Відтік талантів з України поставлено на конвеєр, – Ігор Філіштинський

Очоливши у 1988 році одеську "Дженестру", Ігор Філіштинський відпрацював з командою 15 сезонів, чотири рази приводив її до чемпіонства України і доходив до "Фіналу чотирьох" європейського Кубка топ-команд. Подавши у відставку, Ігор Дмитрович переїхав до Росії, в найзаможніший серед волейбольних чемпіонатів Старого світу. Там теж працював успішно, хоча прижитися зі своїм непростим характером не зміг ніде.

З літа 2012-го Філіштинський працює в Запоріжжі, з місцевою "Орбітою-ЗТМК-ЗНУ". Команду тренер приймав у статусі аутсайдера жіночої Суперліги, а нині вивів до числа лідерів. Власне, наша розмова рамками лише справ командих не обмежувался. В центрі уваги був характерний для більшості ігрових видів спорту бідацький стан українського волейболу. Безгрошів’я, переїзди в інші країни зі зміною громадянства, некваліфіковані судді і куруповані чиновники – з цієї волейбольної історії можна робити проекцію на більшість олімпійських видів спорту.

- Ігоре Дмитровичу, судячи з того, що нещодавно ви отримали вилучення, роки менш емоційним вас не роблять.

- Є речі, на які складно реагувати мовчки, навіть якщо дуже цього хотіти. Зрозуміло, що час невблаганний і замість людей, які колись працювали на чемпіонатах світу чи Олімпійських іграх, приходить молодь. Проте хотілося б цій молоді побажати, аби вона не позиціонувала себе завчасно важливими персонами, здатними вирішувати долі. А симптоми такі помітні. Більше того, хотілося б побажати колегам-тренерам, аби вони висловлювалися про дії новітніх арбітрів-міжнародників відкрито. Взагалі, про небіжчиків у нас прийнято говорити або добре, або не казати нічого, але колишній керівник директорату чемпіонату України Олександр Бібер, Царство йому Небесне, зробив усе можливе, аби саме вихідці рідної для нього Західної України отримували статус суддів міжнародного класу. Ні, я прекрасно ставлюся до Галичини і галичан, але сподіваюся, що окремі представники суддівського корпусу поводитимуться скромніше.

Знаєте, за що мене покарали? За те, що дозволив подивитися в бік супервайзера. Доходить до того, що рефері нині, ледь не вибираючись на вишку, починає шукати підстави, щоб покарати тренера. Щойно така підстава знайдена, як разом з карткою починає червоніти й арбітр. Повірте, прекрасно видно, коли арбітр заряджений на те, щоб вирішувати долю, а не судити.

Мені подобається, як працють тернополянин Гулька чи харків’янин Паєвський. Але не подобається, як працює рівненчанин Паршин чи сумчанин Басенко. Питання ж навіть не до знання предмету, хоча й тут проблеми теж є. Найперше не влаштовує оперативність мислення при прийнятті рішень у часовому цейтноті. Але при цьому ці арбітри мають статус міжнародників.

- Найдосвідченіший поміж арбітрів, які працюють нині на матчах суперліги – ще один представник Рівного Віктор Козловський…

- То – патріарх нашого невміння. Нічого особистого, але завжди відзначаю: при можливості цього арбітра на матчі моєї команди не призначайте. Де Козловський не працює – всюди скандал. У цього судді конфлікт з Сергієм Голотовим, тренером чемпіонок України "Хіміка". Постійно сперечається з Віктором тренер харківської "Юракадемії" Володимир Романцов. У них конфлікти дрібні, а в нас – великі. Це всі розуміють, але при цьому ставляться до Козловського як до вікового арбітра, якого треба утримувати на лаврах. Йому ж залишилося судити якихось півтора року.

- Час минає, а судді в українському волейболі й надалі залишаються головнішими, ніж гравці й тренери…

- Знову-таки, не хотів би сказати нічого поганого про пана Бібера, але доленосність народження видатних арбітрів у нас стояла вище за саму суть волейболу. Ніхто не сперечається, поява арбітрів-міжнародників потрібна. Але цей процес не має бути штучним. Приміром, судять наш матч Паршин і Овчарук. До останнього у мене претензій немає найменших. Зате інший має зосередитися на чомусь одному – або червоніти, або судити. Бо коли людина червоніє, вона "в запарі" починає приймати неадекватні рішення, однакові епізоди фіксувати по-різному. Про заанґажованість при цьому говорити не буду, бо не хотілося б звинувачувати бездоказово.

Свічки я не тримав, тому хотілося б, аби роботу нинішніх суддів об’єктивно оцінили колишні міжнародники – Василь Хуторний, Геннадій Кондаков. Не лише молодих арбітрів, а й таких як Козловський чи Михайло Мельник. Михайло взагалі у нас зараз високопосадова особа (голова комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України – Прим. авт.), він сам вирішує, на які матчі їхати, а на які ні. Пан Мельник нещодавно добре повеселив волейбольну спільноту, ініціювавши появу в країні нових майстрів спорту міжнародного класу. Я не заздрю, але ж це звання можна декласувати.

"Орбіта" атакує!

- Що ви маєте на увазі?

- Влітку на XXVIII Всесвітній універсіаді в Кореї наші чоловіча і жіноча студентські команди виграли срібні нагороди. Про хлопців судити не беруся, хай про них розповідають тренери, які працюють з чоловічими командами. Але про дівчат є що сказати. Телефонують мені нещодавно колеги з Росії та Азербайджану й іронізують: "Хіба так буває, щоб складена майже повністю з міжнародниць команда програвала команді-дебютанту Суперліги?" Мова про тернопільську "Галичанку", базовий клуб студентської збірної. Звісно, від поразок не застрахований ніхто. Можливо, завтра "Галичанці" програє й "Орбіта". Але люди зі званням мають відповідати якомусь рівню.

Втім, за сприяння пана Мельника вирішили, що оскільки в українському волейболі давно не було успіхів, треба присвоїти призерам Універсіади звання "мсмк". Частково згоден. Але можна було обмежитися окреми людьми, найліпшими представниками команди, гравцями рівня Катерини Дудник, яка для нашого чемпіонату є гравцем справді видатним. А то виходить, що поки ми роздуваємо щоки, наші суперники з колишніх совєтських країн, знаючи справжній стан справ, саркастично сміються.

- В Україну ви повернулися після трьох років роботи в російській Суперлізі й року на чолі азербайджанського "Локомотива" з Баку. Не мали інших варіантів працевлаштування, адже зважаючи на те, як волейбол фінансується у цих країнах, знову звикати до ниших реалій складно…

- Тема делікатна й частково пов’язана з політикою. Ще тоді, за президентства Віктора Ющенка, на російському телебаченні Україні вимальовували не дуже привабливий образ. Це ставлення відчував зокрема й на собі. Показово, що в усіх командах, у яких працював, зі мною підписували лише річний контракт. Мене брали вирішувати локальні завдання. Не хочу хизуватися, але в Липецьку і в Волгодонську я зумів залишити команди в елітному дивізіоні, хоча в обох випадках у таку можливість не вірив майже ніхто. "Протон" з Балаково я навпаки вивів до еліти. Челябінський "Автодор" при мені посідав шосте місце, але змушений був у ході сезону піти. Повернувся додому, щоб рятувати маму, котра, на жаль, два роки тому померла.

Іншими словами, не відчував себе в Росії ні незатребуваним, ні другосортним. Але певні підстави так думати були. "Ааа, з України… Так, ти вмієш працювати, але ми посадимо поряд з тобою дівчинку чи хлопчика, нехай вчаться", – казали.

Між тим, очолити липецький "Стірол" до мене пропонували Рішатові Ґілязутдінову, з яким казанське "Динамо" в 2014 році виграло Лігу чемпіонів. Він відмовився, бо не був впевнений, що впорається. Вирішив не підставлятися. Я за справу взявся і команду в суперлізі залишив.

У Саратові до мене працював великий тренер, котрий виграва чемпіонат світу. З ним команда вилетіла у нижчу лігу. На прощання наставник сказав дівчатам: "Ви не там народилися, не тією справою займаєтеся. Вам не пощастило". Не приховую, може й на контрасті, але мені волейболісток вдалося об’єднати, додати лише одного гравця і вийти таким складом назад у Суперлігу. Після мене дівчина, яку керівництво посадило поруч зі мною, ще впродовж двох років навіть не змінювала розстановки.

Але найголовніше, люди заграли по-іншому. На Віру Улякіну до мого приходу в Липецьку звалювали вину за кожну поразку, а після співпраці зі мною вона стала чемпіонкою світу, нині виступає за московське "Динамо". Ще одна дівчина, повиступавши під моїм керівництвом, невдовзі отримала вигідну пропозицію і зараз є основною зв’язуючою краснодарського "Динамо". Ірина Уральова, щоправда, зараз вона Філіштинська, оскільки торік влітку стала моєю невісткою. Також при мені вдало зіграла Яна Щербань, також волейболістка сучасної збірної Росії. Дуже сильний гравець – Катя Осічкіна. Вона теж виступала під моїм керівництвом, а нині є блокувальницею красноярського "Єнісею". Не кажу, що до становлення цих волейболісток приклався лише я. Вони пройшли через мої руки, почерпнувши щось у мене, так само як й у інших тренерів, з якими зводила кар’єра.

- В Україні прізвище Філіштинський асоціюють найперше з Одесою, де ви відбулися як гравець і де приводили жіночий клуб "Дженестра" до чотирьох чемпіонств і фіналу єврокубків…

- Залюбки повернувся б туди знову. Тільки команди вже немає. Олена Соколовська – видатний гравець, олімпійська чемпіонка. Шкода, що на тренерській ниві у неї не виходить нічого. За три з половиною роки після того, як я покинув команду, вона банально щезла. Покійний Євген Курильський говорив мені: "Я тебе ніколи не любив і не поважав. Навіть як тренера. Але команда 30 років жила при мені і вже 15 існує при тобі". Я пішов і команда зникла…

"Обріта-ЗТМК-ЗНУ" (Запоріжжя) – сезон-2014/2015

- Справа ж не лише в Одесі. Іноді дивуєшся, як український волейбол, виступаючи впродовж багатьох років сировинною базою для команд найперше з колишнього СССР, все ще тримається на плаву.

- Процес відтоку талановитої молоді поставлений на конвеєр. Можна назвати десятки прізвищ тих, хто покинув нашу державу навіть за останніх роки два. Люди просто, не маючи перспектив, шукають ліпшого життя. Україна – багата талантами країна, але, на жаль, не бездонна. Потужних, амплітудних гравців калібру Ані Цокур, Марини Манюк (нині – Марюхнич), Олесі Рихлюк зараз в нашому чемпіонаті просто немає. До цього рівня підтягується хіба вище згадувана тернополянка Дудник. Може, щось вийде з Каті Чернухи. Лісієнкова з "Сєвєродончанки", на жаль, не витягує.

Нещодавно перейшли у непогані європейські клуби дві волейболістки "Хіміка". Надія Кодола грає за французькі "Канни", Ірина Трушкіна – за турецьку "Анкару". Обидві – видатні гравці, але виключно для українського чемпіонату. Однак є сумніви, що ці дівчата здатні стати лідерами в інших чемпіонатах. Маю на увазі гру на тому рівні, який демонструє у швейцарському "Волеро" Рихлюк, як грає там же Наталія Маммадова, котра до прийняття азербайджанського громадянства була донеччанкою Сказкою. Гравцем такого ж штибу є вихованка запорізького волейболу Поліна Рагімова-Петрашко, котра теж виступає за збірну Азербайджану. Поліну у нас висмикнули з-під носа. У мене її атесттат залишився й понині. Звісно, відбуваються такі переходи не без допомоги наших чиновників.

- 12 років тому саме під лозунгами припинити тотальний відтік талановитої молоді за кордон на посаду президента Федерації волейболу України замість Миколи Сидоренка прийшов її нинішній очільник Володимир Туровський…

- Не приховуваю: тоді приклав руку, щоб президента Сидоренка змістили. Не буду говорити, шкодую через це чи ні. Микола Якович – народжений совєцькою владою і комуняками апаратник. Він був знаковою фігурою в уряді Віталія Масола, потім керував волейболом. Ще трохи і доріс би до мікрохірургії ока. Пан Туровський вже через два місяці після приходу на посаду президента ФВУ говорив: "Знайдете фігуру знаковішу, ніж я, готовий поступитися". Ось так "поступається" вже 12 років. Усе набагато простіше: якби Міністерство освіти й решта органів взяли б на себе функції контролю за від’їздом людей за кордон бодай частково, цей хаос припинився б. Й, звісно, уникнули б ми певних речей, якби ревізійною комісією Федерації керували не Фіма Сокольський чи Олександр Чінсанович Сін (не знаю, хто з них керує більше), а хтось фаховіший. Сприймайте це як тонкий натяк з грубими висловлюваннями.

Наразі діяльність ФВУ зосереджується на тому, скільки людей поїде від хлопців, а скільки від дівчат. Куди витрачаються зароблені на цих переходах кошти – судити не мені. Я не оперуповноважений.

Далі буде