Павло Лучків отримав поранення ще під час участі в АТО. Після демобілізації в нього стався серцевий напад. Та зі стану "занепаду" йому вдалося врятуватися завдяки спорту. Він обрав стрільбу з лука.

До теми З ампутаціями та травмами: як ветерани стають прикладом для інших займатися спортом

У розмові з 24 Каналом Павло Лучків розповів про свої поранення та травму, повернення до спорту, участь у відборі "Ігор нескорених" та про свої відчуття тоді, коли виборов золоту медаль на змаганнях.


Павло Лучків після перемоги на "Іграх нскорених" у 2023 році / Фото Invictus Games: Team Ukraine

Далі – пряма мова чоловіка.

В армію я потрапив так само як, напевне, більшість зараз. Я зрозумів, що починаються зміни вже з Майдану. І сподівався, що ті зміни торкнуться всіх, що вони будуть на краще. Та коли почув, що вже починають заходити ворожі війська до Криму, починаються безлади на Донбасі, я розумів, що це вже загоряється "вогник", починається пожежа, і треба щось робити.

У нас тоді в 2014 році були черги до військкоматів, всі хотіли йти. Я був не виключенням. Я розумів, що це буде, бо мені змалечку родичі пояснювали і казали: "Не вір ********* (зневажлива назва росіян, – прим. 24 Каналу) як псові, бо він 90 разів обернеться, а на 91-й раз вкусить". Десь так воно і є. Бо це підлі люди, їх так виховують і так вчать.

Я записався. Викликали тоді у військкомат і спитали, чи "піду захищати" Україну? Я кажу, ну звісно, що піду, для того й записувався. Так потрапив у 24-ту бригаду. А я ще по строковій службі чув, що "24-ка" – така непроста бригада, де "шліфують такі каміння, що ого". І отак потрапив до них у протитанкову батарею.

Ми вирушили в напрямку Бахмута. І були стоянки, де я пам'ятаю тільки поля з тими соняшниками. Усюди такі соняхи, а звідти то один "танчик" стирчить, то з другої сторони – "Град" стоїть, ще десь там – кухня. І воно так в тому полі якось так заховане, дуже незвично.

Там ми стояли на блокпосту, який в бік Соледара був. І люди з Соледара тікали, намагалися своє життя зберегти. І от хтось дав військовим сигарети, пиріжки домашні чи кавун. І в кінцевому результаті в мене після таких "смаколиків" піднімається температура. Я не розумів від чого. Бо ввечері ти заступаєш в наряд, а тобі холодно, хоча це липень. Прийшов лікар, поміряв температуру. Другий раз переміряв – 41,5. І мене намагаються лікувати. Два дні, нічого не проходить. Я був у такому режимі, що просто гориш і втрачаєш рідину.

Читайте також "У тілі було 50 осколків": як ветеран-амбасадор допомагає реабілітації побратимів через спорт

Тоді прийняли рішення відвезти мене в польовий шпиталь, але і там не дають ради. Відправляють у Харків, в інфекційне відділення. Там ледве мене "витягли" з цього всього. Наприкінці сказали, що "якби ти не займався бігом до цього, то, скоріш за все, ми б тебе втратили". Бо зранку димедрол з анальгіном, увечері знову димедрол з анальгіном. І так кілька днів. Написали в діагнозі, що це запалення легень. Хоча рентген показував чисті легені, чисті бронхи.

Потім мене перевезли в Рівне для дослідження, що це було. У Рівному потримали в ізоляторі. Так до кінця мені і не сказали, що це було, просто кожен день брали якісь аналізи і досліджували. Приїхав я до Львова, в частину, а ввечері знову температура. І знову мене везуть в госпіталь.

І коли я горю, от в мене все в рожевому. Таке рожеве, червоне, картинка вже була така. І я вже не до кінця розумів, що зі мною відбувається. Тобто, мені було класно, я вже готовий був розслабитися. Знаєте, як людина, яка в пожежу входить і каже, що їй холодно. Це десь такий стан був.

Підозра була на те, що це отруєння. Бо хлопці ще так само казали, що в них також була температура, але не така висока, і за 3 – 4 дні проходила.

У серпні мої хлопці попали під обстріл в Лутугіно, Луганський аеропорт. І мені так образливо стало. Думаю, вони ж там, а я тут. Якось воно "не котирується", я мав бути з ними. І воно мене дуже так гризло, насправді.

А в листопаді ми виїжджаємо на Схід – заїжджаємо в Кримське. Там також було непросто. І було холодно.

Ми заселялися спочатку у 2–4-поверхові будиночки, але в підвал або на перший поверх. Ми – протитанкісти, тому наші два підрозділи виїхали на "нуль". А нас, двох чи трьох чоловік, лишили, щоб чи евакуацію вивезти, чи боєприпаси підвезти. Возили все, що треба, завжди були на рації.

І якось ми перебігаємо дорогу, а починається мінометний обстріл. Я перебігаю останнім, і чую, що летять міни. Підіймаю голову, а на фронтон будинку, до якого я біжу, прилітає. Бачу, як міна рветься. Тільки повертаю голову в сторону, біля мене теж вона метрів за 10. Хлоп – прилетіло. Я зашпортався. Падаю у підвал. Дивлюся – в мене маленьке осколкове поранення. Мабуть, десь з рикошету від того будинку попало.

На другий день подивився на рану – ніби нормально, пластиром заклею. Але у мене так голова "тріщала"! Тому пішов до медиків. Він питає: "Кров була з вуха?" "Ні. Просто голова болить, розриває на шматки. Я не знаю, що тобі ще пояснити. Я не знаю, як правильно описати біль. Болить". "Ну, випий анальгін, пройде". Пив анальгін, ніби трошки відпускало. Але був сонний. Тому вирішив, що вранці, як не пройде, буду проситися в лікарню.

Приходжу знову до лікарів. Вони мені кажуть "тобі зараз нічого не є. Так, болить голова. Всіх зараз болить голова, нічого страшного. Бо якщо ми тебе зараз повеземо в лікарню, а виявиться, що нічого серйозного, то через тебе може хтось загинути. Бо ти забрав цю евакуацію". Я тоді кажу "Ні, стоп. Я ще з тим можу миритися. Але я б не хотів, щоб через мене хтось помер". Як виявилося згодом, у мене почалося порушення кровопостачання в мозку.

Читайте також "Я тебе туди не посилав": інтерв'ю з психологинею про те, як ми повторно травмуємо військових

Завершився мій період служби, звільняюсь. І я приходжу до лікарів, кажу: "Тоді боліла голова, а зараз болить ще більше". Вони зробили енцефалограму. І вона вже показала, що там з тої сторони порушення, там з тої сторони недостатність кровообігу, відтоку.

Питають, а як так? По тобі ж не скажеш – руки, ноги є, голова ніби ціла. А я знаю? Я не придумав, не домалював, але воно так є.

У кінцевому результаті в мене десь через рік стається інфаркт. Пощастило, що я був у кардіолога. І вона мене одразу відправляє в інфарктне відділення. Я ще противився, навіть не вірив у це. Як, мені 33 роки, який інфаркт? Це ж після 60 років люди отримують інфаркт.

От так тоді вже почалося моє лікування. Добре, що не було відмирання тканини.

Це такі мої травми, поранення. Просто я їх так сприймаю. Якщо можна це було б вилікувати – я б залюбки, я хочу бути здоровим. І тому я займаюся спортом, щоб не відчувати себе неповноцінним.

До теми Повернення ветеранів до життя через спорт: хто такі "Спортивні амбасадори" та яка їхня місія

Я б залюбки помінявся, щоб у мене була здорова голова. Я класно рахував, я був логічніший, зібраний. Якби можна було ногу чи руку замінити на мозок, я б помінявся. Для мене це не шкода б було. От і все.

Я бачу паралімпійців, які бігають на протезах – вони ще краще бігають, ніж з ногами. А коли тебе трошки "розкачує", ти починаєш... Це трохи інакше. Тобто я не кажу, що їм легше. Їм по-своєму тяжко. Але порівнювати якісь травми чи поранення, це, напевно, найбільш дурне, що є.

Лікарі забороняли займатися спортом. Рік я ще відновлювався після інфаркту. Стукнуло в голову, що мені нічого не можна – бережи себе, ніби ти кришталевий. Тобто пройтися скоріше – не можна, підняти важче – не можна. І що людина в стресі робить? Вона заїдає це. Я поправився. У мене піднявся тиск. І я зрозумів, що сам зайшов у негатив. І це било по моєму здоров'ю. Вже не ментально, а реально.

Я починаю розуміти, що треба щось змінювати. Може, не швидко, поступово, щоб не навантажувати серцево-судинну систему. І знайти ту межу, до якої можна дійти.

Вирішив обрати стрільбу з лука. Адже вона не протипоказана ніяк.

Павло Лучків
Павло Лучків вирішив зайнятися стрільбою з лука для реабілітації / Фото Invictus Games: Team Ukraine

Якраз наші хлопці приїхали з "Ігор нескорених" з Австралії. Було інтерв'ю, про них розказували. І про Сергія Шимчака – він золотий призер зі стрільби з лука. Я думаю, раз є ветеран, який знає, що таке лук, може, він мені про це щось розповість. Написав йому. Він відповів – приходь до нас, познайомишся, подивишся. Прийшов, вони якраз проводили тренування. І з того часу я почав тренуватись.

Там багато ветеранів приїжджали. Колектив дуже позитивний – комунікація, дружба, спілкування, обмін досвідом. І ти розумієш, що ти не йдеш в негатив, ти займаєшся не тільки собою, а ще й один одному допомагаєш через спілкування. Така психотерапія.

Коли я спробував лук, тоді був перший відбір. Подумав, що місяць чи два мені буде достатньо, щоб підготуватися. Така думка про себе була зависокою. В плані, що я зможу. Починається перший відбір, і я настрілюю краще, ніж "просунуті".

А потім, чим більше тренуєшся, тим більше розумієш, що, є завжди хтось крутіший за тебе, є завжди хтось кращий. Це не привід ображатися на нього, це привід для того, щоб удосконалювати себе. Ось і все. Твій суперник – це тільки ти. Якщо ти над собою працюєш краще, значить, ти, відповідно, будеш краще. Навіть, якщо не виходить, працюй! Не сьогодні, завтра, через тиждень, через рік, ти станеш кращим, ти переможеш будь-якого суперника. Але головне – не зупинятися.

Проте в першу збірну я таки не потрапив. І в другу не потрапив. І на "Варріорс геймс" я не потрапив, хоч там враховувався більше спортивний результат. Я зайшов у трійку лідерів. Але не потрапив. Ну, думаю, гаразд, може, наступний раз, як доля розпорядиться.

Я почав сумувати за комунікацією збірників, тих, хто приходив на збори, на відбіркові змагання. Хоча це навіть не коректно називати змаганням, я б назвав це спілкуванням.

Якщо рахувати "Варріорс геймс", то це четвертий мій відбір, в який я вже нарешті потрапив. Я закрив цю сторінку мрій, цієї боротьби з собою. Було різне: було розчарування, але і була надія на те, що без мети – як ти будеш жити? Можливо, це твоє випробування.

Завдяки спорту я дивлюся, як я змінився відтоді і до тепер. Це дві різних людини. І я б хотів щоб хлопці, які от зараз потрапляють в лікарню, не опускали руки, а працювали над собою. Навіть краще, ніж я над собою працював. Я сподіваюся, що в них є сім'я, заради якої вони будуть себе змінювати.

Так, звичайно, є витрати. Але ти вкладаєш кошти не в подію, ти в себе вкладаєш. Бо воно допомагає вилізти з негативу. Я купив лук, стріли, але не заради того, щоб заробити мільйони. Це не робота. Спорт – це реабілітація, підтримання духу та здоров'я. Якщо ти нічим не будеш займатися, ти будеш деградувати.

Я спочатку не повірив. Одночасно була вдячність та розчарування. Хотіли навіть "полізти сльози". Тому що я згадав, як починав у 2018 році. Як я довго до того йшов. Я зрозумів, скільки доклав зусиль, скільки людей з мене насміхалися.


Павло Лучків радіє перемозі на "Іграх нескорених" у 2023 році / Фото Invictus Games: Team Ukraine

Дуже хотілося представляти країну гідно. Я втішився і тому, що я це зробив. Мої друзі, які загинули, вони мене підтримували в тому плані, що ти йдеш до тієї мети – йди та займайся. Поки не досягнеш, то не здавайся. Так, в житті будуть різні гойдалки, тебе буде хитати, як у морі. Але якщо ти чітко відчуваєш, що ти можеш, значить, іди та справляйся.

І на самих змаганнях я не розумів, що вже у півфінал зайшов. Потім піднявся морально. Адже я тут для того, щоб не просто їх перемогти, а для того, щоб довести і собі, і тим, хто в мене не вірив, хто з мене насміхався, що вони неправі. І сам був неправий, бо не до кінця вірив, що можу. І я такий – "ну гаразд, значить, будемо рубатися". Але це не боротьба, що ти когось можеш перетягнути і здобути перемогу. Тут – як ти будеш справлятися зі своїми нервами і зі своєю психологією. Ось і все.

Після здобуття золотої нагороди було відчуття, що я виконав весь план. І в мене зараз такий стан – "а що далі"? Я б хотів допомагати людям, які проходять цей етап. Якщо я хоч комусь одному, двом чи трьом допоможу, мотивую...

Є бажання вчитись на тренера. Але це далекі плани, оскільки ми ще країна, що воює. Хотілося б чим побільше добра зробити. Залишити у світі після себе хоч щось, окрім того, що ти воював за країну.

Це потрібно вам, навіть якщо ви цього зараз не розумієте і не бачите. Це потрібно вашим рідним, бо вони хочуть бачити вас в піднесеному настрої, з вірою в себе. А не заховуватися в проблемах, які стосуються здоров'я. Так, в людей є поранення, обмеження, але від того вони не стали гіршими. Якщо немає якоїсь частини в людини, від того вона не змінилася. Навпаки, вона може мотивувати себе, щоб стати ще краще. Змінитися в кращу сторону, не загрузнути в тому "депресняку" та негативі, що все погано.

У мене була ситуація, що в мене все погано, тому що хворе серце і я нічого не можу робити. А потім я плюнув на це все, сів на велосипед і думаю "якщо я маю померти, то помру хоч на велосипеді". Але я проїхав і нічого не сталося. Тобто я зрозумів, що всі мої обмеження були в моїй голові.

Так, звичайно, у мене пропадав тиск, зупинялося серце. І тому тут треба думати, чи воно вартує того, чи не вартує. Треба розумно враховувати свої обмеження.


Павло Лучків допомагає іншим ветеранам займатися стрільбою з лука / Фото "Повернись живим!"

Та спортом треба займатися однозначно. Так, буде важко. Так, буде багато розчарувань. Але це все не заради когось. Це заради себе і заради своєї родини. Тому, якщо людина хоче щось змінювати, треба почати змінювати тільки себе і в кращу сторону. Тому що цілий світ неможливо змінити, якщо ти не зміниш себе.