Вуличні бійки – хороша річ, яка змушує задуматися, – найкращий каратист України Станіслав Горуна

Трохи раніше Горуна здобув для України першу в історії і єдину олімпійську ліцензію в цьому виді спорту і через місяць спробує здобути нагороду Ігор у Токіо.

Варте уваги Як український каратист Горуна "виніс" легенду у фіналі чемпіонату Європи: відео

Проте впізнаваним Станіслав став не завдяки перемогам, точніше, далеко не тільки завдяки ним, а дякуючи власній харизмі, відкритості і вмінню себе презентувати, тобто рисам, які більшості наших атлетів не притаманні.

Власне, так само нестандартним нинішній гість 24 каналу є і в житті. Він з ностальгією згадує, як брав участь у вуличних бійках і шкодує, що його син такого досвіду не матиме. Львів’янин Горуна не приховує скептичного ставлення не лише до футбольних "Карпат", а й до набожності земляків. Також колоритний каратист розповів про ставлення до Усика і Ломаченка, старт політичної кар’єри і головних суперників на Олімпіаді.

Але розмова наша почалася все ж із теми публічності. Не дивно, адже ледь повернувшись із чемпіонату Європи в Хорватії, Горуна не відпочивав вдома, а за лічені дні взяв участь у Києві в прес-конференції, церемонії нагородження найкращих хокеїстів України, зйомках від Національного олімпійського комітету і дав це інтерв’ю.

– Мене увага не відволікає, а навпаки мотивує. Запрошення на якісь заходи чи інтерв’ю – то як приємний бонус після кожного успішного виступу, – каже Станіслав. – То лише попервах було незвичним. Перед кожною такою подією зосереджувався, продумував наперед, що треба говорити і як. Нині в усіх таких ситуаціях почуваюся вільно. Просто завжди розумію, що є період для публічності, а є відрізки, коли треба забути про все і зосередитися на роботі. Вигравши чемпіонат Європи, я на тиждень розслабився.

А тепер впродовж двох місяців, які залишалися до Олімпіади – лише праця. Почали зі збору в Чорноморську, який був спрямований на те, щоб допомогти чотирьом нашим каратистам підготуватися до ліцензійного турніру в Парижі. Приємно, що за підсумками тих змагань перепустку на Ігри здобула Аніта Серьогіна й відповідно в Токіо поїде вона, Анжеліка Терлюга і я. Тепер, коли ми знаємо, скільки наших каратистів поїде на Олімпіаду, тренери можуть визначитися з місцем, де проведемо рештку підготовки і адаптацію до японського часового поясу, специфіки їх клімату й їжі.

Вуличні бійки – хороша річ, яка змушує задуматися

– Карате ви почали займатися 14-річним, тобто в свідомому віці, розуміючи, що цей вид спорту в нашій країні не дуже популярний, а про його входження в олімпійську програму не було й мови. Що вас привело на татамі?

То був 2003 рік, я тоді не думав ні про славу, ні про медалі. Пішов, щоб навчитися битися. В той час у дітей після школи було значно більше вільного часу, ніж зараз. Тоді ж ні у кого ще не було ні ґаджетів, ні комп’ютерів. Якщо на всю вулицю хтось мав ігрову приставку – вже добре. Енергії в мене було багато і її треба було кудись дівати. Тому радий, що в одну мить постукав у правильні двері.

– Але битися можна навчитися й розкрученішому виді. Скажімо, боксі. Львівська школа вважається однією з найкращих у країні.

– Так. Тим паче, що у нас тоді були такі потужні клуби, як "Гетьман" і "Шкіряна рукавичка". До того ж, боксом займався один мій хороший товариш. Він кликав з собою. Але, видно, погано агітував, раз я з ним не пішов. Окрім усього, хотів, щоб секція була недалеко від дому. А дитинство моє минуло в Шевченківському районі Львова. Його називають "Варшавкою" чи "Сімсоткою". Нормальні такі райони (посміхається).

– Мали потребу, щоб вчитися битися?

– Звичайно! То ж не те, що зараз. Бійки двір на двір, вулиця на вулицю, район на район були звичним явищем. Десь до середини першого десятиліття 2000-х. Лише року з 2006-го це явище почало затухати. Я в останнє брав участь у вуличній бійці, будучи студентом другого курсу. А коли був школярем, то було звичне явище і частина життя кожного нормального хлопця. Ось у мене зараз росте син і я навіть шкодую, що в нього такої школи не буде. Вуличні бійки – хороша річ, яка змушує задуматися і правильно оцінювати себе й оточуючих. Особливо у віці, коли формуєшся як чоловік.

Станіслав із сином Левом

– При цьому ви ходили в школу з поглибленим вивченням англійської мови.

– То не якась елітна школа. Звичайна загальноосвітня школа, яку від більшості вирізняє те, що уроки англійської в ній щодня, а не двічі на тиждень. Єдине, що в нашій школі навчалося трохи дітей з заможних сімей. То босота з сусідніх шкіл ходила на наше шкільне подвір’я "на полювання". Любили забрати телефони, годинники чи кишенькові гроші.

– Ви входили до числа тих представників багатих сімей?

– Ні. Мої батьки – звичайні люди. Мали тоді свій кіоск, у якому продавали цигарки, каву і хот-доги, їздили на закупки в Польщу, возили джинси, побутову техніку. На Галичині в той час багато людей так крутилися.

– Вас тато з мамою до сімейного бізнесу залучали?

– Хіба коли тато їздив за товаром. Ми з братом допомагали розвантажувати машину.

– Коли зрозуміли, що карате – більше, ніж захоплення?

Та воно досі просто захоплення! Так, я потрапив на Олімпіаду, але ніколи заняттями спортом сильно не переймався. Просто коли займаєшся з повною віддачею, результат приходить сам по собі. Я отримував від тренувань кайф і сам того не помічаючи, здобував вміння і розуміння. Завдяки цьому мені вдалося перемогти хлопців, для яких карате – справа життя, нічим іншим вони не займаються.

Вдарити так, що людина впаде і вдариться головою, можна і без підготовки

– Коли відчули, що вмієте більше, ніж хлопці на вулиці, не боялися використовувати навики у побуті, щоб за себе постояти?

– Навпаки – використовувати треба.

– Можна ж вдарити так, що опонент не підійметься. І це буде крах кар’єри. Достатньо згадати недавню трагедію в Києві, коли боксер Павло Очеретяний вдарив під час випадкової сварки працівника служби охорони Президента Василя Хмелюка. Для Василя та сутичка мала летальні наслідки.

– Чув про той інцидент. Трагічна випадковість, нещасний випадок. То ж можна і без підготовки вдарити так, що людина впаде і вдариться головою. У мене за схожих обставин двоюрідний брат потрапив до в’язниці. Він – людина далека від спорту. Але виникла бійка, після удару той чоловік, з яким він зчепився, впав, розбив до бордюра голову. Вбивство з необережності на рівному місці.

– Ваш рідний брат Ярослав, який теж був сильним каратистом, прогримів через побутову бійку на всю країну (три роки тому Горуна-молодший у кінотеатрі "повиховував" глядача, який поводився під час сеансу надто шумно).

– Воно того не вартувало. Вважаю, що стриманішими могли бути обидві сторони. Але то був урок для всіх причетних. Ми зазнали матеріальних збитків, а той хлопець постраждав фізично і, мабуть, зрозумів, що між людьми варто поводитися трохи стриманіше. Натомість Ярослав вочевидь з того часу намагається тримати себе в руках навіть коли бачить, що хтось дуже неправий. Ціну за досвід кожен заплатив свою.

Брати Горуни на тлі братів Кличків

– Повернемося однак до вашої спортивної кар’єри. Вам як людині, яка вміє заробляти гроші, не хотілося матеріалізувати своє захоплення. Олімпійське карате – добре, але багатим завдяки ньому не станеш. Не думали про те, щоб спробувати сили у змішаних єдиноборствах?

Все можна. Але я бачу, як працюють ті спортовці, для яких це єдина професія. Я б не хотів опинитися на їх місці. Вони перемагають, але перебуваючи у постійному стресі, спричиненому гонитвою за медалями і рейтингами, не отримують від своїх перемог насолоди. Часто це взагалі нещасні люди. Вони живуть по два-три тижні на місяць на зборах. Мені легше, бо знаю, що навколо спорту є інше життя. Це дає змогу відволікатися. Я вмію знаходити баланс.

Хоча не буду приховувати, що займайся я спортом з тією віддачею, що професійні бійці, міг би показувати помітно кращі результати. Відчуваю, що в мені приховується багато потенціалу, якого не розкрив, бо над деякими компонентами треба тривалий час працювати. Чимало речей треба пробувати – спершу в залі, потім переносити їх на змагання. Але в мене немає стільки часу. Я це розумію, але не шкодую, що чиню так, а не інакше.

Завдяки тому, що я не зациклювався на спорті, мав змогу вчитися, закінчив університет Івана Франка і здобув юридичну освіту, працював у різних галузях, спілкувався з найрозмаїтішими людьми зі світу бізнесу, політики, науки і мистецтва. Це розширило мій світогляд і сприяло ширшому розумінню багатьох речей. Завдяки цьому нині можу обирати ті напрями, яким присвячу життя в майбутньому.

Читайте також "Я ніколи не вибачаюсь": Горуна про заробітки на спорті, кохання та власні президентські амбіції

Якби ж зациклився лише на карате, мав би лише два шляхи – тренерська робота чи функціонерська, у Федерації карате. Був би приречений залишатися в спорті. Деінде прижитися було б складно, адже поза спортом мої досягнення нікого не цікавлять. Довелося б вчитися, починати з нуля. Для людини, яка вже чогось досягла, яка випадає з середовища, в якому утвердилася як особистість і є впізнаваною, це складно й стресово. Окрім того, я розумію, що в реаліях українського карате, навіть ставши непереможним, я б не зміг матеріально компенсувати затрат часу і енергії.

Хоча, звісно, зараз, коли на носі такий серйозний виклик як Олімпіада, я тимчасово відкину на узбіччя все, абстрагуюся і зосереджуся лише на досягненні результату. Тих напрацювань, яких набув би завдяки рокам наполегливої праці, вже не вернеш, але відчуваю, що тих вмінь, які в мене є, може бути достатньо, щоб виступити в Токіо успішно. В будь-якому разі, завжди розумію, що перемогами і поразками життя не обмежується. Я не хочу бути інструментом у певній екосистемі.

– Особистий тренер Антон Нікулін на вас за таке ставлення не злиться?

– Думаю, що ні. Ми не перший день знайомі. Це ж не просто тренер збірної, до якого з’їжджаються спортовці з усієї країни і від яких очікується лише вдалий виступ. Це класичний совковий підхід. Проте тренер має розуміти, що в кожного є особисте життя. Мені пощастило, бо Антон Нікулін – людина ерудована, він працює не лише тренером, але й очолює Управління спорту Львівської міської ради. Всі ми усвідомлюємо, що займаємося тим видом, який не може прогодувати. Себе, може, утримати ще можна, а забезпечити сім’ю нереально.

Станіслав Горуна і Антон Нікулін здобули у зв’язці чимало перемог

– Трохи з вами не згоден, що очікування від спортовців результату – лише совковий підхід. У цьому контексті зацитую видатного футбольного тренер Алекса Ферґюсона. У книзі "Менеджмент у стилі "Манчестер Юнайтед" він написав: "Розумію переваги хорошої освіти й те, як вона готує людину до життя... Утім, робота футбольного тренера полягає не в тому, щоб зробити з юнака біолога чи геофізика та забезпечити йому успіх після завершення кар’єри гравця. Робота тренера полягає в тому, щоб зробити з нього чудового правого оборонця чи вінґера. 11 лауреатів Нобелівської премії не виграють Кубка Англії".

– Треба враховувати специфіку виду спорту. В футболі дуже важлива позиційна робота. Особистий навик футболіста важливий лише в локальних ситуаціях. Самотужки жоден гравець турнірів вигравати не здатен. У командних видах найбільше залежить від тренера, того, як він розставить гравців, як їх підготує і яку тактику обере. Імпровізація можлива, але лише в тих рамках, у які футболіста ставить тренер. В індивідуальних видах роль особистості важливіша. Тренер допомагає талантові розкритися.

У другій частині інтерв'ю читайте про адвокатську діяльність Горуни, його ставлення до Усика і Ломаченка, старт політичної кар’єри і головних суперників на Олімпіаді.