Дороги таки привели до Генуї
У далекому 1999-му році, Андрій Шевченко якось вирішив відмовитися від допомоги друзів по Мілану, які зазвичай підвозили його на тренування у заміську тренувальну базу команди. Сів за кермо і вперше поїхав туди сам. Вже у дорозі отримав дзвінок від Резо Чохонелідзе. Футбольного функціонера, який тоді допомагав футболісту адаптовуватися до життя в новій країні.
– Андрію, ти ж приїдеш?
– Так, Резо.
– Прочитай мені найперший вказівник, який впаде в око, будь ласка.
– Гаразд. Тут велика зелена стрілка, над нею щось написано.
– Що, Андрію?
– Генуя.
Запала тиша (уривок із книги Андрія Шевченка та Алессандро Альчато "Шляхетна сила. Моє життя. Мій футбол")
Через 22 роки футболісту таки судилося опинитися в Генуї
На тренування Шевченко, хоч і спізнився, все ж потрапив. На щастя, до Генуї він тоді не доїхав, а зустрів по дорозі лише вказівник у сторону портового міста. Через 22 роки легендарному футболісту таки судилося опинитися в Генуї, де він у складі тамтешнього Дженоа розпочне клубну тренерську кар’єру.
У книзі Шевченка, написаній у співавторстві з журналістом Алессандро Альчато, чимало душевних історій, які до цього були невідомими. Спойлерити звісно не будемо. Але натомість ми зібрали трохи порцій поглядів легендарного футболіста, про які він розповів у своїй книзі. Деякі з них – цілком у дусі модного нині нон-фікшну. А деякі – просто цікаві життєві спостереження.
Андрій Шевченко / Фото Getty Images
"Мені не таланило"
- Кожен відповідає за свій вибір самостійно.
- Я випускав пару, б’ючи м’яч, а не людей.
- У гурті ніхто не дає один одному підупасти духом. Всі набираються хоробрості. І, хоч на мить, лихі знову стають добрими. А добрі залишаються добрими.
- Вирости – означає збагнути, де приховано кнопку reset.
- Я збудував перед собою шлях, камінчик за камінчиком, згодом вистеливши його асфальтом, гол за голом. Бо на початку то була звичайнісінька ґрунтівка.
- Мені не таланило. Ніколи. Бо на талан мають покладатися ті, хто не готується, як слід. Бо це паперовий меч для останнього вирішального бою.
- Я одружився, граючи в гольф.
Андрій Шевченко – великий шанувальник гольфу / Фото Getty Images
І ще декілька правил із життя володаря "Золотого м'яча".
В Україні я грав, не дотримуючись жодних схем, але в Італії все було інакше. Мене завжди спонукав йти вперед змагальний дух, не покидаючи мене ні на мить, хай яким видом спорту я займався.
У мене ніколи не було уповноваженої особи зі спортивних питань, адже мені подобалося вести перемовини про моє майбутнє із клубом особисто, без посередників. Дивлячись в очі співрозмовникові, не через третіх осіб.
Мене ніколи не охоплює паніка: за вкрай складних обставин я підвищую рівень концентрації.
У батьківстві є чудова річ: треба покладатися на потреби нової істоти, а не свої власні, як раніше. Починаєш жити, відштовхуючись від геть іншого відправного пункту.
Я завжди був терплячий до болю. Отримував травми, навіть не помічаючи цього.
Кохання – це відповісти одне дному "так", усією душею цього прагнучи, аж поки не втілиться в життя, а те, як все відбувається – то вже дрібниці.
Андрій Шевченко з дружиною Крістен Пазік / Фото Getty Images
"Невдача – це уникати щось робити"
У моєму професійному житті траплялися злети і падіння, але у ньому ніколи не було місця для страху невдачі.
Марко Матерацці намагався мене спровокувати, залякуючи, говорячи гидоту про мою щелепу. Утім він гадки не мав, що я знався на таких Матерацці, бо ж надивився на них ще в підлітковому віці в Україні.
Я ніколи не належав до людей, які пасуть задніх перед складнощами. Я завжди переглядав записи ігор, в яких грав, намагаючись побачити, де схибив, і завдяки цьому збагнути, як виправити свої помилки.
Треба сміливо йти назустріч тому, що пропонує тобі життя. Невдача – це уникати щось робити, відмовлятися від того, щоб спробувати. А для того, щоб спробувати, треба слушно обирати мить. Я вірю в долю, і мою було приховано всередині м’яча.