Перша частина інтерв'ю про мрію дитинства, те, як дружина взяла "на слабо", зміну громадянства та допомогу учасникам АТО – за посиланням.
Про те, хто мотивує
Мене завжди мотивує сім’я та Україна. Можливо, це пафосно звучить, але чомусь так є. Все що ти робиш, ти робиш для сім’ї, а воно автоматично для України. Чи це фехтування чи робота в Політехніці – це для країни, міста.
Також мотивують інші люди, які розвинули себе самі. Останнім часом це Володимир Бєглов, Мар’яна Романяк. Це ті люди, які з простих журналістів і активістів, стали відомими львів’янами. Це люди, які мене щось вчать. І мені це приємно. Імпонує, коли мені кажуть, що я львів’янин. Хочу тримати цю марку. Я такий неприємний у спілкуванні з іншими, бо намагаюсь показати, що Львів це най-най-най у всіх напрямках. Але це правда!
Читайте також: Задушити коханням: як не перейти межу між любов'ю і паразитизмом
Про ФК "Карпати"
Давно люблю "Карпати". Тато завів мене на футбол в кінці 90-х. Перші спогади саме про цей період і команду Маркевича (краще, що з нами було після команди Кононова). Те, що відбувається зараз… згідний, що треба відпускати гравців, бо якщо людина не хоче, то не варто тримати. Я вірив, що Сікан може вирости в "Карпатах". Якби він пішов в районі мільйона, то це б було добре. Не розумію чому він перейшов в "Шахтар". Можливо гроші. Він міг заграти у Львові, бачив його гру за юніорів, мені подобалась.
На даний момент "Карпати" – це більше бізнес-проект. Багато хто погано відгукується про Смалійчука. Теж не скажу, що він нас задовольняє: його заяви про вболівальників, взяв на роботу тренера, який поміняв більше команд, ніж я рапір. Хочеться змін і думаю, що вони будуть. Але треба почекати. Все йде своїм шляхом і життя розставить все на свої місця.
Задоволений трансфером Лебеденка в "Луго". Вважаю, що для нього це шалений шанс та можливість, дивлячись на розвиток Кравця. Мені подобається, що він не побоявся переїхати в іншу країну, вивчити мову. Персонально з ним знайомий, мені подобається його відношення до роботи, те, що він показував на полі. Ми повинні заробляти, тому такі варіанти продажі добре. Звичайно, хочеться щоб вони по-довше залишались в команді (до 23-24 років), але ми, напевно, ще не на тому розвитку клубу, щоб мати можливість потримати довше.
Коли я у Львові, то завжди іду на матчі. Відвідав також біля 20% матчів молодіжного і юніорського складів.
Після Паралімпіади був на базі "Карпат", мене запросив Іван Дупнак та Ростислав Ящишин. Це був, частково, взаємовигідний піар. Мені це було в задоволення, я люблю цей клуб, він мені імпонує як проект. Хочеться вірити, що це гордість Львова. Вірю, що з часом ми зможемо поговорити про кращі речі, ніж продажі гравців, про якість досягнення. Звичайно, що було приємно бути в колективі та поспілкуватись з футболістами. Був якийсь поріг, бо, не в образу футболістам, але сумніваюсь, що вони щось чули про паралімпійський спорт чи про мене. У нас не було взаємного спілкування. Більше говорили з прес-службою. Хлопці з нами побули, вручили футболки, показали базу. Було цікаво.
У нас досить поблажлива мама. Ми їхали додому, а я не встигав на футбол. Мав їх завезти, а тоді піти на матч. Запропонував піти разом. Кажу: "Не переживай, там стільки людей ходить, що не проблема буде усамітнитись". Мені приємно було. Донька, коли дома включаю футбол, цікавиться хто і чого там бігає. Можливо в майбутньому буде зі мною ходити на футбол.
Про ФК "Львів"
Є львів’яни, які ходять на два клуби, є люди, що негативно ставляться до двох команд ("не вміють грати, хай ідуть гуляти"). Є ті, що вважають себе фанатами "Карпат", але "тихенько" ходять і на матчі ФК "Львів". Я відношусь до тих, хто намагається дивитись побільше футболу. Отримую задоволення від якісного футболу. Звичайно, що Українська прем’єр-ліга – це не завжди якісний футбол. Деякі матчі (ФК "Львів" – прим. авт.) я бачив, по телевізору. Якщо б вибирати ще одну команду, окрім "Карпат", за яку б я вболівав, то вибрав би іншу львівську, бо вона з рідного міста. Але це не так вболівання, як підтримка. Я не в захваті від їхнього керівництва. Боюсь, щоб це не була чергова "булька", яка скоро лопне. Вони показують кращий результат. Бакалов поставив непогану гру, він хороший тренер. Десь, якщо маю можливість, то дивлюсь по телевізору.
Мессі чи Роналду
Мені імпонує гра мадридського "Атлетико". Якщо вибирати між матчами "Барселони" та "Атлетіко" з умовним "Леганесом", то подивлюсь гру "матрацників". Не люблю "Реал" в будь-яких його проявах. Особливо, коли там грав Кріштіано Роналду. Мені дуже не подобається його поведінка. Можливо, він заслужив, щоб бути таким зверхнім. Він як атлет і спортсмен ТОП, який сам себе зробив. Можливо, в глибині душі я розумію, що Мессі це більше талант, а Кріштіано – це більше робота.
Також люблю інколи подивитись німецький футбол. Мені імпонують своєю грою дві "Боруссії". Раніше подобався "Хоффенхайм". Але коли грав із "Шахтарем", то трохи був шокований їхньою грою. Думав, що вони не будуть мати проблем з нашими хлопцями. Для мене топ-футбол – це матчі Ліги чемпіонів, починаючи із 1/8 фіналу. До того тільки окремі матчі. Звичайно, Англія – чемпіонат, де 7-8 команд можуть грати між собою без наперед прогнозованих результатів. Для прикладу, перемога "Арсеналу" в матчі з "Челсі" була несподіваною для мене.
Про себе як бренд
На даний момент я сумніваюсь. Десь відверто всі б про це мріяли. Дивлячись на тих же Беленюка, Вєрнєєва, Харлан, які дійсно розкручені. Я не говорю вже про Світоліну, яка дуже розкручена. В глибині душі хочеться, але з іншого боку розумію, що для того, щоб розкручувати, треба мати вид діяльності, який буде цікавий для інших. На даний момент паралімпійський спорт можливо і цікавий, але для дуже не великого кола людей.
Мене тішить, що багато хто з паралімпійського спорту почав трішки це проштовхувати. Спортсмени почали розкручувати себе як людину, до якої можна придивитись. Звичайно, є мрія, щоб на якійсь воді "Моршинській" був паралімпієць. Напевно, що до того дійде. На даний момент ми й так почали більше чути про паралімпійський спорт. З часом, продовжуючи нашу роботу, зможемо ще більше про себе заявити. Мало знати, більше потрібно розуміти. Що це не просто реабілітація чи зібралось десять людей і пограли в шашки, ввечері сіли відсвяткували й кінець змагань. Це професійний спорт.
Про роботу журналістом
У школі також хотів стати журналістом. Були такі ідеї та бажання. Але на той момент вже були проблеми з ногою, і не знав, що буде далі. Чи зможу носити протез, чи буде ампутація. А журналіста "годують ноги". Треба багато часу витрачати на матеріали, інтерв’ю. Тому боявся, що нічого не вийде.
Читайте також: Процеси у нашій свідомості, які важко описати: 11 корисних слів
Але все-таки працював на сайті "Турнір ЮА". Це були часи, коли без надзусиль можна було робити матеріали. Мав можливість по акредитації піти на матч "Карпат". Попав на прес-конференцію. Мені випала можливість щось спитати Ігоря Худоб'яка, а я… пацан (мало років було). Я поставив питання, він так на мене глянув… але я був вищий за нього, і тому він відповів на кілька питань. Я запропонував редактору, він погодив і я навіть перші кошти отримав. Мене зацікавив цей момент. Але я не почав так сильно займатись, можливо сайт і винен. Він почав підупадати, а потім його продали. Я задоволений тими 10-12 місцям роботи. Це був фріланс, було цікаво, новий досвід. Взяв 7 чи 8 інтерв’ю. У фехтувальниці Анфіси Почкалової брав – це було перше повноцінне, велике інтерв'ю.
Про виправлення журналістів
Ніколи не виправляю. У мене є знайома, вона філолог, то вона мене підправляє. Бо десь русизми проскочать, чи ще щось. Відповідаю, що знаю, але ти приїжджаєш на збори, і в тебе 80% говорить російською. Хоча не впевнений, що у всіх російська. Як я кажу – "білоцерківський акцент". Я б хотів краще розмовляти.
Про екстрим
Думаю, кожна людина любить екстрим. Не всі можуть признатись. Можна багато говорити: хочу стрибнути з парашутом чи управляти літаком. Кожна людина хоче відчути адреналін. Я його частково відчуваю коли фехтую, але інколи хочеться градус підняти. Це нормально і природно. Навіть те, що я був на пологах з дружиною, можна прирівняти до стрибка з парашутом. Це дійсно круті екстремальні відчуття. Мені це додає наснаги. Хоч раз в рік треба зробити дурницю (сміється – прим. авт.).
Мені сподобався рафтинг. Хоча не практикую його. Коли перший раз пробував, то було круто, бо на вулиці було мінус 2. Вода мала тільки кілька градусів. Я дякую Богу, що не підхопив ангіну, бо це була п’ятниця перед Великоднем.
Крутіше було, коли стрибав з моста (роуп-джампінг). Перевершити це може, напевно, тільки стрибок з парашутом. На даний момент я думаю про це, але не готовий ризикнути, маючи дружину і дитину. Стрибав у Кам’янці-Подільську. На "Арену Львів" стрибати відвів знайому, яка мене "підставила" з програмою, де був рафтинг.
Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота
Також була невдала спроба стати на лижі. Але це просто не реально, бо з ампутацією не можливо нахилити гомілкостоп.
Про хобі
Останній рік дитина забирає весь час. Все, що не робиться, то на краще. Бо навіть пропало зайве заходження у facebook. Оптимізуєш свій час і приділяєш стільки часу на справу, скільки треба. Відповідь на всі питання, чим я ще займаюсь – Юстина. Також є тренувальний процес, ще треба травми заліковувати.
Про інклюзивні класи
Важке питання. Тут є як плюси, так і мінуси. Я не дуже в темі, що саме відбувається. Знаю, що виділялись гроші, класи мають бути трансформовані та діти мають вчитись разом. Але тут головне питання – чи готова психологія дітей. У нас є тренерка з Донецька, яка тренує спортсменів у Білій Церкві. Вона постійно бере з собою свого сина, він з нами на зборах. Він постійно бачив візки, людей без ніг, які самі пересуваються. Я впевнений, що він коли виросте, то буде адекватний, не тикне пальцем.
Якщо такі діти будуть в класі, то вони дадуть інше сприйняття дітям, якого не дають батьки. Ми не бачимо людей з інвалідністю, бо їх, зазвичай, ховають. У нас же, приблизно, така сама кількість людей з інвалідністю, як в Європі чи світі. Але ми їх не бачимо, бо люди чи соромляться, чи не хочуть, щоб інші знали. Чим швидше психологія батьків почне сприймати дітей так, як треба, тим краще. Вони такі ж, просто Бог дав тобі такий хрест. Кожен має свій хрест. В одних хвора дитина, в інших мало грошей. В когось забагато фінансів. Цей хрест треба старатись нести. Найважливіше, щоб педагоги та батьки були готові до цього. Бо діти беруть приклад з них. Якщо хтось скаже "дивись інвалід пішов" чи "кривий", то і дитина так буде робити. Якщо батько пояснить що і як, то буде нормальна реакція.
Про булінг у школах
На початках я говорив, що мене собака вкусив чи ще щось. Всі бачили, що щось не так, але не зачіпали. Можливо тому, що я на карате ходив чи був досить активним і товариським. Не можу пригадати, щоб хтось щось мені сказав. Хоча, можливо, щось і бувало, бо діти часто бувають жорстокими. Десь старші могли посміятися, але мене це не зачіпало. Я був великим і високим, тому більшості може й страшно було мені ось казати.
Читайте також: Як подолати цькування дітей у школах: інтерв'ю з психологом
Про права людини
Напевно правильно відповісти, що їх порушують. Але є люди, які їх відстоюють, і їхні права менше порушують. Це означає, що попит породжує пропозицію. Поки всі будуть сидіти дома, писати у facebook та жалітись, що їх права порушують, то все так і буде. Потрібно організовуватись, писати петиції, робити виступи і тоді буде фідбек. Права порушуються не тільки в Україні, а й в топових країнах. Але система спрацьовує, і вони налагоджують роботу. Я прихильник того, що люди повинні боротись за свої можливості та права. Коли людина має потреби, то повинна хоча б заявляти про них, шукати інших з такими ж проблемами. І об’єднуватись. Ісус теж стукав у двері, але не всі йому відкривали. Потрібно стукати.
Про роботу водієм трамвая
На час зйомок став водієм трамваю. Вони мені сказали, що можемо покататись серйозно, але треба отримати посвідчення. Це все робили для сюжету, але мені було приємно. Я досить часто зустрічаю водійку, з якою тоді познайомився. Вона мені завжди сигналить. Це було класно, незважаючи на такий легенький досвід. Звичайно хотів більше поїздити, але і це було не зле.
Про баскетбол на візках
Все може бути. Але чи має це якусь перспективу? Я людина, яка відчула смак перемог на найвищому рівні. Хочу після закінчення фехтувальної кар’єри (не знаю коли це буде) бути тренером чи менеджером. Хоча не загадую, бо не знаю, що завтра буде. Наскільки розумію, зараз ця команда існує, як проект допомоги, вона немає спортивних перспектив. Якби існувала збірна України, в яку можна відібратись з цих команд, тоді так. Цей варіант для душі і релаксу.
Про команду Ліги сміху "Пішло поїхало"
Вкрали ідею (мається на увазі пара Андрій Демчук – Антон Дацко). Є англомовний стендап комік Джим Джефріс, який постійно розповідає про "приколи" людей з інвалідністю. Він дуже смішний. Щодо команди, то вона мені подобається. Вважаю, що вони жартували якраз стільки, скільки треба. Можливо, інколи треба було більше. Через них люди, що були в залі, все більше розуміли, що це нормально. Вони показали, що інвалідність – це норма. Вони висміювали стереотипи, і це правильно.
Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко
Про волонтерство
Якщо я маю виступ, то ніколи не говорю, яка має бути сума. Скільки дали, стільки і беру. Але це незаплановані доходи, тому їх віддаю на добрі справи. Бувало і 200 гривень. Найбільше – десь 2000 гривень. Коли питають чи прийду, то кажу, що якщо буду, то прийду. Вдалось одній школі кілька раз допомогти. Одного разу просто дав людині біля церкви, бо точно знав, що їй треба.
Про відносини з російськими спортсменами
Вони відчувають, що я до них ставлюсь не так, як інші члени збірної України. Не хочу нікого ображати, але дещо в моїй команді мені не подобається. Дуже багато років, особливо тренерський склад, це були друзі "не розлий вода". З них мало хто знає англійську, спільні інтереси, тому і контактують. Не скажу, що це всі.
На початку війни один з російських спортсменів, високого рівня, пропонував мені приїхати, якщо щось. Я засміявся і запропонував приїхати до нас. В мене є добрий друг, що живе в Москві. Ми дружили з 2009 року. Але зараз відносини далеко не теплі. Розумію, що ця Федерація має розпастись. І це нам поможе, або станеться після нашої перемоги. Найгірше – це стагнація, і цього боюсь. Але вирішитися для нас це може тільки перемогою. А перемога – це жахливі втрати. І не факт, що ми це витримаємо.
Про спорт і політику
Вважаю, що спорт не може бути поза політикою. Політики формують бюджет, а ми їздимо за ці кошти. Тому він не поза політикою.
Можуть бути відносини зі спортсменами та тренерами (з Росії – авт), бо ти думаєш, що вони не військові. Але з іншого боку, що вони зробили, щоб їх країна не робила такої біди у твоїй країні? Скоріш за все нічого. Вони бачать все по іншому: у нас громадянська війна, Росія тільки помагає, вона захищає бідних кримчан та жителів Сходу від корумпованої влади. Ти починаєш розуміти, що, можливо, як люди, вони й не погані, але приймають тільки одну точку зору, іншої навіть не чують.
На початках ще було якесь спілкування, то закінчилось все на темі "Ви ж розумієте, що це наша територія". Ми повинні себе поважати та любити. Ми нікому не потрібні. Ми тут народились, маємо цю територію, герб, прапор. Я пишаюсь, що ношу цю форму, і сподіваюся, що буду ще довго це робити. Я пишаюсь, що я українець, і постійно хочу це показувати. Інколи стидно за деяких політиків. Але спортсмени є одними з тих, хто може робити добру рекламу країні.
Про виступ в Росії
У нас чемпіонат Європи 2020 року перед Паралімпіадою може бути в Уфі (ходять такі чутки). Є люди, що хочуть зробити його в Києві. Якщо на той момент буде така ж ситуація, як зараз, і від цієї поїздки буде залежати квота на Паралімпіаду, то я не поїду. Це мій ворог, і за всі мої слова, теоретично, мене можуть переслідувати. Я б з радістю поїхав і обіграв там росіянина на його території. Але не зможу собі цього дозволити. Сподіваюсь на розум федерації та всіх причетних. Спортсмени часто говорять, що їх життя коротке, ти можеш багато що не виграти, чи програти. Всі мають свої пояснення. Я можу говорити за себе. Не уявляю, що мене може "нагнути", щоб поїхати в Росію.
Читайте також: Волонтер: Хочу стать ненужной в госпитале – это будет означать, что закончилась война
Про допінг
У нас він майже відсутній. Він, скоріше, буде по "тупості". Якщо ти щось з’їси від якоїсь болячки, а там буде заборонений складник. Тим мені і подобається фехтування. Ти не можеш тут тільки силою чи різкістю виграти. Тут треба комплекс. І, що найголовніше, голова, психологічна та тактична готовність. Навіть росіяни ніби нічого не їдять. Були один чи два випадки за історію фехтування, то це по "тупості".
Про роботу з тифлокоментарями для фільмів
Це такий проект для душі. У світі працюють наступним чином: держава зобов’язує студії зробити так, щоб фільм бачили різні люди. У нас законодавчо не закріплено, і це тільки волонтерська робота. Єдиний варіант на даний момент – шукати гранти. Для того, щоб зробити коментарі, потрібна команда. Я один не можу цього зробити. З комерційної точки зору, півторагодинний фільм вартує біля тисячі доларів. Для виробників фільму це копійки.
Якщо робити для людей із вадами слуху – це ще дешевше – 300-400 доларів. Достатньо зробити субтитри. Волонтери – добрі люди, але це тільки 2-3 заходи і все. Тому треба закріпити в законодавстві можливість робити фільми інклюзивними. Хочу, щоб цим більше зацікавились. Ми виходили на Держкіно. Керівник Пилип Іллєнко ніби й за, але так щоб допомогти…
Ми розуміємо, що на цьому зараз неможливо зробити бізнес-проект і багато заробити. Є бажання просто покрити часові витрати. На один фільм, при найкращих умовах, витрачається тиждень клопіткої роботи день у день 3-4 людей. Це витрати на студію. Від Дзідзя ми не отримали нічого, ще й мали втрати. Ми дуже старались його зробити якнайкраще. Ніби вийшов непогано. Сподіваюся потім він буде викладений у вільний доступ. Чого фільм Дзідзя зробили? Фільм про любов, і нам треба було, щоб про нашу роботу чули. Його добре піарили. Був варіант його фільм або "Кварталу 95".
Найбільша проблема з відеоконтентом, бо треба мати права на використання. Ми можемо собі завантажити й зробити, але ніде не покажемо. Це неправильно. В США всі мають мати і все. Навіть в Росії зробили, що всі фільми до певного року можна озвучувати без проблем і показувати.
Про протез
Зараз відчуваю, що хочу крутіший і класніший. Я то хочу, а чи можуть його забезпечити. Нам профінансували протез. Держава і так мала їх видати. У нас зараз в пріоритеті воїни АТО і ті, хто повертаються з травмами. І їм по повному фінансують. Це правильно. У них проблем немає. На даний момент в нас інша ситуація. Бо треба дуже сильно старатись, щоб тобі помогли.
В мене низька ампутація, тому важлива тільки стопа. Вартість десь 7 тисяч доларів. Добре, в тебе є стопа, а ще треба протез. І тут важливо знайти хорошого майстра, навіть якщо гірші комплектуючі. Тому що від його рук залежить буквально все. Його робота найменш затратна, але залежить, чи це буде костиль, який ти носиш, чи нога, яка тебе носить.
Зараз співпрацюю з майстром, який пішов з Протезного заваду і працює на приватну фірму ("вижили" його). Він мені подобається, ми налаштовуємо певні моменти, шукаємо точки дотику. Це як взуття, до якого треба привикнути. Рік тому я почав бігати, і почала сильно худнути нога. Тепер перестав на ньому. Коли дуже зменшується пружність м’язів (вони не працюють фактично), я втрачаю рідину, тому почались проблеми з ходінням. Біг для мене – це задоволення. Це не можна порівняти із здоровою ногою, але нові відчуття. Було бажання підвищити свій функціональний стан, бо я вже не молодий, а фехтування теж розвивається, молодь підпирає і ганяє.
Маю два протези, один для бігу, інший для ходьби. Хочеться частіше їх міняти. Все залежить від стопи. Та, яку видали після Паралімпіади, має термін використання чотири роки. Зараз вона вже в такому стані, що потрібно відремонтувати або замінити. Це можна зробити в Німеччині. Але якщо її туди відправити, то що я маю робити весь цей час? Хочу мати хоча б дві. Навіть якщо різне взуття одягаєш, в одному може терти, в іншому – ні. Наприклад, сьогодні я щось піддягав, щоб нога була вище, але все одно болить. Тепер треба хоча б два дні не ходити, щоб вона відійшла. Є багато нюансів, але я ще поганий користувач. Потрібно давати більше часу відпочивати, а я даю максимум 7-8 годин.
Про навчання в Інституті фізичної культури
Якось почув, що можна за два роки отримати ще одну вищу. Ми не знаємо, що буде завтра, тому подумав, що можливо пригодиться. Десь є бажання стати тренером. Вирішив спробувати. Це платна освіта. Я собі відклав грошей і пішов вчитись. Дуже задоволений навчанням, незважаючи, що це була заочна форма. Професура яка робила "начитки" викладалась на повну.
Писав курсову про зародження фехтування на візках. Це робота на 50-60 сторінок. Навіть хтось просив, щоб її використати. Вона цікава і можна навіть опублікувати. Є інформація про перших фехтувальників і зародження цього спорту в Україні. Є різні теорії хто був перший, кожне село каже, що воно.
Про громадянську позицію
Я не скажу, що це виховання. Інколи і від мами "терпів" за свої погляди. Колись "Слава Україні" казали тільки у Львів, а тепер всюди. Чого так? Бо ми напевно, краще відчуваємо проблеми.
Про патріотизм
Це не мова, хоча я дуже затятий нелюбитель російської мови. Можу нею говорити при нагальній потребі, наприклад з білорусами, хоча вони трохи українську розуміють. Я стараюсь з усіма говорити українською. Це не вишиванка і не гасла. Це стан душі. Це ти, як пазл великої України. Ти повинен на своєму місці щось робити добре. Я завжди розказую про жінку, яка зранку допомагає дітям перейти дорогу. Їх є десятки по місту, але ця, що біля мене, завжди доброго ранку скаже. Сьогодні насварила мене, чого я без шапки. Але це люди, які роблять свою роботу добре. Ти повинен старатись бути максимально корисним країні. Ти не можеш не любити свою країну. Що вона тобі вона зробила поганого?
Про відмову давати інтерв’ю каналу "Інтер"
Це було десь після Паралімпіади. Вони підійшли і почали щось питати. Це був час, коли Інтер дуже "гарно" висвітлював події в Криму та Донбасі. Канал брав участь в лобіюванні чужих інтересів, на мою думку. Це просто моя позиція. Журналістка була красива, але не захотів давати.
Про похід в політику
Я був членом партії "Демальянс". Не скажу, що активний. На даний момент, напевно, виключили, бо я давно членські внески не платив. Не факт, що я б відмовився від пропозиції. Треба йти за проектом, в який ти віриш і можеш щось вкладати. Мені подобаються окремі політики, але вони ще не десь там на верху. Якби я зміг щось зробити, то почав би займатись політикою.
Про три зміни, які б ініціював у Львові
Я б дослідив можливість щось зробити з транспортом. Хоча останні речі правильні. Я думав, що великі автобуси все заблокують. Але, на мою думку, вони більше допомагають. Треба шукати спеціалістів і міняти систему. Треба міняти медицину. Так, Уляна Супрун старається, але система не готова, не готові лікарі. Коли ми йдемо на огляд з малою, то більше ризикуємо щось "підчепити". Ми мусимо постійно щось робити, водити дитину на огляди. Для чого, якщо вона нормально розвивається. Ще більше б розвивав бренд міста. Ми маємо пізнаванність, до нас їдуть люди, але не потрібно зупинятись.
Про вибір президента
Вважаю, що потрібно аналізувати. Коли ми не голосуємо, то нічого доброго не робимо. Треба тверезо дивитись, що робила конкретна людина на своїй посаді. Ми можемо проаналізувати роботу Тимошенко, Порошенка, Садового. І так треба з кожним кандидатом. Людину треба оцінювати по її здобутках. На жаль, у нас завжди вибір зводиться, то вибору з двох зол.
Про забіги
Брав участь в трьох двокілометрових забігах. В Києві, Львові та Дніпрі. Якщо мені дозволить здоров’я, то продовжу бігати. Це дуже класно. У Львові було важко, бо падав дощ, але Садового я перегнав.
Про мрію та мету
Мета – це подовше затриматись в спорті й приносити користь збірній. Мрія – кожен день жити на користь своїй родині, дочці, дружині, батькам і країні.
Хочу доробити ремонт, бо на цьому все зав’язано – нерви, час, фінанси. Але це стимулює до роботи, бо нічого дурного в голову не лізе.
Про те, чому неможливе можливе
Неможливе – це пафос. Все реально. Неможливо у вушко голки верблюда пропхати. Але з фізичної точки зору це можна, тільки процес буде довгим. Треба неможливе поділити на дуже багато можливих – і все вийде.
Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"