Частина 1: Олександр Білявський – про "не політика" Каспарова і нафто-газових президентів Росії
Частина 2: Олександр Білявський – про Україну з людським обличчям, відданого Іванчука і монополію Ахметова
- Олександре Генріховичу, є думка, що гонорари шахістів почали рости з приходом епатажного Боббі Фішера.
- Він підминав гонорари під себе, але за ним підіймалися заробітки інших. Насправді, Фішеру пощастило, що в той момент, коли організовувався матч за титул чемпіона світу проти Бориса Спасського в 1972-му, ця подія стала питанням державної політики. Все тому, що генеральний секретар США Генрі Кіссинджер був великим любителем шахів. Будь на цій посаді хтось інший, шахи не мали б такої ваги і відповідно не було б таких гонорарів.
Те саме стосується й матчу Корчной – Карпов у 1978-му. Втік собі Віктор Корчной за кордон – та й усе. Але "раптом" ця втеча зацікавила політбюро ЦК. З цього зробили політику і створили навколо матчу ажіотаж.
"Карпов не хотів грати за гонорар у 500 разів менший"
- Про матч Фішера зі Спасським у 2014 році зняли фільм "Жертвуючи пішаком". За час вашої кар’єри теж, мабуть, траплялися історії достойні екранізації?
- Згадав би історію, як ми посварилися із Карповим. Точніше, то Анатолій зробив так, щоб ми посварилися. У жовтні 1982-го в Люцерні відбувалася шахова Олімпіада. В її ході мало відбутися жеребкування претендентських матчів за право зіграти проти чемпіона світу. Туди через московський міжзональний турнір потрапили ми з Каспаровим, а також Лайош Портіш, Віктор Корчной, Карлос Торре, Василь Смислов, Роберт Хюбнер і Золтан Ріблі.
Карпов дуже хотів захищати титул виключно в матчі з Корчним. Знову. Бо призовий фонд такого поєдинку складав би мінімум півмільйона доларів. Матч зі мною чи Каспаровим оцінювався б десь у 5000 рублів. Розумієте різницю. Анатолій – вроджений бізнесмен. Він не хотів грати за гонорар, який у 500 разів менший. Тому Карпов видумав варіант, щоб знову вийти на Корчного.
Читайте також: Хто "кинув" зірку шахів Музичук? Ще раз про патріотизм і фейсбук-чиновників
Схема проста. Нас мали розділити на дві групи. Ми з Каспаровим потрапляли до однієї і грали у першому матчі між собою. Хто б з нас не виграв, у наступному поєдинку мав зустрітися з Корчним. Віктор перед цим зустрічався з кимось слабким і, звісно, мав перемогти. Проте був інший нюанс. Хто б не виграв у протистоянні Каспаров – Білявський, до поєдинку з Корчним нас не допускали. СРСР заявив би: зі втікачем не граємо. Так і вийшло. Каспаров мене переміг, після чого йому сказали: "Нікуди не поїдеш. З "отщєпєнцамі" ми не граємо".
Олімпіада. Матч Словенія – Україна. Олександр Білявський проти Павла Ельянова
Раз так, то Корчному залишалося виграти лише один матч у представника іншої групи. А там усі чотири шахісти були помітно слабшими за Віктора. Поступитися він міг тільки Каспарову чи мені. Але нас грамотно прибрали. Схему придумав Карпов. Та сам здійснити задуманого не міг. Нагодився секретар ЦК з питань пропаганди Міхаїл Зімянін, вболівальник Карпова і його близький друг. Звісно, Анатолій тиснув на патріотизм, ідеологію, а не на свої меркантильні інтереси. Він пообіцяв перемогти Корчного і після двох попередніх перемог це зробив би...
Так ось жеребкування. За столом сидить п’яний у хлам Фредрік Олафссон, котрий вже йшов з посади президента ФІДЕ і його ще не обраний наступник Флоренсіо Кампоманес. Останньому совєцька сторона пообіцяла підтримку. Взамін на "правильне" голосування. Кампоманес кладе на стіл три конверти і викликає Каспарова: "Тягни собі суперника". Ґаррі тягне, відкриває конверт – і читає моє прізвище. Після того мали б відкрити й два інших конверти. Проте Кампоманес швидко згорнув їх зі стола і оголосив жеребкування завершеним. Спершу на це уваги не звернув, згадав лише потім.
У листопаді того ж 1982-го помирає генсек СССР Леонід Брєжнєв. На його місце призначають Юрія Андропова, за яким вгору, до посади першого заступника голови Ради міністрів СРСР підіймається Ґейдар Алієв.
Ми з Каспаровим грали претендентський матч у січні 1983-го. Ґаррі виграв і коли дізнався, що до матчу з Корчним його не допускають, пішов на прийом до Алієва, якого знав ще з азербайджанських часів. Що відбувалося насправді ми дізналися лише через багато років потому. Тоді ж Каспаров не розумів, чому його знімають зі змагань. Алієв вислухав і дав вказівку розібратися. Отже...
Щоб все гарно обставити, з іншої сторони турнірної сітки зняли Смислова. Василеві Васильовичу вже було 62, він теж нічого не зрозумів і прийшов до керівника спорткомітету Марата Ґрамова. "Марате Володимировичу, – каже. – Розумію, що ви знімаєте того пацана, він таїть для вас якусь небезпеку. Але мене чому? Для мене то останній матч у житті". Ґрамов подивився на Смислова і видав: "Василю Васильовичу, у вашому віці треба думати про вічне". Смислов вийшов з кабінету, сів у крісло. Йому стало погано з серцем. Василь Васильович то мені сам розповідав.
Коли Алієву ситуацію доповіли, він почав вирішувати питання безпосередньо через Андропова. "Ми граємо в чесні ігри", – сказав той. Потім до Алієва відправили заступника Ґрамова – Івоніна. Теж кагебіста. Алієв знав Івоніна по КДБ і відразу сказав: "Вітьок, якщо не буде матчу Каспаров – Корчной, ти більше не працюєш. Ніде. І ніде не влаштуєшся". У Вітька теж ледь не інфаркт трапився. Довелося влаштовувати зустріч з Кампоманесом. "Негайно організовуйте матч Каспаров – Корчной", – каже Івонін. "Неможливо, я вже оголосив Віктора переможцем", – здивувався президент ФІДЕ. "Корчной зараз у Лондоні? – перепитав Івонін. – Їдь і домовляйся". Кампа швидко зорієнтувався і назвав ціну питання – 70 тисяч доларів. Івонін пояснив, що він держслужбовець, доступу до таких грошей він не має. "Ми тобі все віддамо, – каже. – Тільки організуй матч".
Кампоманес вмовив Корчного грати з Каспаровим без жодної копійки. Але 70 тисяч доларів віддавати довелося. Зокрема, і з моїх призових. У 1987-му я навіть затявся і сказав: "Не віддам!" У спорткомітеті видумали якусь схему, як виміняти мені гроші на чеки, а, здається, 2500 доларів віддати Кампоманесу.
"А можна було зіграти так!" Олександр Білявський і Кирило Шевченко
обговорюють поєдинок на Матчі зірок у Києві
Коли я цю історію розказав вперше, Карпов на мене страшенно образився. Настільки, що вважає мене своїм ворогом. Після того він ще й відповів мені через телебачення. За кадром лунав голос якогось Караулова. Анатолій придумав, що я був його тренером. Це неправда, бо Карпова не тренував ніколи. Просто було так, що в лютому 1976-го я запросив до Львова Корчного. Ми попрацювали до червня, поки Віктор не втік із країни.
Через десять років після того Карпов програв Каспарову і я, скориставшись моментом, вирішив запропонувати Анатолієві попрацювати разом у Львові так само, як колись Корчному. Ми попрацювали рівно два тижні. Працювати Анатолій ніколи не міг, не хотів і не любив. То не Корчной, з яким ми займалися по десять годин на день. Збиралися з Романишиним, Михальчишиним і вчотирьох аналізували, сперечалися. Віктор був шалено задоволений. Мало того, що умови для роботи прекрасні, так ще й після Ленінграда, де всі його гонили, перший секретар обкому запрошував на зустріч, голова міському особисто привозив ікру.
Але повернемося до Карпова. Судячи з того фільму вийшло, що за наші ж гроші я, виявляється, ще й працював у Анатолія тренером. Насправді тренером я був Каспарова. Неодноразово. У 1990-му ми проводили збори в Хорватії і США. В 1993-му допомагав Ґаррі в матчі за титул чемпіона світу проти Наджела Шорта в Лондоні.
"Словенія – гарний приклад для України"
- Олександре Генріховичу, досі в жодному інтерв’ю не вдалося зустріти ваших порівнянь України й Словенії, яку ви представляєте у спорті понад 20 років. Трохи дивно, бо зовні історія цих двох країн схожа. Обидві жили в тоталітарній системі, майже одночасно здобули незалежність. Тільки війна у Словенії була на початку 1990-х, а в нас зараз.
- Порівнювати ці країни дуже важко. У нас середня зарплата 200 євро, а в Словенії – 1500. Навіть до здобуття незалежності рівень життя словенців був помітно вищим, ніж у середньому в Югославії. Причина – сусідство. З одного боку Словенія межує з Італією, з іншого – з Австрією. Словенці завжди тягнулися до західних сусідів, а не до східних. Власне, то гарний приклад і для нас.
- Коли ви змінювали спортивне громадянство, в Україні фактично ще не вивітрився совєцький лад.
- 1994-й. За два роки до того була шахова Олімпіада в Манілі. Україна п їхати туди не могла. Не було грошей. Але ми зібралися вчотирьох – Олег Романишин, Адріан Михальчишин, Василь Іванчук і я. Вирішили вкласти свої кошти і вперше презентувати нашу молоду державу. Більше того, Іванчук, який тоді був одружений з шахісткою Алісою Галлямовою, сказав, що оплатить ще й виступ жіночої збірної України. Інші дівчата сказали, що грошей не мають, тож всі витрати лягли на Василеві плечі.
Зіграли ми доволі непогано: жінки стали другими, а чоловіки – дев’ятими. Якщо зважити, що ми грали вперше і на нас лежали всі організаційні питання, то був гарний результат. Але головне – ми показали, що з’явилася держава Україна. Так, пізніше федерація шахів частково нам витрати компенсувала. Але, видно, така практика чиновникам сподобалася. Тож напередодні чемпіонату Європи в угорському Дебрецені в тому ж 1992-му нам знову кажуть: "Немає грошей". Що ж, до Дебрецена зі Львова начебто не так уже й далеко. Знарядили автобус і знову виступили за свої.
Але для себе вирішив, що на тому досить. Так, ми патріоти, але раз представляємо державу, то чи міністерство, чи федерація виїзди оплачувати повинні. То їхні зобов’язання. Домовилися з тодішнім очільником ФШУ паном Биком, що витрати на Олімпіаду-1994 оплатить його відомство. Нам навіть пообіцяли невеличкий гонорар. Однак настав час їхати. Олімпіада мала відбуватися в Греції. За місяць до виїзду пан Бик каже: "Греція далеко, квитки на літак дорогі, тому обіцяних гонорарів сплатити вам не зможемо". Ми трохи побурчали, але змирилися. Втім, невдовзі Греція від проведення Олімпіади відмовилася. Турнір перенесли до Москви. Зрозуміло, що ціни на квитки помітно відрізнялися. "Тепер у вас вивільнилися кошти для гонорарів? Заплатите?" – запитуємо президента федерації. "Ні", – каже Бик.
Олександр Білявський дає сеанс одночасної гри у Києві
Мене і одесита Володимира Тукмакова таке ставлення розлютило. Але характери у нас різні. Володя спокійніший, неконфліктний, а я гримнув кулаком по столі, сказав, що грати не буду. Тукмаков пізніше сказав, що захворів. На Олімпіаду ми не поїхали. І цим власне у Словенії й скористалися. Вони помітили мою відсутність і наступного року запропонували виступати за них. На той момент я ще був елітним гравцем, хотів виступати, зокрема, й на Олімпіадах. Оскільки позиція пана Бика мене сильно зачепила, вирішив на словенську пропозицію пристати. З того часу вже 23 роки представляю Словенію.
Думаю, не помилився в усіх аспектах. Бо навіть якби грав набагато сильніше, ніж зараз, одначе до складу збірної України пробитися б не зміг. Роки беруть своє. В одну з найсильніших збірних світу коли тобі за 60 потрапити складно.
"Дружина сказала: "У Словенії таких умов не буде ніколи"
- Ви переїхали жити у Словенію?
- Ні. Все життя жив у Винниках, під Львовом. Мешкаю там досі. Саме наприкінці 1995-го, коли почав виступати за Словенію, добудував будинок. Дружина подивилася і сказала: "Ні, там у нас таких умов не буде ніколи". Тим більше, що дружині не хотілося залишати роботу. Вона досі залишається єдиним практикуючим хірургом на стаціонарі у всій Львівській області. В Словенії влаштуватися на таку ж роботу без знання мови було б складно.
- Словенія у спорті знана найперше ігровими видами спорту та деякими лижними дисциплінами. Тому трохи дивно, що ця країна запрошувала шахових леґіонерів.
- На той момент керівником федерації шахів там був міністр сільського господарства. Потім його змінив міністр внутрішніх справ. Ось він і вийшов на мене з пропозицією. Згідно словенського законодавства, пряме громадянство країни за поданням різних міністерств не більше як п’яти особам впродовж року могло надавати саме МВС. Я не писав жодної заяви, міністерство внутрішніх справ подання зробило самотужки.
- Тоді зрозуміло. Серйозніше шахове лобі лише у Вірменії, де федерацію очолював міністр оборони, який потім став президентом країни.
- Тому й Вірменія залишається єдиною країною в світі, в якій до програми загальноосвітніх шкіл входить обов’язковий урок шахів. Викладачів готують у педагогічних університетах, видаються підручники для різних класів. Переконаний, що ця система у Вірменії збережеться. А результати побачимо років через п’ять, коли вірмени почнуть вигравати чемпіонати світу й Олімпіади.
Читайте також: Британські вчені подарують мільйон доларів за вирішення старовинної шахової задачі
- Зокрема в Індії і в Китаю? Важко повірити.
- Там інша система. На кшталт совєцької. Бо в СРСР системи розвитку шахів не існувало. Але була чітко вибудувана структура, піраміда змагань – першість школи, району, міста, області, республіки, країни. Причому чемпіонати СРСР гралися в кількох лігах. Ті, хто видирався через таку вертикаль до вищої ліги, ставали повноцінними гросмейстерами. Власне, так у 1975-му, ще не будучи міжнародним гросмейстером, я став гросмейстером на рівні внутрішньому. Тепер цю структуру перейняли китайці. З тією лишень різницею, що людський потенціал СРСР вимірювався 350-ма мільйонами населення, а в Китаї зараз – півтора мільярда. Тому й гросмейстерів у них сотні. Та ж піраміда існує і в Індії.
- Як на мене, будь-який примус до добра не доводить. Тому й не вірю в ефективність вірменської системи. На мій погляд, шаховий факультатив дав би більше користі.
- Щось схоже запровадили турки. Нічого доброго це не дало. У нас у Винниках теж є шаховий факультатив…
- Діти по своїй суті непосидючі. Садить вірменський вчитель дитину і каже: "Ашоте, ось шахи". А дитині до шахів душа не лежить...
- Так діти часто не хочуть вивчати астрономії, математики, історії чи географії. В німецькій школі нашу систему освіти усунули повністю. Вони дають дітям лише те, що їм потрібно в житті: фізичне виховання та іноземні мови. Решту предметів діти обирають самі. Не думаю, що за такою системою майбутнє.
"Я грав у шахи і нічого більше мене не цікавило"
- Давайте повернемося до ваших словенських перепетій. Вони якось вас змінили?
- Ні. Задоволений, що трохи вивчив словенську. Думаю, що зі всіх слов’янських мов вона найлегша. Вона не має нічого спільного з сербсько-хорватською, хоча всі вважають, що ці мови споріднені. Можу сказати, що різниця між українською і російською набагато менша. Словенська стоїть осторонь. То – чиста слов’янська мова. У словенців взагалі немає слів іноземного походження: парасоля – держнік, комп’ютер – рачувальнік…
Олександр Білявський "занурився" в партію (Київ-2017. Матч зірок)
- Після вас у середині першого десятиліття 2000-х Словенію теж після конфлікту з українською федерацією шахів почала представлятильвів’янка Анна Музичук. То ви їй посприяли?
- Ні. Бо в ті часи я не був аж надто комунікативною людиною. Моєму переїздові посприяв Адріан Михальчишин. Я грав у шахи і нічого більше мене не цікавило. Їздив різними країнами, і майже не озирався навколо. То в останніх 15 років намагаюся ознайомитися з кожним містом, до якого приїжджаю. До того ж крім аеропорту, готелю, ресторану й ігрового залу не запам’ятовувалося більше ніщо. На свій сором, провівши більше півроку в Нідерландах та Іспанії, тоді навіть не помітив різниці між цими країнами і Совєцьким Союзом.
"Хтось закричав: "Тікайте, бо вас усіх зараз повбивають"
- Може, у цьому теж є свій позитив?
- З точки зору гри в шахи і досягнення результату – так. Але з огляду на розвиток особистості – ні. Втім, така моя особливість. Для того, щоб перемагати, мусив концентруватися максимально. То була моя родзинка. Взагалі, кожен з елітних шахістів має щось своє, особливе. Скажімо, Карпов сильніше грав на четвертій годині партії, ніж на першій. Більше таких прикладів не було. Аж доти, доки не з’явився Карлсен. Завдяки цій своїй рисі Карпов вигравав усі рівні ендшпілі. Завдяки тому, що суперник втрачав контроль. Думаю, це природній талант. Навчитися цьому неможливо.
До мене ж серед усіх шахістів найближчим був Борис Спасський. Думаю, ми двоє мали найкращу концентрацію під час гри. 90 відсотків усіх своїх новинок я знаходив за дошкою. До гри мені було готуватися важко, бо не міг сконцентруватися. Але коли сідав за дошку, не помічав навколо абсолютно нічого. Скажімо, під час одного з турнірів Артурові Юсупову на стіл впала велика люстра. Трохи Артура травмувала, зчинився галас. Я грав поряд, але про інцидент дізнався лише ввечері.
Або пригадую турнір у Сербії. Саме у той день від влади усунули Слободана Мілошевіча. Ми грали у приміщені мерії. За вікном гула революція, люди сиділи на танках. Дійшло до того, що хтось забіг і закричав: "Тікайте, бо вас усіх зараз повбивають". Інші повставали з-за столів, почали тікати. Я сиджу. "Припиняємо партію", – штурхають мене. "Чому? Будемо грати", – відповідаю, не розуміючи, що сталося. Виштовхали нас майже силоміць. Усі погодилися на нічиї і лише моя партія продовжилася в готелі.
- Тобто при потребі ви могли б зіграти в шахи в наметі на Майдані?
- Можливо, це все ж занадто екстремальна ситуація. Мабуть, на Майдані займався б трохи іншими справами. Але в роки активних виступів концентрувався так сильно, що люди на мене ображалися. Людина могла йти мені на зустріч, я на неї дивився, але не вітався. Думали, що все тому, що я такий пихатий. Тим, хто не був у такому стані, важко повірити, що я був сконцентрований на грі настільки, що реально людини не бачив. Був у своєму світі!
Читайте також: Запис української шахістки Музичук у Facebook став найпопулярнішим постом року