Проте, звісно, здобуття олімпійської бронзи – тема для розмови. Та ще більше персона епатажного каратиста зацікавила нині загал після того, як він захистився за легкоатлетку Ярославу Магучіх після її фото з росіянкою Марією Ласіцкене. Фактично, одним постом у "фейсбуку" Горуна перебрав весь гнів невдоволеного українства на себе. І не можна сказати, що така увага йому до вподоби.

Варте уваги Бронзовий призер Олімпіади: біографія каратиста та депутата Горуни

Власне, в цьому інтерв’ю спортовець пояснює, чому напади на нього недоречні. І називає прізвища тих, завдяки кому потужна інформаційна атака на нього і Ярославу Магучіх відбулася.

– Станіславе, мабуть, ви по-іншому уявляли собі повернення в Україну з олімпійською медаллю.

– Не лише повернення, а закінчення Олімпіади загалом. Мої враження були зіпсуті. Звісно, приємно здобути медаль, це пікова, а іноді й фінальна точка кар’єри будь-якого спортовця. Тим паче якщо мова про нас, каратистів. Наш вид спорту був представлений на Іграх вперше і не відомо, коли потрапить у програму Олімпіад наступного разу. Тому тих людей, які стояли на п’єдесталі в Токіо, каратисти згадуватимуть ще довго. Чемпіонів світу і Європи буде багато, а олімпійські призери залишаться незмінними.

І ось коли до мене мало б надійти усвідомлення історичності моменту, коли вартувало б ловити кайф від того, що круто стати одним з обраних, що багаторічні тренування, стільки зусиль, травм, конфліктів, розчарувань, відчаю минули не дарма, на мене звалилася лавина ненависті. Я не зміг ні порадіти, ні подякувати людям, які були зі мною стільки років поряд. Я відбивався. Олімпіада закінчилася, а я не міг розслабитися. Отримував погрози від незнайомих людей. У такій формі, що іноді мене це навіть веселило. Але здебільшого все ж засмучувався. Думав над тим, як мене обзивають, до якої когорти мене долучили, моніторив, як розвиваються ці події. Одкровенням була реакція окремих людей.

– Близьких чи далеких?

– Різних. Зокрема тих, кого вважав своїми друзями. Люди, які мені в чомусь допомагали, з якими регулярно зустрічався, видаляють спільні світлини зі мною. Коли запитав, навіщо вони це зробили, відповіді не отримав. Люди підхоплюють думку більшості та висловлюють її, немов свою. Навіщо своя голова? Я б ще зрозумів, якби мої висловлювання були однозначними.

"Роман і Сергій граються з чутливою аудиторією. В одну мить це може обернутися проти них"

– Всі прочитали перше речення з горезвісним словосполученням "спорт поза політикою".

– Ось! А далі читати, виходить, не треба? Більше того, наступного дня я написав інше повідомлення, в якому підсилив свою позицію. Написав, що в спорту є два аспекти – політичний і неполітичний. У першому пості я зосередився на неполітичній складовій. Але при цьому ніколи не заперечував, що спорт – то і є політика. Кому як не мені це знати. Бо, по-перше, будучи одним із лідерів світового карате незалежно від вагової категорії, я їжджу по всьому світу й читаю семінари, даю численні інтерв’ю як українським, так й іноземним ЗМІ. Зрозуміло, що мої слова чують чи читають тисячі людей. І я відповідальний за те, що говорю. Мене дивує, що люди, які присвятили мені "лонгріди", не спромоглися дочитати до кінця і зрозуміти мою думку. Склалося враження, що люди втратили адекватність. Я звик спілкуватися з ерудованими людьми. Навіть з тими, які мають думку, протилежну з моєю. Тепер мене здивувало, що чимало таких людей відімкнули критичне мислення і прийняли думку більшості. Думку, яку теж сформулювали певні особи. Не знаю, яка в них була мета.

– Назвете цих людей?

– Стерненко і Скрипін, два псевдопатріоти, які виривають з контексту абсолютно все – фрази, події, дії, – вкладають у них свій зміст, підтекст і годують цим власних підписників, розкручуючи власні медійні канали. Найсмішніше, що досі я ставився і до Сергія, і до Романа з великою повагою. Не важко полистати мою стрічку в фейсбуку і знайти там як репости відео з роликами Стерненка, так і мої "сторіс" на підтримку Сергія, коли його ув’язнили.

Але нині дійшла черга до Ярослави, до мене. Не просто до спортовців, а спортовців-переможців. При цьому вважаю і себе, і Магучіх патріотами України. Нам важливо, що ми приносимо ці медалі не просто для себе, а для України. Проте нині простежується намір знівелювати значущість наших перемог.

– Треба враховувати, що спорт як соціальне явище згадуваних вами людей не сильно цікавить. Мені в цьому контексті згадався 2014 рік. Тоді був запрошений у студію "Громадського" в статусі експерта. Говорили про футбольний мундіаль. Скрипін, який тоді був ведучим, відразу сказав: "Спорт і футбол мене не цікавлять, тому я взагалі не розумію, про що ви говорите".

– Він бик. Але досі я сприймав його, як бика-інтелектуала, людину, яка різко і категорично висловлюється. Мені це імпонувало, бо таких у нашому медіапросторі мало. Але тепер розумію, що та його бикуватість – то не прямота, а рівень вихованості і ставлення до людей. Не приховую, що в ті часи, коли Роман працював на "Громадському", дивився його постійно.

Завжди вважав, що Скрипін і Стерненко – то люди, які відстоюють нашу національну ідею і за це зазнають переслідувань. Але з часом вони скористалися роллю жертв, отримали підтримку, завдяки цьому розвинули свої медійні канали й тепер зловживають своїм впливом. Вони взяли на себе роль суддів.

Роман і Сергій граються з чутливою аудиторією. В одну мить це може обернутися проти них самих. Вони зачіпають за живе військових, волонтерів, справжніх, а не проплачених патріотів, людей, які переживають війну з Росією не дистанційно, як більшість із нас, а є її безпосередніми учасниками. Багато хто з них втратив здоров’я, рідних, друзів. Звичайно, якщо подати інформацію про фото Магучіх чи моє висловлювання під правильним соусом, це викличе болісну реакцію. І я цих людей не звинувачую. Якби я пережив те, що вони, то реагував би так само. Так, мені прикро, що ці люди почали мене сприймати не таким, яким я є насправді. Проте образи на них у мене немає. На їх думку вплинули люди, які є для них авторитетами. Інша річ, що прозріння колись настане, фальш Скрипіна і Стерненка помітять і тоді їхні провокації можуть вилізти боком.

"Я не настільки хоробрий, як ті люди, які борються зараз за нашу країну"

– У контексті цькування Магучіх ви теж могли відмовчатися. Як то зробила левова частка українських спортовців, які начебто й на боці Ярослави, але воліють про це не говорити.

– Якби історія повторилася, вчинив би точно так само. Просто окремі речі мене зачіпали ще до відльоту в Токіо. Скажімо, хтось помітив побажання Влади Нікольченко російським гімнасткам. Чи привітання росіянам Олега Верняєва. Зрозуміло, що це особисті стосунки, які не мають нічого спільного зі відносинами між державами. Але тоді стримався. Бо теж розумів, що в час війни такі речі треба тримати при собі. Хочеш вітати чи бажати – маєш приватні повідомлення. У мене теж є друзі в Росії. Але публічно з ними не спілкуватимуся ніколи, щоб це не зачепило нічиїх почуттів. Вважаю, що це неетично в ставленні до людей, які захищають наші кордони. І може бути використане іншою стороною.

Однак якщо щось таке відбулося, то не треба робити трагедії. Про це треба згадувати, але в коректній формі. Щоб схожих помилок не було в майбутньому. Якби висловлювання Влади, Олега, світлина Ярослави не дублювалися під певним кутом, у вульгарній формі, ніхто б на них не звернув уваги. Одна справа, коли б у цих повідомленнях був політичний підтекст, фрази про один народ чи щось схоже. Але тут помітні виключно людські стосунки. Чи варто на цьому тлі нівелювати факт здобуття медалі? Ось чим думали люди, які лили бруд на 19-річну Магучіх? По-перше, вона дівчина. По-друге, вона дитина. По-третє, вона своя. По-четверте, вона єдиною з великої легкоатлетичної команди України здобула медаль Олімпійських ігор. Але жоден із цих факторів для критиків стримуванням не став. Про таких осіб як Ірина Фаріон взагалі мовчу. Їй треба перевіритися на предмет психічного здоров’я.

– Коли поверталися в Україну, мали побоювання, що на вас можуть напасти?

– Віч-на-віч точно не нападуть (сміється). Більшість "фейсбучних" агресорів у принципі воліють залишатися безликими і сміливість свою демонструють лише на відстані.

Мене турбувала реакція учасників російсько-української війни, спілок, в які вони входять, реакція волонтерських організацій, які зрефлексували на інформацію, яку їм подали в спотвореному вигляді. Я розумів, що це люди дії. До того ж мені скидали скріни листування з Telegram-груп. Люди, які мають політичний досвід, попереджали, що провокації вже в аеропорту можливі. На щастя, поліція подбала про порядок, в зал для зустрічей, окрім офіційних осіб та рідних спортовців допустили лише акредитованих журналістів.

Але навіть при цьому, стоячи за столиком під час пресконференції, я постійно водив очима, чи нічого ніде не відбувається. На запису події це помітно. Після того нас вивели з аеропорту "чорним" ходом.

– За підсумками пресконференції вас звинуватили в тому, що на відміну від Магучіх ви навіть не спромоглися вибачитися за свої слова.

– За які слова? В обох своїх постах власну позицію аргументував чітко і недвозначно. Тим, хто не здатен вмикати мізки і розуміти того, що я написав, додатково розжовувати нічого не збирався. Та і я не певен, що такі люди збираються щось розуміти. Збагнув це, спробувавши переконати частину людей у публічних коментарях та у приватних повідомленнях. Після дискусій мене начебто розуміли, але на прохання прибрати той негатив, який був на мене спрямований, чув: "Я його скоротив, додав кілька слів і зробив нейтральним". То в ліпшому разі. Змінила свою думку лише жінка, яка змушена була через війну залишити власну домівку і виїхати з Донеччини. Вона перепросила за реакцію, привітала зі здобуттям медалі, а заодно розповіла свою історію. Сказала, що до війни у неї були "ватні" погляди, потрапила під вплив пропаганди. Тепер вона займається волонтерством, дитину перевчила на українську мову і сама нею розмовляє в побуті.

– Збираєтеся якось доносити свою позицію тим людям, думка яких вам важлива?

– Так, бо завдяки цим людям ми мали змогу представляти на Олімпіаді державу Україну, повернутися з Токіо в мирний Київ, зараз спокійно тут п’ємо каву і спілкуємося. Я розумію, що якби не добровольці і волонтери на початку війни, ворог увійшов би не лише в Крим і частину Донеччини і Луганщини, а значно глибше. І нам би було зараз не до спорту і не до Олімпіади. Я прихиляю голову перед людьми, які вберегли для нас Україну.

Мушу визнати, що я не настільки хоробрий, як ті люди, які борються зараз за нашу країну на її східних кордонах. Можу сказати, що зараз, в умовах гібридної війни можу принести Україні більше користі як спортовець. Я і ті інші 156 олімпійців, які представляли нашу державу в Токіо. Кажу це до того, що окремі персоналії люблять відправляти нас на фронт. Чи змінило б щось суттєво там додаткових 157 душ? Натомість представляючи нашу державу на міжнародній арені, ми сприяємо підняттю її іміджу. Разом з тим, будучи військовозобов’язаним, у разі, якщо почнеться повномасштабна війна, не ховатимуся і теж буду захищати цілісність України.

А поки, після приїзду до Львова збираюся зустрітися з представниками Спілки ветеранів АТО, а також кількох волонтерських організацій. З представниками окремих націоналістичних організацій зустрічався вже в Києві. Ми поговорили і порозумілися. Вважаю своїм обов’язком пояснити їм, що маю патріотичні погляди. У своїх попередніх інтерв’ю я відкрито називав Путіна "х...лом". І мені байдуже, як це сприймуть друзі в Росії. З тими, хто цього не приймає, мені не по дорозі.

– Як поясните свою участь у семінарі з карате в Новосибірську в 2016 році?

– Знаєте, де зацікавлені люди знайшли цю афішу? Вони не полінувалися і перелистали мою стрічку в "фейсбуці". Я ж нічого не приховував і не витирав. То була поїздка на запрошення друзів. Зізнаюся, тоді не вбачав у цьому нічого надзвичайного. Зараз розумію, що помилявся. То було неправильно з мого боку. А тоді міркував, що навіть чинний президент веде на території РФ бізнесову діяльність. У той час між Україною і Росією ще було пряме залізничне сполучення, проводилися державні закупівлі. Вважав, що раз так, то не є гріхом поїхати до людей, з якими давно спілкуюся, й я. Потім усвідомив, що був неправий. І подальші запрошення ігнорував. Тоді, у 2016-му, була єдина моя поїздка в РФ за ці сім років, поки триває війна.

– Станіславе, раніше ви жорстко критикували за політичну позицію боксерів Усика і Ломаченка. Нині, опинившись в їх шкірі, змінили своє ставлення до них?

– У жодному разі. Свої слова і дії я можу пояснити, не прикриваючись Богом. Чи "аднім народом". Ми з росіянами ніколи такими не були.

Усика і Ломаченка опрацювали і використовують у своїх інтересах, використавши їхню релігійність. Спецслужби іншої держави. Шкода, що Василь і Олександр цього не усвідомлюють. При цьому я не підтримую тих, хто каже, що нам треба відмовитися від перемог Усика і Ломаченка. Ні, бо те, що вони роблять – одначе перемоги України. На їхню честь підіймається український прапор і лунає наш гімн. У світі не знають наших нюансів і, одначе, сприймають цих боксерів як українців. Це підносить імідж нашої державі. А в ідеалі Олександра і Василя вартувало б переконати повернутися на український бік. З ними теж треба говорити.

Детальніше Поважаю Ломаченка й Усика як боксерів, але хапаюся за голову від їх слів, – Горуна

"Ми з тренером неправильно погодили план підготовки"

– А тепер давайте, власне, поговоримо і про спорт...

– ...Який спорт? А, точно, це ж Олімпіада минула, я там виграв бронзу! Хіба то важливо? Іронія, але насправді мені не смішно. На початку ви мене запитали, як уявляв своє повернення з Токіо. Так ось, думав, що розповідатиму, як я боровся, яких вражень набрався, з якими людьми познайомився. Це теж було, але нині це стало другорядним. На жаль.

Як це було Український каратист Горуна – бронзовий призер Олімпіади-2020

– Проте, ви уже говорили, що Олімпіада змінила ваше світобачення. Коли ми спілкувалися перед вашою поїздкою в Токіо, ви сказали, що не вважаєте себе спортовцем-професіоналом і не зациклюєтеся на результатах так, як це роблять ваші суперники. Тепер, занурившись у ту атмосферу, не пожалкували про таке ставлення?

– Скажу щиро і відверто: в той момент думав саме так. Але в Токіо не раз ловив себе на думці: навіщо я займався тими чи іншими справами, чому не готувався щодня, чому в останніх два-три місяці перед Іграми не відкинув заради підготовки всього? Але це розуміння прийшло, коли побував у середовищі тих майже семи тисяч спортовців, у яких в очах читалася зарядженість на перемогу і максимальний результат. Бо олімпійська перемога – це те, що змінює життя кардинально. В усіх аспектах. Це розуміння мене, з одного боку, заряджало. Але з іншого – ці емоції витягували з мене сили. Бо чим більша винагорода, тим більший страх її втратити. В цю мить не розумієш, що в тебе поки немає нічого, що Олімпіада – то нагода здобути. Проте коли ти там, починаєш сприймати, немов це золото вже твоє, а змагання відбуваються лише для того, щоб його комусь не віддати. В цьому й закладена головна помилка. В страху втратити, який з’їдає з середини. Це незвичний стан, якого не збагнеш, поки не відчуєш на власній шкірі.

– Відсутність такого досвіду і у вас, і у вашого тренера стала причиною поразки в півфіналі?

– Ні. Причина в тому, що ми з тренером Антоном Нікуліним не зовсім вдало погодили план підготовки. Ми провели замало спарингової роботи. Навіть спаринг-партнери, які поїхали зі мною на Олімпіаду (Гнат Пак і Валерій Чоботар – авт.) так само працювали обережно, щоб бува мене не травмувати.

Перед Олімпіадою ми вирішили, що треба берегтися і зайвий раз перед такими змаганнями не ризикувати. Уся наша підготовка була доволі обережною. Можна навіть сказати – віртуальною. Коли переглядав поєдинки суперників, прокручував собі в голові, що вони роблять, як мені бути до них готовому, як протидіяти на такі атаки і такі рухи. Лягав спати, не міг заснути, бо прокручував варіанти ведення боїв. Уявляв, що той стоїть у такій стійці, так реагує на дистанції, переважно зміщується так, значить можна проводити такі удари, з цієї сторони навпаки не можна, з цієї сторони він може зайти за спину, а там його можна розкачати по двох сторонах, тут його захист треба розбивати підсічкою, тут він буде мене витягувати і ловити на провалах. Таких деталей безліч. І стосовно кожного суперника. Лягаєш у ліжко, починаєш прораховувати і по дві-три години не можеш заснути. Недосипання дуже виснажувало. Я перегоряв нервово.

А вартувало перед Олімпіадою більше спарингувати, щоб відтворити з різними спаринг-партнерами той спектр і ту техніку, які мені були мені необхідні. Я ж відпрацьовував загальні речі. За тиждень зборів перед Олімпіадою я просто розпрацьовував своє тіло. Підготовка була, м’яко кажучи, така собі. Але я в цьому нікого не виню. Так склалися обставини. Дуже добре, що ми вирішили виїхати завчасно, щоб отримати достатньо часу на акліматизацію і пройти тренувальні збори ізольовано від мого рідного Львова.

Проте можу сказати, що враховуючи ту підготовку, яку ми провели, здобута бронза – ще великий успіх. Можу вибачитися перед тими, хто чекав від мене традиційно ефектних боїв. Проте я відчував свій стан і розумів, що якби намагався діяти агресивніше, то почав би програвати суперникам по реакції. Мої дії не були відпрацьованими, мусив їх обдумувати на татамі, тому дозволити собі ризикувати не міг. Зосередився на тих моментах, у яких був впевнений на сто відсотків.

– Коли ви зрозуміли, що готові недостатньо – до виходу на татамі чи вже безпосередньо там?

– До виходу, ще коли опинився в олімпійському селищі. Тоді збагнув, що в мене не закрито з підготовки безліч питань. Мені бракувало тих відеоаналізів, які проводив протягом останнього тижня. Відразу постало питання: чому я не робив цього вдома? Також удома було достатньо бійців, у спарингах з якими мав змогу відпрацювати потрібні мені завдання. Я себе постійно картав. І шкодував, що немає машини часу, щоб можна було повернутися і останніх два місяці підготовки переграти. З таким зарядом, як ніколи в житті. Цей стан з диким бажанням змінити минуле їв мене з середини.

– Але головна причина поразки в півфіналі приховується не в царині психології.

– В жодному разі. Психологічні муки були від усвідомлення того, що я недопрацював. Уявляю, як би картав себе, якби не здобув медалі взагалі.

– Однак італієць Луїджі Буза у півфіналі не показав нічого такого, що заважало б вам його перемогти навіть у стані не найліпшої готовності.

– Згоден. Луїджі не робив нічого особливого. Тим паче він мене боявся. Я знав, що Буза буде робити, бачив, що він напрацьовував у розминковому залі. Розумів, що він намагатиметься виграти внаслідок швидкості. В принципі, я зробив те, що хотів – піймав Луїджі на випередження в ту мить, коли він проводив результативну атаку. Просто склалося так, що я навіть влучив першим, але пробив у розріз між його руками. Як наслідок, Буза своїм ударом візуально перекрив мою руку. І це було те, на що зреагували судді, давши італійцеві оцінку "юко".

Після того вичікувати більше не міг. Зробив доволі багато дій – і кинув Бузу гарно, і поклав на корпус "маваші" (удар з розвороту – авт.). Судді його не оцінили взагалі, хоча на повторі видно, що влучання чисте. А ще під час виконання кидка в мене зірвалася рука, я не встиг зачепити суперника. Річ у тім, що перед боєм лікар затейпував мені вибиті пальці. У ході поєдинку пластир зліз мені на кінчики пальців. Через це не зміг захопити суперника – пальці прослизнули по кімоно Бузи. Якби вдалося здійснити захоплення, Луїджі був би в мене під контролем і я зміг би його добити на три бали. Це дрібниця, яка могла вирішити долю виходу в фінал.

"Я вніс своє ім’я в історію. Тепер хочеться зробити в наш спорт свій внесок"

– Ви з Антоном Нікуліним за підсумками Олімпіади не розсварилися?

– Ні. А чому ми мали розсваритися?

– Про прорахунки з підготовкою ви сказали. Крім того, загал вразила відставка Нікуліна з посади наставника збірної.

– За помилки ми несемо спільну відповідальність і не звинувачуємо одне одного. А про свою відставку тренер повідомив заздалегідь, може, за рік до Олімпіади. Антонові Нікуліну не хочеться засиджуватися на посаді. Він не бажає, щоб виникала стагнація. Корисно, щоб прийшла нова людина і запропонувала свіже бачення. А ми з цим тренером продовжимо готуватися разом, як то було впродовж усієї моєї кар’єри. Також Антон Нікулін зосередиться на роботі в клубі і підготовці інших особистих вихованців.

– Поза межами татамі, в олімпійському селищі познайомилися з кимось цікавим? Отримали завдяки цим знайомствам, як ви то називаєте, "нову емоцію"?

– Чесно кажучи, мав мало часу на якесь спілкування. Спершу був сконцентрований на тому, щоб зважитися і не вийти за межі своєї категорії. Потім мусив тримати вагу. Річ у тім, що зважування у нас було 4 серпня, а виступ відбувався 6-го. У проміжку між цими подіями було важливо не пити багато рідини. В сухому тілі вона швидко розсмоктується і не виходить з організму. Це додає важкості. Окрім того, важливо було стежити за правильним раціоном. Мав підтримувати належний енергетичний рівень, але при цьому не перебирати з їжею. Для моєї категорії до 75 кг у змагальний день треба не важити більше ніж 76 кг. Інакше буде важко рухатися. Про прокручування варіантів розвитку поєдинків я вже казав. Одним словом, був зосереджений настільки, що всі ці дні майже ні з ким не спілкувався.

Оскільки ж карате був одним з останніх змагальних видів Олімпіади, після виступу вже особливо й не було з ким спілкуватися. Кілька днів ми в очікуванні свого вильоту мешкали в фактично порожньому олімпійському селищі. Зате вдалося ліпше познайомитися з нашими спортовцями. Під враженням від веслувальника Юрія Чебана, який на двох попередніх Олімпіадах вигравав золото як спортовець, а зараз вперше був представлений на Іграх у статусі тренера. Юрій випромінює добрий настрій і позитив. Ми його назвали "блоґером Олімпіади". Бо фільмував і викладав у соцмережі усе, що бачить – від змагань до їдальні і олімпійського селища. Також познайомився з нашими легкоатлетками. Зокрема з Ярославою Магучіх, з якою до того не спілкувалися ніколи. З боксером Олександром Хижняком до того трохи були знайомі, а в Токіо поспілкувалися ближче. Також познайомився з його татом. Хижняки мене підтримали в тій історії, про яку ми спілкувалися вище. Їх навіть обурило, що мене так цькують.

– На наступній Олімпіаді карате вже не буде. Враховуючи, що раніше ви були переможцем Всесвітніх і Європейських ігор, призером чемпіонату світу і чемпіоном Європи, маєте мотивацію залишатися в спорті?

– Так. З перших днів занять спортом основною моєю мотивацією була самореалізація через визнання. Вочевидь таке бажання пов’язане з тим, що багато людей, чиєї уваги я бажав, мене ігнорували. Коли я отримав, чого хотів, почав ставитися до спорту набагато простіше. Новий великий виклик з’явився після того, як карате отримав статус олімпійського виду. Хотілося виграти медаль Ігор. Знову вдалося.

Наступна моя мета – просто експериментувати. Хочу трохи змінити формат поєдинків, роботу з дистанції, з атакувальними діями. З точки зору тактичного арсеналу дій карате досить динамічний і різноманітний вид. Але можна постати на татамі ще цікавішим і неординарнішим. Маю задуми, над якими треба попрацювати в залі. Тепер можу дозволити собі не їхати на змагання, не хвилюватися за результат, а попрацювати у своє задоволення. Хоча для початку виступлю на цьогорічному чемпіонаті світу. Ставши олімпійським призером, я вніс своє ім’я в історію. Тепер хочеться зробити в наш спорт свій внесок.