Місія закінчується успішно в щойно відкритому Франківському ларьку. Розчинна, кому з цукром, кому без. І неймовірно смачна. В ній замішаний дух пригод, подих невідомості та бажання те невідоме пізнати.

Авто знайдено, PQ39 MAX показує завантажений маршрут, кава неспішно випита, рюкзаки кинуті в багаж, а наші тіла розміщені в бусику. Прохолодний літній ранок прогрівається. Ми досипаємо. З приймача грає щось незрозуміле. Це українська, але якийсь говір. Деякі слова зовсім невідомі нам. Це так дивно, в одній країні стільки різного і ще непізнанного нами. Коли з приймача починає пристрасно співати один із представників української поп-культури, Катруся натягує пов’язку щільніше на вуха і намагається відволіктися, дивлячись у вікно на світанкові поля. Це не допомагає, вуха фанатки українського року починають "в’янути", як то кажуть, і вона дістає свій X-treme PT68, підключає навушники і полегшено зітхає, насолоджуючись нормальною музикою.

Водій підвозить нас до підніжжя гір, де вже зібралося декілька туристів. Хто по маршруту, а хто вже з нього. Ми виходимо, і наше місце одразу займають бажаючі повернутися у Франківськ.

І от він – початок. Та перед – очікуваний сніданок. Зміна одягу на більш легкий. Заварена на вогні кава. Бутерброди. Перевіряємо заряд, звичайні смарти вже час підзарядити, а от сігмовські PT68 та PQ39 MAX – тримають і досі, незважаючи на півтора дні шляху та музичний супровід.

Ми встигли "захопити" Вухатий Камінь (1864 метри) , перед тим, як почали збиратися сутінки. Ночувати вирішили на полонині, що розкинулася знизу. Спуск був суттєвий, майже пів кілометра, зважаючи на те, що ми добре набрали висоту. Знані "гірнохідці" назвали б це безглуздям і нераціональним марнуванням сил. Та любителі пробачили б точно, побачивши красу, яка нам відкрилася. Полонину обіймав хребет, по якому вже завтра ми продовжимо нашу мандрівку. Три намети розташувалися на землі. Теплі речі замінили наші шорти та футболки. На розпаленому багатті варилася каша. А туман…

Дивіться самі. Він спустився з гір і просто витав біля нас. Неначе дим.

Червоне вино хлюпнулося в алюмінієві чашки. Сині від ягід губи почервонішали. Світанок домовились зустрічати на горі – Піп Іван кликав, показуючи вдалині язика крізь сутінки. Без рюкзаків. Потім повернемось в табір, поснідаємо та рушимо далі. Професіонали зараз би точно покрутили пальцем біля скроні. Спочатку спуск, а тепер набір висоти і знову спуск. Та ми – любителі. Це привілей. Тож можемо собі дозволити.

Ранок настав швидко. В горах все відбувається швидше. Перші думки спонукали спати далі. Та це лише до моменту, коли ми побачили зорі. Чорне полотно вишите величезними золотими намистинами. Величезні, просто нереально велетенські зірки зависли над нами. Сон лишився в наметі, в нього не було вибору – перед зорями він не конкурент.

Стежка ховалася в нічній темряві. І тут в нагоді знов стали стійкі екстремальні сігмовські телефони, їхні потужні ліхтарики допомагали втримувати стежку на видноті, як би вона не намагалася від нас втекти.

"Гуськом" ми рухалися вперед за Катрусею, що освітлювала нам шлях. Ми підіймалися не швидко, але й не повільно. Трохи втративши орієнтир від напівсну, Катруся спіткнулася об невеликий камінь. Телефон гучно впав. Щось буркнувши, Катя швидко підняла його, навіть не глянувши і пішла далі, направляючи світло ліхтарика вперед. Це ж Sigma mobile. Вона з нею в горах не вперше.

Світанок наздоганяв нас або ж ми його. Біле молоко підіймалося з надр землі і поволі захоплювало гори. Сантиметр за сантиметром. Здавалося, матінка Земля прокинулася, потягнулася, смачно позіхнула і її біле дихання опинилося на волі, ласкаво торкаючись підніжжя гір і поступово будячи їх від сну.

Темрява поступово розсіялася. Піп Іван скинув шапку і запросив у гості. Вмостившись на верхівці ми зустріли сонце. Зробили ранкову йогу.

Молоко вже захопило верхівки гір і злилося з рожевим небом. Хребти проступали в молочному тумані. Хтось вказав на красуню Говерлу. Неприступна, далека. А сонце було не з сором’язливих. Воно вискочило швидко, показало себе наповну. Розчервонілося ще більше від стількох поглядів, що палко дивилися на нього, і розкинуло всі свої барви навкруги. Рожеві, фіолетові, яскраво-червоні. Верхівки гір грілися у ньому, а сонце підіймалося все вище.

Ми повернулися в табір. Після кави та сніданку, зібрали речі і попрямували далі – на хребет.

Гірська спина була звивиста. Вона змійкою тяглася далі. Гори пустили нас, вершників, до себе. Краса розкинулася знизу, зелені полонини милували око. А попереду чекали нові гори. Назустріч йшли туристи. От дивина, люди настільки добрішають лише в горах? Привітні усмішки, "добридень", "гарної дороги". Чи в гори ходять лише добрі люди?

Дівчина в купальнику. Біла шкіра, схожа на альбіноса. Разом з нею двоє хлопців, одягнені. Вона гордо і водночас ніяково проходить поруч. Хлопці не стримують сміх. Спір вона явно програла. Такого ми не сподівалися побачити, та це було так незвично і весело. Я чула, що гори непередбачувані, але щоб настільки. Фото, на жаль, немає.

Через годину небо затягнулося. Вам весело, але зараз буде зовсім не так. Чорні хмари насувалися збоку, ми йшли прямо на них, вибору в нас не було. Грізні, грозові, гучні та такі прекрасні. Як там в Океанів "І я на небі, мила моя…". Яке відчуття не полишало мене ні на мить в цій подорожі, так це те, що я дійсно на небі. Гуляю трекінговими бутсами сорок першого розміру по хмарах. Дощ хлинув. Стало прохолодніше. Ми йшли мовчки, один за одним. Монотонні краплі падали і падали, та це не заважало час від часу роззиратися і милуватися видом. Та й самі грозові хмари мали хоч і погрозливий, але такий прекрасний вигляд. За ними хтось кахикав, гримів, лаявся. В когось задзвонив телефон. Катрусин Андрій не вагаючись дістав свій PQ39 MAX і швидко відповів на дзвінок. Я б зі своїм смартом на таке не зважилася точно.

Діставшись скелі, ми сховалися під нею. Час перекусити. Швидко аби не змерзнути. Горстка горіхів та сухофруктів, шоколадка. Боже, як їжа може бути такою смачною? Ми не затрималися надовго, аби холод не пробрав нас до кісток. Дощ скінчився. Каміння ще лишилося вологим, тож мали йти обережно. Небо посвітлішало. Гори посміхалися. От примхливі ж. І кнут, і пряник. І все в один день. Та що там – за пів дня.

Час шукати місце для ночівлі. Це було вчасно, бо лиш ми розбили табір, як грянув дощ. Несподівано – за горою не було видно хмар, що вже були напоготові і лише чекали на нас, потираючи руки. Дякувати, вони дали змогу поставити намети і розлити по склянкам вино, а вже потім визирнули. І як дали жару. Грім, блискавки. Ми поховалися. З вином і другом було не так страшно. Але все ж страшно. Вода текла зовсім поруч, дощ перетворився на зливу. Ми з Льошиком пили вино з однієї чашки, бо іншу десь змило, і їли тушонку. Боже, в мене знов питання, ну дійсно як? Як їжа може бути настільки смачною? Це все польові умови? Щось яскраве врізалося в полотно нашого намету. Смерть від блискавки? Так швидко? І зовсім не боляче. Ні - ліхтарик мандрівників, що заблукали. Поговорили, і вони побігли донизу. А ми посміялися і поснули. Андрій пройшовся біля наметів з палицею, роблячи канавки, щоб нас не затопило.

Ранок. Досушуємо речі. Снідаємо. Емоційно розповідаємо про нічні події. Особливо круто це виходить у Ксюні, вона природжена артистка. Сміх зближує, а пережиті разом пригоди – ще більше. Це крайній день в горах. Ввечері маємо бути у місті і їхати в потязі додому. Не хочеться. От зовсім. Розряджені смарти заряджаємо від не підвівшого в подорожі X-treme PT68, він і досі тримає заряд, та ще й охоче ділиться ним з нашими "стухлими" телефончиками.

Смачна їжа та кухоль пива, балачки про грозу і про все, що відбулося. До потягу ще година. Ми ж повторимо, так? Гори, ми ж не прощаємося? Гримайте не гримайте, але чекайте на повернення. І дякуємо за відкриття, та новий присмак життя.

Автор Алеся Максимова