"Якби мав суперсилу, то хотів би бути золотою рибкою,
яка має необмежену кількість бажань для всіх людей"
Андрій любить слухати лаунж-музику та "Радіо Люкс". Він задоволений ритмом свого життя. Дуже любить читати, обов’язково щось із сучасної літератури та про досвід інших людей (закарбувалась в пам’яті книга Генрі Форда). Багато читає літератури та статей, пов’язаних із роботою у "Львівській Політехніці", вивчає закордонні роботи, щоб знайти студентам щось цікаве та розвиватись самому. Завдяки його ентузіазму в Україні з'явились перші фільми з тифлокоментарями. Серед них "Сафо", "Оранжлав", "Перший раз", "Контрабас", "Донбас" та "Чорногора".
Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота
Про дитинство
Дивлячись на свою Юстину, я бачу якісь свої задатки. Не знаю чи вони "вилізуть" в майбутньому в спорт чи іншу діяльність. Бачу впертість, хоче дістати те, до чого не дістає. Але через два дні вона таки це отримує. Задатки проявляються в дитинстві, а потім трансформуються. Бог нас коли створює, то має певний план на життя, а ми його просто реалізовуємо.
Я в дитинстві дуже любив спорт. Це може дуже гучно сказано спорт, але коли в мене був вибір вчитись чи іти грати у футбол з хлопцями, то 10 з 10 вибирав футбол. Мама була не в захваті. Маю талант, який трохи закопую, з точними науками. Та ж математика вдавалась не завдяки, а в супереч. Школу я спокійно "витягував" і міг дозволити собі багато гуляти. Незважаючи на те, що нога була не така як у всіх, я багато бігав, грав футбол. На той момент міг це робити. Проблеми, які привели до ампутації, появились пізніше.
Кожної неділі ми ходили до церкви всією родиною. Село – це одні з найкращих спогадів. Природа, кози… Тільки рік назад остання коза "пішла" від нас. До того всі свої 29 років я пив козяче молоко. Тішусь, бо воно дійсно "кльове" і переконаний, що воно дає добро і на зір, і на інші речі. Дитячий вік був найкращий в плані безтурботності. Тепер ти розумієш, як колись було класно. З іншого боку всі ми хочемо подорослішати. Коли малі, то хочемо бути старшими. Тепер би з радістю повернулись в той час, але це життя, і в кожного періоду є свої переваги.
Про мрії дитинства
Була дурна мрія про футболіста. Кажу дурна, бо завжди хочеться того, чого не можеш. Дуже хотів бути футболістом. Це були роки злету Шевченка. Коли дивився як він грав у "Мілані", то думаю, що кожен другий хлопець хотів бути футболістом. І це нормально. Десь в глибині душі мріяв спробувати керувати тепловозом чи поїздом. В дитинстві "втіхаря" можна було з татом прокататись на село.
Не скажу що мене на щось готували. Дуже приємно, що батьки ніколи не схиляли до чогось. Можливо через проблеми з ногою, можливо через інше… Я просто вчився і розумів, що якщо буду добре вчитись, то матиму більше шансів.
Читайте також: Паралімпійці. Оксана Зубковська
Про захоплення футболом
Я цим не пишаюсь, але трохи брехав тренеру, що в мене проблеми з ногою, та ще щось. Футбол – це копочки чи бутси, але я їх не міг взути. Єдине що міг носити – це кросівки на два розміри більші. Тому секція футболу, на яку ходив – була бажанням реалізувати себе, авось щось зміниться, станеться чудо. В цій ситуації, напевно, всьому свій час. Цей рік футболу, а потім два баскетболу, де теж тренеру не все розповідав. Але було легше приховувати, бо грають в кросівках. Вони пришвидшили псування моєї ноги. Можливо, я б з нею довше прожив на рік чи два. Вважаю, що так мало бути і не жалію. Спробував футбол серйозно, але закінчував на воротах, бо більше не міг без бутс грати в полі. Навіть зараз у мене непоганий удар з лівої.
Про захоплення баскетболом
Я високий. Плюс друг ходив на баскетбол. Коли вже не міг займатись футболом, то вирішив попробувати баскетбол. Мені зайшло і я підсів. Ми навіть їздили на якийсь дитячий товариський турнір в Польщу. Здається, п’яте місце з 18 команд зайняли, нас дуже хвалили. Грав на позиції розігруючого. До ампутації я був дуже худий. Не мав великої маси.
Коли переходили в старшу вікову групу, я поступав у Політехніку. Всі казали, що це класно, це перспективи. Але я знав про проблеми з ногою і вона все більше наближалась до поганого етапу життя. Після вступу, це був рік, коли все було погано, а на початку другого курсу я її ампутував. Прийшлось взяти академіку і пропустити рік. Але можливо можна було "вирішити" в цьому плані. Проте я хотів вчитись і серйозно займатись програмуванням.
Про карате
Кілька місяців займався в школі. У нас появилась секція, то треба було спробувати. Якісь основні прийоми і стійки вивчив. Хоча тренер збірної України Антон Нікулін, з яким я у добрих стосунках, скаже мені, "що я таке говорю". Карате навчить у певній ситуації постояти за себе.
Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Пауерліфтерка Софія Беруашвілі про рекорди, доступність міста та страхи у спорті
Про Пласт
Я ходив в Пласт до ампутації. Прийшли до школи пластуни і запросили вступати до них. Я був одним з небагатьох хто пішов і мене втягнуло. Активно це було 2 з копійками роки. Декілька разів в тиждень ходили на наші зібрання, я мав певні завдання, які виконував. Ми вчились бути екскурсоводами, ходили по підземеллях, їздили на вилазки. Мав один літній табір за цей час.
Пласт – це дуже класна штука. Раджу її всім батькам, щоб пропонували своїм дітям. Не можу сказати, що там зараз відбувається, хоч і знайомий із теперішніми пластунами. Думаю він став на рівень вище. Вони вчать своїм прикладом, що ти повинен пам’ятати про твою родину, Батьківщину і Бога. Це ті речі, які дуже важливі для мене. Пласт дисциплінує і робить з тебе чоловіка, в плані відповідальності. Коли ти стаєш гуртовим, то починаєш відповідати за інших людей. Це класна школа життя.
Це один із способів розвинути свою дитину в одному із напрямків. Там багато поєднується від спорту до самовиховання. Пригадую, як ми ходили у військову частину, нам дали сухарі, варили макарони, збирали воду з потічка. Зараз, почувши це батьки, не захочуть віддавати свою дитину. Але це класна школа. Коли ти йдеш із наплічником, маєш розкласти палатку, розвести вогонь. Я досі вмію в'язати декілька вузлів і з десятків, які вчили. Інколи використовую.
Тепер ми ситуативно зустрічаємось. Журналісти знімали сюжет до 100-річчя Пласту. Раз виступав перед ними. З радістю погоджуюсь.
Про гру на гітарі
Мама вміє грати і хотіла мене навчити. Але в Андрія, як завжди, не вистачає часу. Після того як подарували сертифікат, я тричі чемно сходив на навчання. Забрав у своєї тітки гітару. На даний момент я не скористався цим подарунком. Треба постійно ходити. А я то кудись поїхав, то ще щось. Потрібна сила волі, тут вона не спрацювала. Але хочу навчитись.
Читайте також: Паралімпійці. Ілля Яременко
Про студентство
Я ходив на курси і поступав на два факультети. Спочатку для вступу мені не вистачило 2 бали, за які мені запропонували домовитись. Сказав, що якщо мама піде і домовиться, то я взагалі не буду поступати.
Потім пішов на загальних підставах і вступив на два факультети. Коли в мене були проблеми і я лежав після чергової операції, то моя тітка, яка несла документи, дзвонить з питанням на який нести "5 чи 6 поверх". Відповів щоб ішла там, де нижче – на п’ятий. Так я і поступив на комп’ютерні науки. Інша спеціальність – інформаційна безпека.
Стикнувся з реальністю, коли прийшов в університет. Поступивши на два факультети, та будучи одним з перших в рейтингу, я був гоноровий хлопець. А тут в першому семестрі ледве все три, і тільки одна чи дві четвірки. Я розумію, що щось тут не так. Другий семестр теж ледь закінчую на одні трійки. Тоді в мене починались великі проблеми. А коли вже повернувся на протезі, то взявся за голову і почав серйозно ставитись до навчання, правильно розподіляти час на різні предмети. І це правильно. На першому курсі розпорошувався, не в образу їм, на політологію, соціологію, які не дуже потрібні для комп’ютерних наук. Менше часу приділяв тому, що треба і це було не розумно. Зараз, коли працюю викладачем, то розумію, що треба робити акцент на чомусь, бо все ти не осягнеш. І чи це потрібно.
З другого курсу, після академіки, я вже добре вчився. Якраз цей перший курс мені все зіпсував, бо міг мати червоний диплом, але були зайві трійки, які не можна було перездати. Магістратуру закінчив з однією трійкою, і пишаюсь нею. Я впертий і відстоюю свої думки. Так само і школу закінчив. Я був чи не єдиною дитиною, яка мала комп’ютер вдома, і писав всім інформатику, але мав 10, а в багатьох були 12 балів, бо їм треба кудись поступати. Але це таке…
Про аспірантуру
Пишаюсь, що після закінчення магістратури пішов в аспірантуру. Я десь не хотів цього. Підозрював, що будуть корупційні речі. Коли мені перший раз завкафедри запропонував, то я відповів, що піду за умови, що мені буде цікава тема і вона буде працювати, а не лежати на полиці.
Ми обговорювали різні теми і дійшли до того, що можна робити для людей з вадами зору. І найшли цікаву тему про адаптацію відео контенту для людей з вадами зору. Мені сподобалось бо будеш бачити результат, її можна розвивати в Україні. У нас ніхто її не розвивав, і з наукової точки ніхто не підходив, а робили як могли. Я розписав це з точки зору програмних можливостей. Програма аналізує відео, шукає паузи, щоб знати, коли можна начитати коментарі. Я захистив дисертацію. Все було добре зроблено. Правда були нюанси через скандал. Люди, які вирішили, що на цьому можна заробляти та брати гроші в багатих. Наразі дороги з ними розійшлись, вони самі працюють. А я тішусь, що вже кілька фільмів відбулось.
Фільм "Перший раз" став першим, який отримав прокатне посвідчення, в якому було записано, що він з тифлокоментарями. Він вже на базі виходу був адаптований для незрячих.
Про викладацьку роботу
Це вийшло автоматично. Я починав з мови програмування. Добре підівчився, бо студентом головне, щоб здав і вчив тільки коли треба було. Коли ти викладач, то соромно, що ти чогось можеш не знати, тому працюєш більше. Коли ти викладач, то досить легко вчиться. Не скажу, що планував бути викладачем. Зараз все так перевернулось, що маю предмет, який мало прив’язаний до програмування, а більше до педагогіки та організаторської роботи. Але я отримую більше задоволення. Викладаю для першого курсу (це ще діти), а вони ще хочуть вчитись. В мене предмет "Командна робота та презентаційні навички". Це ораторське мистецтво, можливість доносити думки через різні сучасні методи. Це важливо, бо одна з найбільших проблем ІТ-фірм, що студенти, які приходять, всі жорсткі індивідуалісти. Вони вміють робити самостійно, але важко працюють в команді. Я їх вчу працювати в командах.
Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Щебетюк
На першому ж занятті я прошу написати, з ким вони хочуть бути в команді, з ким ні. Вони починають хитрувати. Тут вилазить моя тактика. Вони мають можливість працювати в 3-4 формаціях по різних групах і підгрупах. Моє завдання – їх здружити і показати, що без плеча сусіда вони нічого не зроблять. Була ситуація, що двоє людей, які мали великі проблеми з навчанням, так загорілись, що якимось чудом все здали і зараз на 4 курсі є одними з кращих. Я їм зразу поміг знайти роботу. Зараз студенти мають велику кількість можливостей. Головне – не боятись пробувати і реалізовувати. Можливість правильно говорити і доносити свою думку та показати, що ти знаєш – зараз дуже важлива.
Талони ставлю без проблем. У першому семестрі з 12 людей 6 отримали. Я не жорстокий, але треба мати хоча б мінімальну повагу і приходити на заняття.
Публічність нічого особливо не змінила, бо я вже й не такий відомий. Можливо на рівні Політехніки, хіба. Після перемоги на Параліміаді я збільшив вимоги до себе. Ти не можеш впасти лицем в багно. Буває таке, що студенти знають більше за тебе. І це добре. Бо все знати не можна. І сучасна молодь має більше можливостей для самостійної роботи. Я від них теж вчуся. Я не вважаю, що сучасний педагог – це людина, яка щось дала. Він має направити студента в потрібному напрямку, підказати, розповісти нюанси. Я навіть скажу, що таке оцінювання не добре. Потрібно давно відкидати письмові здачі, використовувати різні можливості.
Важко поєднувати викладання і спорт. Через це і попросився на пів ставки. В першому семестрі в мене була одна пара в тиждень. Отримую не ті гроші, за які можна прожити навіть самому. Наразі мене годує спорт. Політехніка – це більше для душі. У весняному семестрі буде курс "Командна робота". По 7-8 пар в тиждень. У мене буде менше виїздів на збори. Буде поїздка в Бразилію, Пізу, то я пишу заяву на заміну.
Про роботу в ІТ-компанії
Я почав працювати вже на другому курсі. Працював у компанії SoftServe рік і сім місяців на посаді інженер-програміст. Мені пощастило, що потрапив на тему, де міг швидко навчитись і розвиватись. Мама не могла натішитись, бо я приніс перші долари. На той момент то було дуже супер. Але потім вирішив кинути, бо розумів, що після появи спорту не зможу все поєднувати. Ризикнув всім, бо гроші – це не головне. Можливо через те, що приходиш додому і мама годує.
Можливо, на даний момент, знаючи заробітки хлопців, з якими раз в місяць ходжу в сауну щось і змінив би. В кожного свій шлях. Потрібно слухати своє серце. Це всього стосується. У потрібний момент серце підкаже.
Про проблеми з ліктями
Лікоть далі в мене травмований. Це вже хронічна проблема, яка загострюється. Борюсь з нею як можу. На даний момент вона мені дуже заважає. І наштовхує на різні погані думки. В критичний момент просто не дозволяє фехтувати.
Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Орися Ільчина про спорт як реабілітацію, Паралімпіади та втечу від мами на турнір
Про переїзд в іншу країну
Було дві пропозиції. Я тоді сміявся. Пропонували з однієї країни Євросоюзу і однієї з колишнього СРСР, не хочу їх називати. Я не уявляю собі іншої форми. Не виключаю якийсь варіант тренерської діяльності, майстер-класи розглядаю. Це нормально, коли тебе інша країна запросила на якийсь захід. Ти не змінюєш в цій ситуації громадянства, це робота. А варіант зміни громадянства, я не можу сказати ніколи, але 99,99% не уявляю себе виступаючим за іншу країну.
Про дружину
Я вірю в Бога. Це не просто заява, бо я там раз в тиждень ходжу до церкви. Я глибоко віруюча людина. Інколи можу не ходити 2-3 неділі до церкви, але в душі я живу з Богом і його законами. Для мене шлюб – це монументальний акт. Дружина – це моя родина, моя сім’я, і людина яка принесла найдорожче, що я маю, мою доньку.
Я можу тільки дякувати Богу, що він звів мене з нею. Це було досить випадково. Ми вчились в паралельних класах, але не були знайомими. Після 9-го класу, мій "Г" розформовували і нас розкидували по інших. Через те, що любив математику і серйозно її вчив, мене дали в клас, де нібито мало бути більше математичних уроків. Якщо чесно, то там просто класна керівничка була "математичкою". І таким чином я познайомився з нею.
У 2005 році ми разом зустрічали Новий рік біля ялинки. Якось після того почали зустрічатись і на даний момент вже 14 років разом, а з 2013 року одружені. 8 років зустрічались перед весіллям. Якщо комусь говорю це, то зразу питають як так. Я тішусь, що ми нікуди не спішили, не було потреби швидше одружуватись. Тішусь, що вона є зі мною, вона дійсно берегиня сімейного вогнища. Знаю, що можу на неї покластись. Вона зробить скільки треба, а потім ще більше. Завжди підтримує з поїздками, терпить. Коли мама-тато, то це одне, куди вони дінуться без тебе. А це дружина, якій потрібна підтримка, допомога, а тепер з дитиною ще більше. Зрозуміло, що бабусі приходять, хресні, але потрібен і батько.
Щодо підтримки після втрати ноги? Я і не був здоровою людиною, проблема була з народження. Те, що не розійшлись в той момент – це її заслуга. Тому, що я якось не хотів псувати їй життя. По-перше, я не знав, що буде і чи зможу ходити. По-друге, з мого боку були розмови і натяки "для чого я тобі такий". Але треба розуміти, що тоді були інші часи. Було мало інформації про протезування, не було з ким поспілкуватись. Було прийнято не показуватись. Я тішусь, що тоді отримав від неї просто погляд і знак "ще щось таке скажеш, то тоді поговоримо серйозно". Вона в мене ніжна, культурна, спокійна. Десь повна моя протилежність. Найдорожча людина у моєму житті.
Не можу сказати, що вона говорить якісь зайві речі. Інколи заздрю її витримці. Вона в потрібний момент змовчує. Я досить експресивний, вона зважена. Мовчання, або не відповідь на мою пропозицію чи питання, дає більше ніж слова. Все, що я роблю, роблю для своїх дівчат. Живу для них. Моє життя направлене для того, щоб зробити їх життя максимально комфортним в плані подорожей, вражень, мінімальному матеріальному задоволенні. Це банальні татусеві завдання, але я хочу щоб вони мені усміхались. Що ще треба?...
У нас було класичне весілля. Було 110 гостей. Проводили у Львові. Ми гарно розписались за два тижні до весілля, так як хотіли у вишиванках. 19 жовтня в церкві Андрія був шлюб, а потім в ресторанчику готелю "Львів". Його тоді тільки відремонтували, він був класний. "На щастя" діти розбили великі скляні двері.
Про спільні пологи
Це не обговорювалось. Вийшло якось природно. Я розумів, що потрібен їй, а вона розуміла, що я повинен там бути. Хотів цього! Мене спитали після пологів, чи мені не розподобалась дружина. Не розподобалась!!! Я не можу зрозуміти, як може перестати подобатись жінка, яку ти любиш. Я дуже задоволений, бо в мене дружина дуже м’яка та ніжна, і, може, інколи, коли треба щось сказати, не скаже. А я такий противний, що завжди скажу. Тому боявся, що якщо попадеться персонал, який можливо щось зробить не так… Хоча сам не знав як правильно. В цій ситуації боявся, що на неї можуть кричати. Дякувати Богу, лікарка, з якою домовлялись про пологи, дуже хороша. Одна з тих лікарів, а їх в мене було багато, що залишила позитивний слід. Якщо Бог дасть ще одну дитинку, то я б знову до неї йшов, дуже професійна. Дуже задоволений відношенням і умовами. Тоді, правда, був карантин і мене не пускали три дні. Це з одного боку був мінус, а з іншого, жінка могла собі спокійно адаптуватись. Ніхто її не відволікав.
Про підйом на Говерлу
Ходіння на протезі – це кожен день щось нове. Немає ніякої стабільності. Зараз в мене проблема з ногою. Вчора (розмова відбулась 22 січня – прим. авт.) я підвернув собі коліно, а сьогодні сильно натер, бо носив тяжке. Воно все так на купу накладається, що ти будеш 2-3 дні в ауті, або будуть ще більші проблеми. Інколи треба посидіти в хаті і долікувати.
Похід на Говерлу десь був імпульсивним. Ми з дружиною поїхали в Яремче, зняли кімнатку в приватному готельчику. В один день їздили на водоспади, потім ще кудись… А в кінці мали один день і не було варіантів кудись піти. А сидіти і просто відпочивати вже надоїло. І дружина каже, що можна сходити на Говерлу, але не підемо, бо в тебе нога. На "слабо" мене взяла. Взагалі не серйозно! Я відповів, що давай спробуємо. А це липень, 35+, а нозі ще спекотніше, бо вона у вакуумі. З точки зору лікарської, то це було не дуже розумно. Вартувало б іти осінню або весною. Але я ризикнув. На верх було легше йти. В низ було важко, бо десь ноги їдуть, а ти ще й на протезі.
Отримав задоволення від походу, трохи "підгорів". Це дійсно кайф. Після того я ще заїхав до дідуся, який, на жаль, вже помер, він був моїм найбільшим фанатом. Коли приїхав до нього, то був один із дзвіночків перед Паралімпіадою, який я тоді не чув. Дідусь мені каже: "Це важко. Я там ніколи не був. Але чув, що навіть старші туди ходять. Тепер є чого їхати в Ріо". Я собі то послухав і не звертав увагу, а виявилось, що дідусь щось пророчив. Це було не легко, але й не так важко.
Про похід на озеро Несамовите
Ми відклали – підемо троє. Треба щоб наше щастя підросло, воно вже тьопає, і підемо. Цього літа не факт, а наступного точно. Там важче йти, але якщо гарно підготуватись, з наметом, то можна все. Тим більше в мене є друзі, які активно таким "бавляться" (з палаткою, з дитиною), буде з ким порадитись.
Про віру
Я народився вже не здоровим. І віра в чудо допомогла. Ампутація – це і було то чудо. Може це пафосно звучить. Мені пригадується розмова з моїм другом Антоном Дацком, який кожного ранку розминає ноги (більшість візочників цього не роблять), і потім скручує ноги, коли вже навіть вручну не можуть розгинати. Він сказав, що коли тільки травмувався, то йому сказали, що ти можеш себе вилікувати. 99% це брехні. Але якщо людина сприйме, що вона може, то вона може максимум вижати із свого тіла. І буде чудо. Віра в чудо, що в мене в один день нога стане здоровою чи знайдуть якісь ліки, допомогла. Віра давала нові випробування: пласт, футбол, баскетбол. Звичайно, ти мрієш мати здорову ногу, бігати добре, носити нормальні кросівки.
Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко
Віра батьків, які мене підтримали. До 14 років ми навіть не знали, що таке людина з інвалідністю. Я навіть пенсії не мав. Потім вже мамі хтось підказав, що можна оформити. Я сприймав себе таким, як я є.
Про доступність Львова
Я говорив про це із Андрієм Садовим на зустрічі з нами. Він питав, чи можемо щось підказати і висловити свою точку зору. Принаймні те, що ремонтується і будується нове, потрібно робити з погляду архітектурної доступності. У нас є прекрасна людина у Львові, пан Ярослав Грибальський (керівник Львівського обласного відділення Українського фонду "Реабілітація інвалідів" – прим. авт.), який знає в десятки разів більше, ніж ми всі. Він на простому і конкретному прикладі може розказати, що і як робити.
Все, що будується нове, потрібно робити доступним. Але не тільки для людей з інвалідністю, а для всіх. У мене дружина виходить з візочком, а матусь в сотні рази більше, ніж людей на візках, бабусь і дідусів ще більше. Їм теж потрібна доступність, робіть тоді для них. Уявний Дмитро приїде і подякує. Мене "напрягає" бруківка, бо взяли і позаливали бетоном. Це криво, горбато, поки проїдеш, можна колеса покалічити. Все, що ремонтується і будується нове, не потребує великих коштів, щоб зробити доступним.
Про втрату друзів в АТО
Один з них – це фанат "Карпат", якого багато хто знав. Інший ходив на футбол, але говорив, що не є фанатом, а є співчуваючим. Я ніколи не називав імен. І не хочу. Другий – це хлопець з двору.
Про АТО
Я писав у військкомат, щоб мене хоча б до них взяли. Я б комп’ютерну систему їм налагодив. Але система дурна в цьому плані. Зараз є зміни, мій знайомий Юрій Дмитренко на протезі повернувся служити. Ще під час Майдану я звертався до Парубія (спікер ВРУ – прим. авт.) і робив певну віддалену роботу, яку можна було робити.
З початком АТО написав у військкомат лист, в якому вказав що не є придатним, але міг допомогти з тим, що пов’язано з комп’ютером чи тут чи ще десь. Мені віддзвонили, що триває набір тільки тих, хто поїде на Схід. Я тверезо оцінював ситуацію, і розумів, що не зможу, і можу створити проблеми. Не зможу бігти, не витримаю великих дистанцій.
Якщо в тебе є цінності, то вони є протягом всього життя. Можна багато про що пафосно говорити, але в тебе найцінніше, що дав Бог – сім’я і Батьківщина. Чомусь так Бог дав, що ти тут народився, а не в Канаді чи Гваделупі.
Про відвідини госпіталю
На початках відвідував госпіталь. Я намагався пояснити, щоб вони не їхали протезуватись закордон. Щоб збирали гроші на другий, а не перший протез. Перший крутий протез нічого не дасть. Він на місяць півтори і треба буде його міняти. Для прикладу, нога на початку сильно худне, тому треба буде міняти. Я старався показати на своєму прикладі все про протез. Мені не вистачало цього, коли він появився в мене. Міг розказати те, що вони не знали і хотів відволікти.
Читайте також: Чиновник про інвалідність ветеранів: Вони лишаються молодими, стильними та сексуальними
Ми ніколи не говорили про війну, бої. Мені було цікаво, але розумів, що їм не хочеться про це говорити. Я досі з деякими спілкуюсь, переписуюсь. Говоримо про спорт, протези. Кожен має займатись своєю роботою. Можу передати свій досвід, а що ще їм треба? "Напрягає", коли питають, які ти їм слова говорив. А що я можу їм сказати?! Вони молодці, підняли свою дупу і пішли захищати державу. Так, вони не професіонали і більшість травм через це. Останнім часом не ходжу. Є друзі, які займаються реабілітацією.
Про першу медаль
В житі все йде так, як має бути. Вона дала стимул ще більше працювати. Я досить швидко взлетів. Мав непогані фізичні дані. Мені не встигли вставити палки в колеса, а я вже був на вершині. Мене підпускали, щоб я був спаринг партнером для інших, а я їх перемагав.
Про Паралімпіади
Якби не було такого невдалого Лондона, то в Ріо так добре б не виступив. У 2012 році я заслуговував на те 8 місце, і я його здобув. Надіявся на стрибок, авось і буду вискочкою. В Ріо їхав з величезним проблемами і не розраховував на перемогу. Я три місяці фехтував лівою, бо правою не міг. Те, що не припиняв тренування через травму руки, дало можливість бути у формі. І на Олімпіаді все співпало, я був в доброму психологічному стані і спокійно сприймав ситуацію. Якби не виграв, то не розчарувався б. І цей спокій допоміг. Бог був на моїй стороні.
До Токіо відбір стартував. Я наразі десь на 5-8 місці. Це не найкращі варіанти. Я тверезо оцінюю свої сили. Наразі далі проходить реабілітація. Наступні пів року направлені на підвищення фізичної форми. Звичайно, що хочу поїхати в Токіо.
Про заробітки у фехтуванні
Якщо ти топ світового рівня, то теоретично можеш жити. Не скажу, що щось там відкладати, але жити точно. Якщо ти живеш з мамою і татом, то навіть буде можливість відкладати. У мене була можливість відкладати на весілля, поки жив з батьками. За кошти, які ми отримали з весілля, купили авто. Квартиру мені допомогло купити місто. Вони виділили 650 тисяч гривень. З них трохи "з’їли" податки. Також доклав гроші з перемоги на Паралімпіаді і купив квартиру. На даний момент повільно-повільно роблю ремонт.
Все, що зараз маю, це заробітну плату близько 10 тисяч гривень. Це сума з усіма доплатами. Призові у нас за Чемпіонат світу і Чемпіонат Європи. Міжнародні організаційні комітети нічого не платять, тільки "качають" гроші з держави за наші виступи. Ось я, наприклад, виграв Чемпіонат Європи 2016 року, то отримав 7 тисяч гривень. Це були смішні гроші. Зараз переглянули призові. Тепер дадуть 25 тисяч гривень за Європу і 50 тисяч – Чемпіонат світу. Найбільша можливість – це перемога на Паралімпійських іграх.
Також минулого року місто дало нам по 10 тисяч гривень. Це була одноразова допомога. Область після Паралімпіади виділила понад 100 тисяч гривень. Але там теж багато "з’їли" податки.
Читайте на Спорт24 другу частину інтерв’ю з Андрієм Демчуком про ФК "Карпати", Кріштіано Роналду, роботу журналістом, екстрим та мотивацію.
Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"