Українська зірка стрибків у висоту боїться... висоти!

Не лише тому, що здобула єдину для української команди медаль. Важливо те, що срібло Юлія виграла, двічі покращивши особистий рекорд і вперше в кар’єрі здолавши висоту два метри. Левченко змогла нав’язати боротьбу світовому лідерові, росіянці Марії Ласіцкене і хоч суперечку за золото програла, потенціал для подальшого жорсткого суперництва продемонструвала. Не хотілося б наврочити, але в українському спорті з усіма його проблемами з’явився черговий діамант світового масштабу.

Лондон-2017

- Не приховую, що висоти боюся, – каже Юля. – Але то коли дивитися згори вниз і є побоювання, що зірвешся. Стрибаємо ж ми знизу вгору, тому це трохи інше. Великі висоти нікому легко не даються. На них виходиш поступово, додаючи у тренувальній роботі по сантиметру. Поки доходиш до змагань, до висоти звикаєш. Приміром, на чемпіонаті світу, стрибаючи 1,97 і 1,99 я не звертала уваги, на якій висоті встановлена планка, а просто стрибала. Хоча коли їхала перед фіналом на стадіон, мандражувала. Вже говорила, що мене заспокоїли перелякані очі дівчинки, яка зійшла з височенного атракціону неподалік від стадіону. Тоді подумала: "Добре, що та дівчинка – не я".

Фото Костянтина Клименка

Мушу сказати, що забезпечивши собі місце у фіналі, радості не відчувала. Річ у тім, що дві моїх подруги Іра Геращенко і Оксана Окунєва кваліфікуватися не змогли. Шкода, бо поряд із ними почуваюся в секторі набагато комфортніше. Думаю, Іра з Оксаною мали потенціал, щоб боротися за п’єдестал на рівних зі мною. Зрештою, вірю, що на наступних змаганнях, приміром, на Всесвітній універсіаді в Тайвані дівчата зможуть продемонструвати те, що їм не вдалося в Лондоні.

Нині можу розкрити таємницю. Перед стартом я потрапила в число тих спортсменок, які підхопили у Лондоні вірусну інфекцію. Змушена була згідно з британським законодавством дотримуватися 48-годинного карантину, термін якого спливав 9 серпня увечері, а наступного дня мала відбуватися кваліфікація. Була обезсиленою, втратила апетит.

То, мабуть, вперше в житті Ірина Григорівна (особистий тренер Ірина Пустовойт) запропонувала мені поїсти солоденького.

Тренер

- У нас із тренером прекрасне взаєморозуміння. Зрозуміло, в робочому процесі суперечки трапляються, але до конфліктів не доходило ніколи. Захоплююся Іриною Григорівною, адже розумію, що тренувати дівчат вдвічі важче. Треба враховувати чимало особливостей, бо крім тренувань ми хочемо встигнути погуляти, зробити зачіску і манікюр. Тренер нас розуміє і завжди йде на зустріч. Власне, таке людяне ставлення відчула відразу, ще тоді, коли покинула секцію художньої гімнастики і почала займатися легкою атлетикою.

Гімнастика мені подобалася, але, мабуть, бракувало таланту. Кожен елемент давався вкрай важко і це мене засмучувало. Тому попервах, коли почала займатися стрибками, теж за старою звичкою страждала. Ледь не стереотип почав вироблятися, що без сліз тренування не буває. Але розпочавши заняття легкою атлетикою, якось відразу відчула, наскільки класна тут атмосфера. Сама хотіла тренуватися, мене ніхто не змушував. Мене могли не розуміти в школі, але в секції жодних непорозумінь не було. З того часу ми постійно разом. Думаю, в іншого тренера працювати вже б не змогла.

Ірина Пустовойт, особистий тренер Юлії Левченко:

Коли все закінчилося і Юля здобула срібло, я сиділа незворушно. Не було жодних емоцій. "Таке враження, що копала могилу", – сказала тренерові збірної В’ячеславу Тертишнику. "Чому могилу, а не город?" – спитав той. "Бо город я копала. То не так важко". Посміялася трохи згодом, коли один із закордонних колег сказав, що наші методи треба занести в підручники. "Перед тим, як взяти 2,01, Юля підійшла до вас і сказала: "Що я роблю? Дайте мені пенделя". Він не розумів, що означає "дати пенделя" і думав, що то щось таємниче. Найсмішніше, що я цього моменту не пам’ятаю.

- Теж не можу згадати, що тоді говорила, – доповнює тренера Юлія. – Можу лишень сказати, що то було тоді, коли хвилина, яка дається на виконання спроби, вже розпочалася.

Гени і орієнтири

- Спортивною дівчинкою я була з раннього дитинства. Можливо, від батьків передалося, бо тато в школі теж непогано бігав і навіть виконував багатоборство, але потім зосередився на кар’єрі військового і серйозні заняття легкою атлетикою припинив. Мама теж бігала, але в маленькому місті Лубни на Полтавщині розкрити свого потенціалу не змогла.

Фото Павла Маменка

Мені ж пощастило більше. Закохалася у стрибки відразу і та любов не минає досі. Бажання залишити спорт якщо й було, то дуже давно і думки ці щезли так само скоро, як і з’явилися. При цьому я займалася у своє задоволення і не намагалася бути на когось схожою. Серйозно цікавитися легкою атлетикою, найзірковішими спортсменами, їхніми життєвими історіями почала лише в останніх кілька років.

Тому зараз мені було цікаво подивитися на цей процес з середини. Була в захваті. Звичайно, вразила атмосфера. Протягом усіх десяти днів була велика кількість глядачів на лондонському Олімпійському стадіоні. Своїх спортсменів англійці підтримують дуже сильно, але й до суперників теж ставляться з повагою. Особливо ж пораділа за турецького спринтера Раміля Ґулієва, котрий переміг на 200-метрівці. Ми товаришуємо. Вважаю, його перше місце – великий прорив для спринту.

Кумирів у мене немає. Звертаю увагу на техніку атлетів. В одного можу відзначити гарний розбіг, в іншого – відштовхування, хтось добре налаштовується. Найкращі риси намагаюся переймати, але сліпо когось конкретного копіювати не збиралася.

Перспективи

- Два метри для мене – просто висота. Ця позначка для мене не була якимось психологічним бар’єром. Коли стояла на розбігу, не відчувала взагалі нічого. Налаштовувалася просто на чергову висоту, просто стрибати і бути обережною. Лише коли спроба виявилася вдалою, прийшло усвідомлення, що все у цьому розі склалося вдало. До срібла чемпіонату світу навесні виграла чемпіонат Європи в залі, а в липні стала чемпіонкою молодіжної першості континенту.

Чи могла поборотися з Ласіцкене за золото? Мабуть, що ні. До чемпіонату світу Марія залишалася єдиною спортсменкою, в якої у цьому сезоні був результат за ва метри. Поки вона лідер, у неї більше досвіду. Але то не означає, що так буде завжди. Ми тягнемося вгору. Така конкуренція збадьорює і дає поштовх для майбутнього прогресу. Наразі я ще молода-зелена, але з часом усе зміниться.

У спорті не буває випадковостей. Знаю, що мої досягнення – результат багаторічної праці. Я вже давно у спорті і навчилася реагувати на все, що відбувається, адекватно. Якщо голова не закрутилася після попередніх успіхів, то не закрутиться й зараз.

Підвищену увагу до свої персони відчувала ще в 2014-му, коли виграла юнацькі Олімпійські ігри. Нині будь-який ажіотаж сприймаю спокійно. Пораділи і треба працювати далі. Бо наша головна мета – Олімпіада в Токіо.

Читайте також: Тоді частина мене вже померла, – Кличко пояснив, чому завершив кар'єру