Проте лейпціґська перемога для самої спортсменки, яка виграла уже все, що могла – особлива.

– Повертатися після тривалого лікування травми плеча було непросто, – каже Ольга. – Коли завершилася Олімпіада, думала, що шаблі не братиму до рук не менше півроку. Впродовж попереднього олімпійського циклу часу на повноцінний відпочинок практично не було. Однак, сама від себе такого не очікуючи, через півтора місяця після Ігор хотіла фехтувати знову. Але повернутися не могла, бо очікувала на операцію. Потім поїхала в Сполучені Штати до свого чоловіка (призера двох чемпіонатів світу у фехтуванні на шаблях Дмитра Бойка). Там відновлювалася, фехтувала з дітьми, які тренуються у Діми, лівою рукою. Травмованої правої не зачіпала взагалі. Було важко, один бій навіть програла. Але хотілося бачити фехтування. Бо за роки виступів фехтування стало моєю пристрастю. Без цього життя вже не уявляю.

Читайте також: День Незалежності: як українці подолали "Забіг у вишиванках"

Хотілося знову відчути смак перемоги. Тому була щасливою вже самій нагоді виступати на перших після повернення змаганнях. Було то в травні, на етапі Кубка світу в Тунісі. Коли їхала, навіть не очікувала, що після семимісячної паузи здатна перемогти. Була просто неготовою. Але виступала з піднесенням, коли помилялася – не засмучувалася. У мене тоді вийшло все. Хотілося б запам'ятати те відчуття, не відчувати відповідальності, яка на тебе тисне і використати цей досвід на Олімпійських іграх у Токіо.

Було важко. Повірити в себе допомогла робота з психологами і тренерами, підтримка сім'ї та друзів. Тому коли поїхала на чемпіонат світу до Лейпціґа, хотіла продемонструвати найперше спокійне фехтування, бути сконцентрованою, проявляти якомога менше емоцій. Рада, що мені все вийшло. Спершу думала про те, щоб потрапити до четвірки найсильніших. "А там вже якось розберуся", – заспокоювала себе.

За вхід до вісімки зустрічалася з італійкою Росселлою Ґреґоріо. Коли ми зустрічалися попередній раз, Росселла мене перемогла, причому з великим рахунком. То було в командних змаганнях, я фехтувала якось суєтно. Реванш вдався, а потім, перемігши японку Тамуру, зустрілася з іншою принциповою суперницею, француженкою Сесілією Бердер. Їй за місяць до того програла на чемпіонаті Європи. У цьому бої відзначила б свою спокійну реакцію навіть у ситуаціях, коли пропускала удари.

Коли ж нанесла переможний удар у фінальному бої проти Аззи Бесбес з Тунісу і несподівано для себе виграла з великим рахунком, попервах не могла повірити, що мені все вдалося.

Після двох попередніх поразок про чемпіонство в світі, здавалося, годі мріяти. Не дивлячись на те, що цей сезон вийшов для мене найкоротшим у кар’єрі, морально він був найважчим. Зняла маску і почувалася розгубленою. "У мене вийшло?" – подумала і розплакалася. У Будапешті в 2013-му, коли виграла чемпіонат світу в індивідуальній першості вперше, не плакала взагалі. Через рік, коли повторила своє досягнення в Казані, сплакнула лише трохи. Це ж чемпіонство у Лейпціґу назвала б найемоційнішим.

У серпні на сторінках у соцмережах для мене починається олімпійський спам. Щодня з'являються спогади, що було в той же час рік, п'ять і дев'ять років тому. Не дивлячись на те, що золото було лише одне, в Пекіні-2008, кожну наступну з трьох олімпійських нагород теж сприймаю як золоту. Але хочеться, звісно, стати чемпіонкою ще раз.

До Токіо залишається лише три роки. Наче й довго, але час летить так швидко, що аж страшно.

Здається, ще недавно мені було 17 і ми з Галею Пундик, Лєною Хомровою і Олею Жовнір здобули олімпійське золото. Тоді трапилося фактично народження жіночого шабельного фехтування в Україні. Але минуло дев'ять років, ми сильно змінилися, виступати продовжуємо лише я з Жовнір. Лєна вийшла заміж і живе у Франції, Галя – у США. Звичайно, періодично ми бачимося, спілкуємося через інтернет, але зібратися разом, у чотирьох, майже нереально.

Раніше я була в команді наймолодшою, а нині вже найдосвідченіша. Так я це називаю. Сиділа перед півфіналом на етапі Кубка світу в Тунісі і піймала себе на думці, що поміж решти дівчат, які потрапили у четвірку, я найстарша. Двоє – 1995 року народження, одна – 1993-го, а я – 1990-го. "О, все, приїхали" - думаю. Поділилася думками з нашим тренером Олегом Штурбабіним. "Олю, ти не найстарша. Ти – найдосвідченіша" – пояснив Олег. Добре, я згодна. Зараз мені не хочеться, щоб дівчата дивилися на мене як на лідера, а лише як на співкомандницю і друга.

Те саме можна сказати й про команду, з якою ми торік здобули бронзу в Ріо-де-Жанейро. Хочеться, щоб така атмосфера панувала й надалі. Якщо у нас трапляються непорозуміння, намагаємося не замовчувати, а розмовляти і доходити до спільного знаменника разом. Бо така я людина: якщо щось не виходить, кажу про це відкрито, обговорюю. Коли поговориш, почуваєшся спокійніше. І я, і всі, хто мене оточує.

З нового олімпійського циклу не працюю з тренером Артемом Скороходом. Вирішила продовжувати працювати з Юрієм Марченком, у якого тренувалася з дитинства. Просто раніше на змагання їздив Артем Анатолійович, а не Юрій Володимирович. З Артемом Скороходом у нас залишилися хороші стосунки, ми спілкуємося. Але на цьому етапі я вирішила, що потрібно щось змінити. Перші результати демонструють, що зміни мають позитивний ефект.

Крім того, у процесі відновлення після травми і повернення в спорт відзначила б величезну роль президента нашої Федерації, олімпійського чемпіона Вадима Гутцайта. В принципі, Вадим Маркович був причетний до всіх моїх перемог. Навіть тоді, коли я цього не помічала, Гутцайт, виявляється, завжди був поряд. До того ж Пекіна-2008 нас більшою мірою готував саме Вадим Маркович.

У цієї людини фантастичне емоційне загартування. Якщо його пройдеш, то витримаєш усе, що завгодно. Кожен урок від Гутцайта могла б прирівняти зі змагальними умовами. До Вадима Марковича завжди треба приходити в повній готовності. Ми постійно спілкуємося. Вадим Маркович то мене заспокоює, то сварить, то хвалить. Може як піднести до небес, так і спустити на грішну землю. Але мати таку людину поряд безцінно. Завжди борешся за те, щоб почути з уст Гутцайта якісь позитивні слова.

Людям дуже важливо бачити тих, на кого б вони могли рівнятися. Згадую себе, як дивилася з розкритим ротом на великих спортсменів. Але нині дітки так само сприймають вже мене. Зізнаюся, що завжди почуваюся в такі миті незручно, трохи ніяковію. Ось коли фехтувала з 12-річними у США, зауважила, що окремі з них дивилися на мене і тряслися. "Що з тобою?" – запитую. "Нічого, – пояснює Діма. – Вона просто хвилюється".

З чоловіком наразі так і живемо – він у США, я тут, в Україні. Бачимося нечасто.

Відпочинок після чемпіонату світу поєднали з відновлювальними зборами у Грузії. Зараз повернулися й до середини вересня, коли розпочнеться підготовка до нового сезону, хочу приділити увагу найближчим людям – відвідати батьків, бабусь і дідусів, побачити друзів, хресниць. Хочеться зустрітися з людьми, за якими дуже скучаю і які скучають за мною. Потім часу не буде, бо новорічні й різдвяні свята я вже звикла "святкувати" в інших країнах. В останнє у цей час була з родичами років сім тому.

Зараз я член комісії атлетів Міжнародної федерації фехтування, але дуже хочеться, щоб мене обрали у Європейську комісію атлетів. Відповідну пропозицію отримала нещодавно. Суто спортом життя не обмежується. Хочеться розвиватися різносторонньо, але при цьому залишатися поряд зі спортом. Думаю, що завжди буду поряд з фехтуванням. Якийсь досвід маю, але Європейська комісія атлетів – то зовсім інший рівень, більша відповідальність. Але то й цікавіше. Хочеться відчути цю діяльність зсередини.

Хочеться змінити те, що відчуваю як чинна спортсменка на собі. Приміром, хотілося б змінити календар змагань фехтувальників. Для мене не зрозуміло, як його розписують. Також було б непогано, якби змінювалися місця проведення турнірів. Так, є традиційні змагання, скажімо, в Орлеані чи Москві. Але є Дакар. Розумію намір Міжнародної федерації розвивати наш вид спорту у всьому світі, але перед тим, як проводити там змагання, треба спершу подбати про забезпечення умов. Бо хіба то нормально, коли доріжки стелять на мармурній підлозі? То ж загибель для колін! Але діватися нікуди, приїхав – треба виступати. Також часто зустрічається старий інвентар, старі апарати, бракує кваліфікованих суддів. Так, рефері теж мають десь вчитися. Але ж не під час змагань найвищого рівня, за участю топ-спортсменів.

Читайте також: Я стану першим, хто переможе Мейвезера, – Макгрегор зробив гучні заяви щодо бою в Лас-Вегасі