Буде важко, особливо якщо вперше. Буде захопливо, особливо якщо вперше.

Пам’ятаю затяжний підйом із подільських Валів і на Грушевського – випробування всього за декілька кілометрів до такого очікуваного фінішу. Я була впевнена, що чим ближче до фінішу, тим має бути легше, але виявилося зовсім не так. Саме там я зупинилася й пішла, бо ноги не могли вже бігти вгору. Пам’ятаю погляд Грушевського з яскравого муралу: мені здавалося, що сивий бородань просто насміхається наді мною. Навіть зараз, проїжджаючи часом повз те місце, я досі так думаю. Дивлюся в його усміхнені очі й сподіваюся, що коли знову дозволять офіційні старти, я з ним поквитаюся та пробіжу цю гірку без зупинки, а на горі обов’язково покажу йому язика.

Що допомогло піднятися догори й знову побігти? Не хотілося здаватися, бо я прагнула довести справу до кінця. Проте, якщо чесно, мене дуже нервували викрики: "Ти можеш!", "Давай!", "Ще трохи!". На самому початку старту вони були доречними та підбадьорювали, але згодом почали дратувати, бо я була втомлена та знесилена, і хотілося швидше від них утекти. І я побігла, а потім раптом відчула, що мене хтось наздоганяє – це був мій колега. Він вибіг із натовпу й просто біг поруч, посміхаючись. Цей вчинок надихнув, відволік від болю та втоми, ми навіть встигли поговорити й посміятися. Завдяки йому моє дихання вирівнялося, роздратування швидко зникло. А потім мій рятівник знову загубився в натовпі вболівальників, а попереду мене був довгоочікуваний фініш.

Нас було троє. Троє охочих із команди Sigma mobile, що вирішили взяти участь у десятому ювілейному Wizz Air Kyiv City Marathon 2019. І в кожного з нас був різний погляд на підготовку. Хтось щодня зважено тренувався, поєднував довгі пробіжки з інтервалами та забігами на швидкість. А хтось просто бігав для задоволення, слухаючи музику й не звертаючи уваги на швидкість.

Пам’ятайте, усе завжди залежить лише від вас та вашої мети. Лише ви знаєте, що хочете довести собі, зашнуровуючи кросівки й стаючи на старт.

Такі забіги – не лише про витривалість і швидкість. Вони про підтримку. Про сторонніх людей, що вийшли в цей ранковий час на вулиці міста й кричать тобі підбадьорливі слова. Незнайомці віддали свій вихідний тобі, бігуну, який долає свою першу чи вже не першу дистанцію. Плакати з написами, що викликали сміх: "Найкращі бігуни не читають плакатів", "Біжу за пивом", "Біжи так, наче за останнім автобусом". Правда ж надихає та мотивує?

Деякі волонтери стояли поряд із трасою, тримаючи воду, яку роздавали бігунам. Вони робили це просто так, тому що їм цього хотілося, бо хтось з їхніх рідних також біг десь тут.

"High five" – це окремий пункт. Маленька дівчинка стояла в натовпі та ніяково простягала руку, аби їй "дали п’ять". Вона була зовсім крихітною, більшість бігунів не бачили її, або ж не хотіли помічати, щоб не відволікатися. Однак, коли наші руки доторкнулися, в її очах було стільки радості, що мої ноги зарядилися ще більше, і ввімкнулося друге дихання. У силу професії, можу порівняти це з сігмовським X-treme PQ20 – коли в тебе стільки заряду, що ти готовий ділитися з іншими. Ти ніби павербанк у спортивних кросівках і вже не біжиш, а летиш, виблискуючи п’ятами й заряджаючи всіх навколо.

"High five" – це чудова традиція, це подяка за вболівання. І, хто знає, можливо ваша рука приведе цю дитину в спорт, і через кілька років вона так само шукатиме в натовпі чиюсь маленьку ручку.

Хоча на старті нас було троє, бігли ми командою. Наша Sigma mobile завжди була поруч. Із прапором, із підтримкою. Вони слідкували за нами по пунктах, фотографували, кричали вслід. Ми бігли різні дистанції: хтось марафон, а хтось половинку. Бігли в різному темпі, тому наша команда розділилася, щоб підтримати кожного з нас. Ми пробігли 21 та 42 кілометри, а вони всю цю відстань пройшли за нами, чекали за поворотом, їхні крики було найкраще чутно з-поміж сотні інших. Наші очі знаходили їх у натовпі вздовж усього маршруту.

Фініш. Медалі. Втома. Щасливі посмішки. Біло-помаранчевий корпоративний прапор. Кадри, що залишилися в серці. Емоції, які оживають, коли дивишся на фото. Немає фільтрів, розчервонілі й трохи зневоднені обличчя. Серце б’ється ще шаленіше, бо ти це зробив. Радість від того, що хтось приїхав тебе підтримати, і ти був не один на старті та на фінішній прямій. Обіцянка: наступний марафон пробігти вже разом. І я думаю, що так і буде.

Бо ніщо не надихає краще, ніж живий приклад.