Канада була кроком на перспективу: пожертвувати малим, щоб потім мати більше, – хокеїст Міхнов

– З чого все починалося? Як ти потрапив в хокей?

– Річ у тому, що ми з братом дуже хворіли в дитинстві. І лікар порадив батькам записати нас на якийсь зимовий вид спорту, щоб трохи загартуватися. Мама знайшла фігурне катання. Ми пів року походили туди. Потім батько знайшов нам школу хокею, в яку ми перейшли.

Варто побачити 21 секунда на дубль: український хокеїст встановив новий рекорд в УХЛ

– Чи було у тебе з дитинства внутрішнє суперництво з братом в хокеї?

– Ні, пам'ятаю, що ми отримували від батьків за погані тренування.

– Ти є вихованцем київського Сокола. Але свою професійну кар'єру починав у третій лізі Росії. Чому так склалося?

– Тоді в Соколі не було перспектив. Ми реально розуміли, що якщо хочемо заграти на якомусь певному рівні, то потрібно було шукати інші варіанти.

Сокіл тоді був в підшатаному стані. Молодому гравцеві було бажано виїхати. Якщо були пропозиції – в Росію, де можна було заграти на хорошому рівні. Багато, хто виїхав з мого року – заграли, а хто залишився – не грали на такому рівні.

– І як склалася вся ця ситуація?

– Ще за рік до мене мій брат Олексій поїхав в ярославське Торпедо. Там був Вадим Анатолійович Сибіряков, який вів брата ще з дитячої школи. Вадима Анатолійовича тоді покликали в Ярославль і він забрав з собою чотирьох перспективних хлопців. Я поїхав туди. Там був і брат, і київські хлопці. Були ще й інші українці.

– Тобто, ґрунт тобі підігріли?

– Так, я вже не їхав, зовсім нікого не знаючи. Та й тренера добре знав. Він був для мене другим батьком. За нами наглядав.

– Батьки не хвилювалися?

– Звичайно, хвилювалися. Особливо для мами було важко. Коли діти в 14 років далеко їдуть. Ми були віддані самі собі. Але там були створені відмінні умови: тренерський зал, харчування, багато тренувального льоду і номера, як в готелі.

– Ти пам'ятаєш свій перший професійний контракт. І на яку суму він підписувався?

– Так, пам'ятаю. Була хокейна команда Москва. Це була друга за силою ліга в Росії, і тренером був Віктор Васильович Тихонов. Мені не можна було підписувати контракт, тому що був ще неповнолітній. Довелося батькам прилітати. Тато був задоволеним, що сфотографувався з легендарним тренером.

Контракт підписав на 500 доларів США. Мені тоді було 16 років.

– У той час, можна сказати, що ти повністю був занурений в хокей, як і твій брат?

– "Похитало" трохи. Голова закрутилася. Здавалося, що легко все дається. Жив в Москві, одні спокуси. Гроші були.

– Хто тебе тоді поставив на місце?

– Та всі. І батьки, і Вадим Анатолійович. І потім, коли я усвідомив, що можу з цим закінчити і все "злити в трубу", то перебудувався і пішло-поїхало.

– У сезоні 2001-2002 і 2002-2003 ти грав в канадській OHL. В одному з кращих юніорських чемпіонатів Канади. Як ти туди потрапив у свої 18 років?

– Був драфт на носі і, поговоривши з агентом, я вирішив перебратися туди, тому що там на кожному матчі присутні дуже багато скаутів НХЛ.

Поговорив з батьками. Вони були не проти. Новий досвід. Я поїхав. Мене задрафтували і потрапив в команду Садбері Вулвс.

– Які були твої відчуття?

– Я летів в невідомість і не знав, що мене чекає. Це був мій перший довгий переліт. В результаті виявилося все супер.

– Чи були у тебе проблеми з мовою, з менталітетом, зі спілкуванням?

– Звісно. Англійською я володів на мінімальному рівні. Але все одно я був на зв'язку з агентом. У нього був перекладач, який постійно зі мною контактував, пояснював, як і що.

– Мову відразу вивчив або поступово?

– За пів року почав уже розуміти все, що від мене хочуть. З батьками розмовляв телефоном раз у два місяці.

– На той час чи багато наших молодих хлопців було за океаном?

– Так вийшло, що з мого року з Сокола в цій же лізі грав Олександр Караульщук. Він в підсумку став чемпіоном ліги. Був ще Олександр Скороход.

– Там молоді гравці грають уже на зарплатах. Про які суми там йдеться?

– Я отримував 50 канадських доларів на тиждень. Це десь 37 доларів США в тиждень.

Ліга була кроком на перспективу, задрафтуватися. Пожертвувати малим, щоб потім мати більше.

– Тоді ти був одним з найрезультативніших гравців в тих командах, в яких ти грав. Як ти думаєш, внаслідок чого гравець з України зміг бути на голову вище місцевих канадців?

– Напевно, талановитий. Правда, коли я приїхав до Канади, то перебудувався. У Росії я хлопцем грав проти мужиків, досвідчених хокеїстів. А в Канаді я знову повернувся грати проти юніорів. Ясно, що у мене був якийсь запас.

– Потім ти повернувся, і наступні 8 сезонів провів у Росії. А причини виїзду з Канади?

– Це був третій рік і мені агент говорив, мовляв, давай пограємо ще в юніорах. Але мої однолітки добре заробляли в Росії, тому я погнався за грошима.

– Коли ти приїхав, надходили пропозиції від українських клубів?

– Я поїхав в настільки ранньому віці, що про мене ніхто не знав, крім якихось обраних людей.

Мені перший раз прийшло запрошення в збірну у 23 роки. Пам'ятаю, в Києві був турнір, де грали збірні Данії, України, моя команда Лада. Цей турнір ми виграли. До мене підійшов Василь Митрофанович. Він був генеральним менеджером в збірній і сказав, що я сподобався Сеуканду і вони хотіли, щоб я приїхав на збори перед чемпіонатом світу.

– Чи пам'ятаєш ти свій дебютний матч у збірній, і чим він закінчився?

– Я пам'ятаю, що ми їздили до Білорусі, грати товариські ігри проти білоруської збірної. Це був мій дебют. Я грав в трійці з Шафаренком і Матерухіним.

– Тоді ти грав з Олегом Шафаренком в збірній. А зараз в Соколі, де ти граєш, він головний тренер. Які відносини з ним взагалі?

– Як гравець і тренер. Дружні, це коли ми наодинці, а коли ми на льоду, в роздягальні – це повна субординація. Він тренер, я гравець. Отримую, як будь-який молодий, коли я зроблю щось не так.