на змагання, він переміг. Після цього ми їдемо на Всеукраїнські змагання. Потім приготувати переможця чи призера Чемпіонату України.

– Що найважче у роботі тренера?
– Колись в СРСР була пісня про тренера. У ній є такі рядки "И каждому тренер нужен, Чтоб лучшее в нас заметил". Чемпіона треба побачити. Коли Котельник був малим, то зі мною працював один тренер, він зараз вже закордоном проживає. Я з Андрієм сюсюкався, носився, прямо хукав. Він мені казав: "Та що ти з цим циганом носишся". Я кажу: "Та ти що, він майбутній олімпійський чемпіон".

Читайте також: Усик з вагою у 84 кг робив клоунів з боксерів, що важили 91 кг, – екс-тренер збірної України

Потім в мене Хамула почав виступати, і Джуман підріс. Тому я пішов в дорослу команду, і цей тренер залишився з ним. Поїхали вони на турнір в Італії, дуже важка дорога була, Андрія закачало, приїхали вночі. А він на другий день зразу вийшов на бої. Він всі бої виграв, у фіналі переміг кубинця і став кращим боксером турніру. Приїхали вони з турніру, а я в залі на лапах тримаю Джумана. Тренер до мене підходить, обнімає Котельника, цілує в голову і каже: "Це наш чемпіон! Олімпієць". Нарешті зрозумів, а це пройшло півтори роки.

Уявляєте скількох хлопців тренери не побачили і вони пішли на вулицю. Котельник в інтерв’ю казав: "Дмитрулік вже дістав був мене з тим боксом. Я його не хотів. А він мені – ти чемпіон". Він любив у футбол бігати, а не боксом займатись.

Котельник, моя олімпійська надія, втік від мене. Я його не міг зловити. Грав футбол, брав гавриків, що знали мене в лице, ставив їх, щоб якщо я появлюсь, вони зразу свистіли. Він зразу тікав через підвали. Там такі катакомби в старих будинках, що я не міг його зловити. А впіймав випадково. Він стояв на воротах, спиною до мене. Я просто йшов по вулиці, навіть не збирався його ловити. Він півтори роки вже не ходив на бокс. Підійшов, похлопав по плечу. Андрій тоді пообіцяв, що повернеться до тренувань. Я тоді ще не мав житла у Львові і їздив з села. Їду відкривати зал за годину до тренування, і він вже чекав. З того моменту ні разу не пропустив.

Тренерська робота – це як робота скульптора. Ти отримуєш маленьку дитину, і як з глини починаєш ліпити чемпіона. Треба побачити, які якості є у боксера і розвинути їх. Кожен спортсмен має якийсь набір якостей, і як вони будуть розвиватись – залежить від тренера. Але і тренер має розвиватись і вчитись. Я коли вчився, то відвідував всі пари, і намагався побільше знань отримати. Коли відкрив зал на Сихові, то в мене стояло майже пів сотні хлопців, а успіху з них досягнув тільки Джуман.

– Ви виховуєте не тільки боксерів, а й особистостей. Для чого Вам це?
– Не згідний з позицією, яка була в СРСР, що незаміних людей немає. Візьмемо, для прикладу, Валерія Лобановського. Якщо дивитись на його біографію, то він завжди був особистістю. Зараз Шевченко – він теж особистість. Талановитих і здібних спортсменів багато, але не всі досягають успіху. Скільки боксерів було у Львові, а відомими стали тільки Котельник, Зауличний, Джуман. Вони особистості, далі розвиваються і багато роблять.

– Чи цікавилися ви життям своїх спортсменів за межами тренувальної бази, чи контактували із сім’ями?
– Ми і надалі контактуємо. Ми з багатьма залишилися у близьких відносинах. І ті вихованці, з якими ми прожили життя, то вони так і залишилися. Мало того, в нас в клубі, на Сихові, є така традиція: 30 числа, незалежно від соціального статусу, ми збираємося о 18:00 годині, і розходимося, буває, о 4-5 ранку. Це раз в рік, і ми не порушуємо таку традицію. Буває, що з Києва приїжджають чи з інших регіонів. Навіть є такі, що покоління не пам’ятають, але тут починають спілкуватися. Старші молодших по телебаченню бачать.

Якщо до мене і зверталися чиїсь дружини, то це були ті, кому на той момент потрібна була порада. Вона не хоче його втратити, але і не розуміє як себе з ним повести. Задавалась питанням: "Дмитро Дмитрович може ним управляти, то чого я не можу?". Якщо я допоміг і сталося так, як сталося, то я радий.

Читайте також: Стало відомо, за яку суму Володимир Кличко готовий повернутися в бокс

В мене також професія в житті вийшла на перше місце, і я не зміг більше уваги приділити дружині та дітям. Але я дуже вдячний дружині, бо завдяки їй в мене два повноцінних, розумних сина, якими я сьогодні пишаюся. Бо є тренери, діти яких постраждали: вийшли на вулицю, пішли по в’язницях, бо тренера нема, а жінки не давали собі з ними раду. В цьому плані моєї дружини є велика заслуга. Вона сама в мене педагог, вчитель музики, і з ними вона впоралася. Важко було, але добре виховала їх. Так само я старався бути зі своїми учнями.

Коли мені запропонували стати головним тренером, це було в 2004 році, і в мене вже тоді був мій піковий вихованець – це Андрій Котельник, бо він вже на той час був срібним призером і професіоналом. Але особистий тренер і тренер команди, а ще й національної – це зовсім різні речі. Бо особистий тренер, це коли нас двоє. От є біля мене Котельник, я його знаю. Коли ж ти приходиш в команду, то все по-іншому. Команда, це, по-перше, боксери, кожний з яких вже, як мінімум, чемпіон України. Чемпіони – це самі по собі дивні люди. У деяких не складається з сім’єю, як от у Андрія Котельника з його першою дружиною, бо жінка хоче "задушити" його, а чемпіона "задушити" дуже складно. Інколи доводиться навіть з дружинами розмовляти. І я їм завжди кажу: "Ти зрозумій – він чемпіон, а його не візьмеш голими руками. Інколи треба десь обійти, десь схитрувати".

– Якщо з чемпіонами важко, то чому погодились на посаду тренера збірної?
– З чемпіонами важко, а от уявіть собі, ти отримуєш команду, де 60 чемпіонів, з якими дуже нелегко, але ще складніше з їхніми наставниками. Бо у кожного тренера свої погляди, і він асоціює тебе з собою, бо він такий самий тренер, як і ти. Тільки ти стоїш вище за нього. Тому коли мені запропонували очолити національну команду, я попросив подумати. Бо я, чесно кажучи, був шокований. Тоді я був тренером збірної, але не головним.

Тоді в команді був спад, була провалена Олімпіада в Афінах і треба було щось змінювати. Ми зранку пили каву, перший віце-президент Всесвітньої федерації боксу Ігор Гайдамак, сказав, що завтра в такий же час будемо пити каву, і ти маєш дати відповідь. Я цілу ніч не спав, адже мені самому треба було визначитись, для чого я туди йду. В мене вже був тоді Котельник, після Котельника прийшли хороші молоді боксери, які тут у нас були у Львові. Не очолюючи збірну, я мав 5 чоловік у штатній команді національної збірної. І я далі міг бути як особистий тренер.

На жаль, в нашій країні є так, що хтось комусь подзвонив і призначили на посаду. От ті конкурси, що організовують, не все є чесним. Раніше, коли ти приходив на якусь посаду, ти мав мати критерії під ту посаду: стаж і так далі. Навіть, коли ти приходи на якесь підприємство. То певний період працював якимось майстром, а вже потім ставав директором цього заводу. Так само і в боксі. Коли призначають на посаду головного тренера, спочатку дивляться скільки років людина взагалі працює тренером, кого він підготував для національної збірної, і чи підготував взагалі. Скільки він років працював з національною збірною. І ці критерії враховувалися. Коли мене призначали на посаду головного тренера збірної, в інших тренерів також були питання: "А кого він підготував?". А він підготував Хамулу, а він підготував Джумана, а він підготував Котельника. Мало того, я вже другим тренером збірної працював близько восьми років.

– Особисту ціль ставили, коли прийшли на посаду головного в збірній?
– Єдиною моєю ціллю для мене було прославляти український бокс. Ми реально ніколи в команді не перемагали росіян. Перемагали окремо, але не в команді. Тоді я мав олімпійського чемпіона Котельника, але поставив собі питання – чи можемо ми зробити команду-переможницю.

Читайте також: Як замість кондитера стати чотириразовим переможцем Паралімпіади: історія Романа Павлика

– Яка основна проблема була в команди, коли Ви її очолили?
– Ми приїхали в Маньяно в 2005. Та команда в мене тільки збиралася. Я зауважив, що, насправді, команди нема. Ми привезли одну срібну медаль завдяки боксерові Ісмаїлу Сіллаху, з Маріуполя. Але команди не було.

Програє перший, а я дивлюсь, що вони не хвилюються. От перший програв в 48 кг, а другий йде битись в 52 кг, і той, що в 48 бився, він не вболіває за свого товариша, а хоче, щоб і той програв і тоді їх вже буде двоє. В мене була паніка на той час, бо я бачив, що реально команди немає. Я їх зібрав і сказав, що команди в нас немає. В 2004 році в Хорватії ми зайняли 12 місце, а вже в 2006 в Болгарії посідаємо 2 місце, де програємо тільки росіянам і завойовуємо п’ять медалей. І так помалу-помалу команда почала виділятися.

– Команду Ви зробили…
– У мене на той час була "зіркова команда" – Усик, Ломаченко, інші хлопці. В 2008 році, після Пекіну, звідки ми привезли дві нагороди, можна вважати наш виступ успішним.

В мене взагалі багато рекордів, я єдиний тренер в Україні, а може й в світі, який брав участь, як тренер, а потім як головний тренер збірної в 14 Чемпіонатах світу. А Чемпіонат світу у нас проводиться раз в два роки. 14 років старших тренером національної збірної до цього часу не був ніхто.

Усик, Ломаченко, звісно, що були на висоті. Вася завоював кубок Вела Баркера – це взагалі вершина. Я їм на зборах в Пекіні сказав: "Пацани, ви реально молодці, ви підняли планку українського боксу, довели, що він є. Але, у нас з вами через два місяці Чемпіонат Європи. Я абсолютно нікого не заставляю, але ми завтра з вами будемо вилітати додому, у вас ще є ціла доба, ви ще будете гуляти по Пекіну, скупляти подарунки рідним, і ви маєте сказати мені своє рішення щодо участі у Чемпіонаті Європи". Я з командою завжди спілкувався через капітана, тоді це був Жора Чагаєв. І так ми вирішували всі проблеми.

У мене в команді дрібниць немає. Якщо дитина сьогодні 8 годин потренувалася, то вона має добре їсти і обов’язково відновлюватися. Бо якщо ми цього не будемо враховувати, то вкінці зборів ми просто вижатий лимон отримаємо. Тому наступного ранку ми збираємося, і Жора Чагаєв каже: "Ми всі їдемо на Чемпіонат Європи". Ми приїжджаємо на чемпіонат і виграємо перше місце.

– Але у Вас були проблеми з Сергієм Дерев’янченком.
– Усіх спортсменів, яких я відстоював, вони не просто завойовували медалі, вони ставали чемпіонами. У мене був бронзовий призер Чемпіонату світу Сергій Дерев’янченко, але він порушував тренувальні принципи. Сергій відмовився виступати на Чемпіонаті України. Я їм дозволив це зробити за умови, що перед Чемпіонатом Європи у них будуть спаринги. Але потім Сергій відмовився і від спарингу, тому на Чемпіонат світу я його не взяв. В такій ситуації починають дзвонити депутати і хто тільки можна, бо коли кажуть, що спорт і політика не пов’язані, то це все брехня.

Тоді я взяв на чемпіонат Івана Сіная, який мало того, що став Чемпіоном Європи, а ми виграєм перший раз в житті в росіян. А Росія взагалі не програвала Чемпіонати Європи нікому. Ми мали тоді 4 перемоги, а Росія – 2. Усик став Чемпіоном Європи і Ломаченко також. А крім того ще й Жора Чагаєв виграв. Вирішальний бій був у Сіная, який бився з росіянином. І якщо б Ваня програв, то програла б уся команда. Ось чому команда відрізняється від індивідуальних поєдинків.

Читайте також: Прийшов час виграти світовий титул, – український боксер Дерев'янченко

– 2011 і 2012 роки найуспішніші у Вашій кар’єрі?
– В 2011 році ми займаємо перше місце на Чемпіонаті світу, потім виграємо Олімпійські Ігри в команді. Тут мої мрії і моя ціль, яка була поставлена – виконані, і я цим був задоволений. Я віруюча людина, і завжди дякую Господу Богу, що він мені в ці моменти давав можливості. Я вам приводжу ці приклади, бо прийняти рішення насправді важко.

Дениса Берінчика, коли я взяв його на Чемпіонат світу, він не був навіть призером Чемпіонату України. А він поїхав і став срібним призером Чемпіонату світу, а потім срібним призером Олімпійських ігор. І щодо нього також потрібно було прийняти рішення, коли я брав його у команду. Тоді мені задавали багато провокативних питань, але я у ніякі дискусії ні з ким влазити не хочу, а тим більше зі спортсменом. Я вже казав, і ще раз повторюся – я ні про одне своє рішення не шкодую. І я не шкодую, що взяв тоді Дениса в команду. І я казав і кажу скрізь, що хоча Берінчик став срібним призером, він не програв бразильцю поєдинок, він реальний Чемпіон світу. Тобто, він тоді був кращий, він був в команді, я абсолютно про це не шкодую.

Така ж сама була ситуація, коли ми в Харкові вже виграли Чемпіонат Європи в 2017 році. Це вже була нова команда. Не було ні Васі Ломаченка, ні Саші Усика. Все змінилося. Вони вже на той час були в професійному боксі. Мало того, що ми тоді виграли Чемпіонат Європи, ми знову встановили рекорд. Ніколи більше п’яти медалей національна збірна не завойовувала. Ми завоювали шість. Ми ще раз встановили своєрідний рекорд для команди. Тому, в цій ситуації для мене вся робота в національній збірній була виконана, і я міг йти з гордо піднятою головою.

Крім того, що я вам сказав, два рази команда визнавалася кращою командою світу, кращий тренер світу, кращі боксери світу. Мені вручав дві нагороди Кучма, мені вручав нагороду Ющенко, в мене три ордена за заслуги. І минулого року Петро Порошенко вручив мені орден Данила Галицького. Свої 14 років я відпрацював чесно, я ніколи в житті не ставив якісь матеріальні цілі. Хоча у всіх скрутних моментах ми не були обділені. Я завжди всім вдячний, бо всі, хто міг, завжди допомагали, підтримували. Я у своїх інтерв’ю подякував всім, кому міг подякувати. Єдине, що не дякував по прізвищам тренерам, щоб когось випадково не забути і не образити цим. Вся моя робота була спрямована на формування сильної команди для України. І я думаю, що мені це вдалося.

– Після Олімпіади в Пекіні говорили про перехід Василя Ломаченка у профі. Була така можливість?
– Була ситуація, коли Андрій Котельник також хотів перейти в професійний бокс. Йому на той момент було лише 23 роки і він спокійно міг брати участь у ще одній Олімпіаді. Коли я йому запропонував ще раз поїхати з нами на Олімпіаду, то він сказав, що хоче спробувати себе у професійному боксі. Тренеру дуже важко розлучатися з такими вихованцями, як Андрій Котельник. Але рішення має приймати сам спортсмен.

Так само з Василем. Але у його житті модератором усіх ідей є батько. Він повністю довіряє батьку, всі ідеї батька реалізовуються в життя 100-відсотково. Васі на той час було 20 років. І перейти в 20 років в професійний бокс, це не так, як в 24. Ці чотири роки важко відпрацювати, бо бокс – це травматичний вид спорту, в нього були і операції на кисті і він мав проблеми. Але рішення вони прийняли. Я думаю, що, все-таки, Анатолій Миколайович прийняв таке рішення. Вася його підтримав і вони залишилися. Це було супер, бо що він, що батько є дуже працьовитими, багато трудяться і не відволікаються. В них є ціль: він повинен бути чемпіоном і він паше зранку до вечора. І тато разом з ним, вони трудяться і показують результат. Тому, дякувати Господу Богу, вони залишились. І це був виступ команди в Лондоні, дякуючи їм.

Він був авангардом, при тому всьому, що він відмовлявся бути капітаном. Він є лідером, проте цього ніколи не підкреслює. Його це не цікавить, його цікавить кінцевий результат. Він трудиться, не хоче перетягувати ковдру на себе. Всі підсвідомо розуміють: ми хочемо бути такі, як Василь. Але він не каже нікому: "Будьте такі, як я". Йому важко триматися протягом стількох років, але він виходить на ринг і показує результат. Все одно ми всі розуміємо, що час бере своє.

Читайте також: Наступний бій Ломаченко проведе за титул чемпіона WBC

– Якими були ваші аргументи за те, щоб Котельник залишався в аматорах?
– Ми дійшли до медалі, він її завоював. При тому, що за чотири місяці до Олімпіади сильно травмувався, була операція, травма меніска, надрив зв’язки. Нам сказали через півроку тільки починати тренування. Він протягом п’яти місяців став срібним призером Олімпійських ігор. Швидко відновився, набрав форму.

Він дуже талановита дитина, з характером і пережив то все. Я працював з багатьма спортсменами. І з Сашою Усиком протягом шести років. Але Андрій – це рідна людина. Львівський бокс в історії взагалі дуже сильний, в нас багато чемпіонів. І коли ми почнемо аналізувати на рівні Олімпійських ігор, то в нас Ростислав Зауличний, який сьогодні в Чикаго проживає, срібний призер Олімпійських ігор, і Андрій Котельник. Аргументи Котельника перемагали тому, що він сказав: "Дмитрулік, я в любительському боксі досягнув найвищого – став призером Олімпійських ігор, я хочу стати Чемпіоном світу в професіоналах". На це я йому нічого не міг відповісти. Йому було важко, але він, все таки, став Чемпіоном світу. Є моменти, коли тягнеш і ведеш учня, а є моменти, коли учень починає тягнути тебе, бо учень же стає зірковим і так і було.

– Як вважаєте, якщо б Котельник не підписав контракт з Доном Кінгом, кар’єра склалася б краще? Чи все сталось як сталось?
– На мою думку, все склалося так, як склалося. Треба подякувати Господу Богу, що все так склалося і дав Бог, він став чемпіоном. На мою думку, справжній хороший професійний бокс – це Америка. Якщо ви подивитеся бій Александера і Котельника. Вся статистика після бою була на стороні Котельника, по кількості ударів, по всьому виграв Котельник, по статистиці. Але руку підняли Александеру. Навіть при тому, що Андрію вже тоді було 34 роки, а Александеру 24. Тоді Александер був зіркою. Мав три пояси. Тому, я думаю, що якщо б Андрій скоріше був в Америці, він якраз був того типу боксер, який підходив під Америку, він видовищний боксер. А в Німеччині йому не дали реалізуватися, хоча я вдячний тренеру, який з ним працював.

Коли я працював з Андрієм, то я йому в куті підказував: не опускай руки, рухайся на ногах, більше працюй передньою. Всі рішення по бою він завжди приймав сам. І це дуже цінно, таких боксерів є дуже мало в світі. Я думаю, що шкодувати ні про що не треба, сталося так, як сталося. Андрій взяв стільки, скільки йому Боженько дав. Мене завжди питають з чого б я почав, якби починав з нуля все робити. Завжди кажу, що робив би так само, як робив до сьогоднішнього дня по відношенню до боксу, по відношенню до своєї сім’ї.

– Те, що Андрій завершував на "Арені Львів" – було приємно?
– Андрій унікальний чоловік, і я пишаюсь ним і як спортсменом, і як людиною. Він надійний, не підведе, не залишить. Я його можу назвати своїм сином. Тому в тій ситуації я для Андрія залишився і тренером, і близькою людиною. З іншими вихованцями було по-іншому. Але життя є життя, і в кожного воно своє. На деяких етапах ми розходимося, так і має бути.

– Все життя в аматорському боксі. Чи не було бажання йти в професіонали?
– Після Лондона особистий результат був досягнений. І тоді постало питання в мене: "Може щось змінити?" Тоді не хотілося працювати вже з національною командою, бо була виснаженість. Тоді були варіанти, що, можливо, треба поміняти напрямок роботи. І я розумів, що професійний бокс відрізняється від любительського. Але після Лондона у мене був уже вік, і переходити в професійний бокс був не час. Робити щось погано я не хотів. Я не можу сказати, що я дуже добре знався на системі підготовки в професійному боксі, бо вона дуже відрізняється від любительської системи.

Тоді були варіанти, щоб спробувати себе у викладацькій діяльності: університет фізичної культури, училище фізичної культури. І от я стояв тоді на роздоріжжі: змученість була, моральна виснаженість. В чомусь була й розчарованість. Були такі моменти, коли я хотів все закинути, залишитися в селі, обмежитися сільським життям. Навіть дружина злякалася і казала друзям, близьким, що з її Дімцьою щось сталося.

Потім мене оживили публікації багатьох людей про нашу команду, про те, що вона супер і більше такої команди не буде. І знову мене зачепив український бокс, який є, був і буде. І от тоді я, все-таки, знов став в стійку і почав з нуля. Тоді мені було дуже складно, були перебудови у самій Всесвітній федерації боксу. Додались WSB. Тоді боксери тільки прийшли, і треба було "ліпити" їх, бо команда була слабенька. Вони мали досягнення в молодіжному боксі, а дорослий бокс – це зовсім інше.

Читайте також: Битва абсолютних чемпіонів, – Джошуа хоче бій проти Усика

Помаленьку ми будували команду і виграли Чемпіонат Європи в 2017 році. Але, знову ж таки, на це все мені пішло дуже багато енергії. Але я не тримаю ні на кого ніяких образ. От на сьогоднішній день я не працюю з командою, але є люди, які приймали це рішення, і вони за нього й будуть відповідати. От в червні 2019 року будуть Європейські ігри. І там ми й побачимо результат. Ми на ЧЄ завоювали 6 медалей. Значить на Європейських іграх має бути 4-6. Менше 4 не має бути. Потім буде ЧС, і ми побачимо всі зміни. Все, що робиться, робиться на краще. Може зараз все краще стане.

– На скільки ліцензій і медалей можемо розраховувати в Токіо 2020?
– Я робив звіт, перед тим, як написав заяву. І мені таке ж питання ставили. Тому скажу те саме, що говорив на звіті. У нас є 8 вагових категорій, то ця команда може завоювати 4-6 ліцензій. І повинні привезти 1-2 медалі. Класний варіант для цієї команди – це комплект нагород. Їм це під силу. Буценко, Хижняк, Замотаєв, Вихрист, Барабанов – вони всі можуть брати ліцензії і боротись за медалі. Не знаю, що треба зробити, щоб ця команда залишилась без медалей.

Спілкувались Станіслав Безушко і Христина Кобак