Прибувши до Мюнхена, спортсмен одразу прикував до себе увагу журналістів. Запевняли, що це — найбільший козир радянської збірної, тож перед стартом саме його називали головним претендентом на нагороду.

І байдуже, що його суперники — імениті легкоатлети зі Штатів та Ямайки. Мюнхенська Олімпіада мала бути його тріумфом.

Легендарний забіг на 100 метрів — сам спортсмен пізніше згадував, що вже на 60 метрах відчув, що всі суперники позаду. А в голові крутилася лише одна думка: невже вигравати олімпійський фінал настільки просто.

Журналісти захоплено писали, що Борзов розпочав у спринті нову епоху, а суперники, переглядаючи відео помітили, що українець протягом 10 секунд не раз змінював тактику бігу.

За кілька днів наступний забіг – 200 метрів. І знову перемога. Це був перший тріумф на найкоротших дистанціях білошкірого атлета на Олімпійських іграх після 1936 року, відколи там почали домінувати темношкірі атлети.

Досягнення українця здавалися настільки неймовірним, що поповзли чутки, мовляв, Борзов робот або ж машина. Чутки чутками, але без математичних тренувань таки не обійшлось. Його біг аналізував цілий колектив учених із Києва та Москви. Розраховували кут відштовхування ноги, ідеальний градус нахилу тіла на старті.

Тренер Борис Войтас теж тріумфував. Адже саме він розгледів у підлітку потенціал і подарував йому своє фото з підписом "Майбутньому олімпійському чемпіону".