Поважаю Ломаченка й Усика як боксерів, але хапаюся за голову від їх слів, – Горуна

Перша чачтина інтерв'ю Вуличні бійки – хороша річ, яка змушує задуматися, – найкращий каратист України Станіслав Горуна

– Відомо, що за вашими плечима вже доволі солідний стаж адвокатської діяльності.

– Працював адвокатом вісім років, до 2018-го. Поки не збагнув, що на рівні Львова більшого досягти вже не зможу. Часу, щоб збагнути, як функціонує та сфера, мав достатньо. Почав втрачати до адвокатської діяльності інтерес. Приблизно в цей час ми дізналися, що карате вперше увійде в олімпійську програму. Проаналізував графік заходів, яких, щоб відібратися на Ігри, пропускати не можна і зрозумів, що адвокатурою займатися просто не встигну.

Можна сказати, що на спорт я переключився дуже своєчасно. Хоча з часом почав розуміти, що одного карате мені замало і почав шукати для себе інші заняття, почав разом із друзями займатися бізнесом. У сфері торгівлі. Спробували різні формати і за ці чотири роки обрали найоптимальніший. Взагалі, я така людина, яка б не змогла втихомиритися, займаючись чимось одним.

– Популярним ви стали не стільки завдяки перемогам, скільки з допомогою вміння правильно себе подати. Як наслідок, каратист Горуна з’являвся в тих комерційних проектах, за які не щастило зачепитися навіть багатьом успішним представникам олімпійського спорту. До того як усі процеси зупинила пандемія, ви могли похизуватися тим, що завдяки рекламі і преміальним принаймні свої заняття спортом здатні оплатити самостійно, без втручання держави і профільної Федерації?

– Навряд чи, бо стабільних рекламних контрактів у нашій країні ніхто не укладає, ринок спортивного маркетингу у нас перебуває на стадії зародження. В рекламі у нас знімаються лише атлети, які володіють великою харизмою, мають змогу постійно світитися на телебаченні чи назбирали десятки тисяч підписників у соцмережах. Останні, до речі, цікавлять потенційних рекламодавців навіть більше, ніж ті, хто титулований, але непублічний.

– Через пандемію чимало рекламодавців відмовилися від ведення звичної діяльності. Вам якісь рекламні заробітки зберегти вдалося?

– З 2014 року і досі залишаюся українським представником шведської компанії Budo-Nord, яка випускає обладнання для різних видів єдиноборств. Також тримаємо контакт з "Моршинською". Решта угод відпали з огляду на складні умови для ведення бізнесу. У цьому напрямі втрачені майже два роки. Варіанти з рекламою поволі відновлюються лише зараз.

Станіслав Горуна

– Відомо, що в іміджовому просуванні вам допомагає колишній баскетболіст київського "Будівельника" і збірної України Юрій Шаповалов.

– Юра – унікальна людина. Він один з небагатьох, хто активно просуває ринок спортивного маркетингу в Україні. Я йому дуже вдячний. З допомогою Шаповалова я підписував контракти з "Моршинською" і букмекерською конторою "Парі-Матч". Перебуваючи у спортивній сфері, Юрій має прямий контакт з представниками різних видів бізнесу і не йде туди, а затягує ті сфери у спорт. Таким чином Шаповалов допомагає реалізувати себе й заробити завдяки спорту багатьом нашим атлетам.

При цьому всі ми усвідомлюємо, що ринок спортивного маркетингу запрацює з повними обертами лише за умови, що на законодавчому рівні будуть закріплені пільги для тих бізнесменів, які вкладають гроші у спорт. Усі ми розуміємо, що самотужки і в повному об’ємі держава підтримувати усіх спортовців не здатна. Тому треба делегувати ці функції бізнесу. Так, як то робиться у цивілізованих країнах.

Ніколи не розумів хайпу навколо "Карпат"

– Останнім часом ведуться активні дискусії щодо внесення поправок до закону про меценатство у спорті.

– Зізнаюся, в деталі не вчитувався. Оскільки не впливаю на процедуру прийняття закону, не бачу сенсу вникати в суть законопроектів. Зрозуміло, що поки дійде до голосування, правок ще буде внесено немало. Я прочитаю готовий закон, щоб збагнути, які можливості переді мною він відкриває.

– Першу спробу на тому шляху, щоб опинитися ближче до прийняття законів, ви вже зробили.

– Пропозицію увійти в його політичну силу "Самопоміч" мені зробив особисто мер Львова Андрій Садовий. Було приємно, що люди такого рівня хочуть бачити в своїй команді представників спорту. Тому й погодився. Балотувався до міської ради, але потрапив тільки в районну. Сесійних засідань там не пропускаю, але завантаження у нас відверто невелике у зв’язку з тим, що досі відсутнє повне розуміння щодо повноважень райрад. Колеги, які працюють у міськраді, мають роботи значно більше.

Варте уваги "Я ніколи не вибачаюсь": Горуна про заробітки на спорті, кохання та власні президентські амбіції

З іншого боку, в нинішній час це мені грає на руку. Бо слухаю, наскільки зайняті депутати міської ради і розумію, що мені з таким графіком залишалося б мало часу на тренування і підготовку до Олімпіади. Коли спортивне навантаження зменшиться, буду кориснішим і політичній силі, і міській громаді.

Знаменитих шахісток сестер Музичук Станіслав шанує значно більше, ніж футбольні "Карпати"

– Звісно, коли запитаю, чи задовольняє вас життя у місті як львів’янина, відповісте ствердно.

– Бо це справді так. Мені подобається жити у Львові. Місто затишне і комфортне.

– Мої львівські друзі кажуть, що комфортне місто найперше для туристів. А місцевим жителям не до вподоби ні ціни в центрі, ні інфраструктура спальних районів.

Що не влаштовує у Львові мене, так це транспортні розв’язки. Втім, то проблема України загалом, а не якогось окремо взятого регіону. Загалом у порівнянні з рештою українських міст, Львів перебуває попереду. Інша річ, що мені є з чим порівнювати, адже відвідав, здається, 53 країни з усіх континентів і маю поняття, що таке високі стандарти життя. Нам до них ще тягнутися і тягнутися.

А стосовно туристів, так це добре, що вони до нас їздять. До пандемії, правда, було багато поляків, а зараз популярним став український туризм до Львова. Відповідно ростуть і ціни. Але в цьому теж є позитив, бо з подорожанням зростає й якість послуг, кожен заклад намагається створити свою неповторну атмосферу.

– Львову бракує лише закладів зі спортивною автентикою. Окрім фанатського пабу "Кантона" нічого й згадати.

– На них має бути споживач. Усе просто. В Україні загалом і Львові зокрема відсутня культура спорту. Вона має бути насаджена цілому поколінню. В цьому контексті мене тішить, що в нашому місті за останніх три-чотири роки відкрилося дуже багато спортивних майданчиків і відновилося чимало старих спортивних споруд. Відповідно створюється хороше підґрунтя, щоб років через 10-15 ті молоді люди, які зараз займаються спортом, стали контингентом для спортивних пабів. Бо не таємниця, що зацікавлення футболом, баскетболом чи карате починається із занять ним. Натомість згадую свої шкільні роки. Майданчиків у нас просто не було, на телебаченні спорту теж бракувало. Якби я не займався карате, то був би від спорту так само далеким, як більшість моїх друзів. А саме наше покоління зараз є найбільш платоспроможним.

– Львів мав свій бренд – футбольні "Карпати". Але нині клубів з такою назвою і претензіями на пріоритетність відразу три.

– Чесно кажучи, ніколи не розумів хайпу навколо "Карпат". 50 років тому львів’яни стали єдиною командою нижчої ліги в історії, яка здобула Кубок СССР. Але коли то було (в 1969-му – авт.)? Один трофей за стільки років, а скільки шуму. Останнім часом "Карпати" якщо й лунають десь, то через чергові скандали. Не вважаю, що цей клуб вартий особливої уваги.

Дуже поважаю Ломаченка і Усика як боксерів, але хапаюся за голову, коли слухаю, що вони говорять

– Усе тому, що футбол у нас завжди був "країною в країні". Є футбол, а є решта видів спорту. Вочевидь саме через те чимало перспективних українських спортовців міняє громадянство і їде виступати за кордон.

– Я їх не засуджую. Спортивний вік надто короткий, впродовж цього відрізку людині хочеться достойно жити, заробити і в гарних умовах тренуватися. Люди найчастіше кажуть, що то відсутність патріотизму, але я не думаю, що зміна спортивного громадянства впливає на ставлення до Батьківщини.

– Навіть коли люди в нинішніх реаліях війни переїздять у Росію?

Це наше лихо, що перед людьми досі стоїть такий вибір. Бо ж кращої долі атлети шукають не від доброго життя. Звісно, фактор війни автоматично надає переходам українських спортовців у Росію політичного підтексту, але найчастіше його немає взагалі. Люди їдуть, де краще. На їхнє ставлення до України це не впливає.

– Це в ідеалі. Мені в цьому контексті згадався недавній брифінг, присвячений звинуваченням з боку Генпрокуратури і СБУ на адресу Медведчука. Поміж іншого глава Служби безпеки Іван Баканов повідомив, що Медведчук є фігурантом проекту під назвою "Промінь", організації, яка мала тісно опікуватися українцями, котрі їдуть працювати та навчатися в РФ, налагоджувати співпрацю та обмін людськими ресурсами між нашими країнами. Але справжня мета – створення інфраструктури впливу на користь РФ через трудових мігрантів, які їдуть до РФ з України, а вже через механізми проекту "Промінь" збирати персональні дані про українців, вербувати їх, впливати на внутрішню політику нашої держави, поширюючи через них пропаганду РФ чи інформацію, вигідному в контексті РФ. Як на мене, спортовці під такий вплив потрапляють найбільше.

– Вважаю, що спортовці мають займатися спортом, а не розповідати про "один народ" чи "спорт поза політикою". Навіть якщо в тебе є схожі думки, в нинішніх реаліях їх ліпше притримати при собі. Але я схильний розділяти спорт і політику.

– Тільки вони не розділяються.

Бо політика використовує спортовців, акторів, співаків, інших публічних людей. Як на мене, спортовці як і представники будь-яких інших професій, вправі самі обирати, де їм працювати. Але на ставлення до держави, громадянином якої ти є, це впливати не повинно. Якщо наважився висловлюватися на політичні теми, то усвідомлюй, які наслідки можуть мати ці слова. Треба думати, що говориш, особливо в час, коли цілісність наших кордонів відстоюється ціною людських життів.

– Свого часу ви сказали, що відчуваєте відразу до боксерів Усика і Ломаченка. За їх проросійські погляди. Скажу непопулярну річ. Спілкувався з тим же Усиком ще до того, як він став знаменитим. Тоді мене вразило, що людина з Криму, боксер стоїть на настільки чітких проукраїнських позиціях. Проте пізніше в Олександра стався злам. Пов’язую це не з тим, що то Усик такий поганий. А з тим, що в Україні спортовці формують світогляд самотужки, держава в цьому процесі участі не бере. Натомість ворог це знає і вміло використовує, роблячи впізнаваних українців гвинтиками своєї пропаганди.

– Згоден. І наслідки тої неосвіченості помітні навіть поміж львівських спортовців. Чого ми тоді хочемо від Криму? Вектор думок, щоб виховувати здоровий патріотизм, українцям треба задавати з дитинства. Це не повинно бути нав’язування, як у диктаторських режимів у Росії чи Білорусі, які вкладають людям у мізки те, що їм потрібно. Нам треба розповідати дітям про елементарні людські і патріотичні цінності.

Станіслав Горуна на міжнародній арені представляє Україну

– Борець Богдан Грицай викликав на бій без правил Олександра Усика, щоб змусити того відповісти за антиукраїнські заяви. Як ви до того поставилися?

– Було смішно. Певен, що сам Богдан до такого не додумався б. За ним стояли певні люди і, за моєю інформацією, політична сила. Правда то чи ні – не знаю, але що то був чийсь проєкт, не сумніваюся. Текст Богданові гарно прописали. Слухав його інтерв’ю. Там лунає зовсім інша риторика.

Крім того, показовим є ще один момент. Звідки у звичайного борця вільного стилю за тиждень чи два після гучної заяви намалювалася клітка, в якій проводяться бої без правил? Вона ж коштує чималих грошей. Для такого фарсу Грицай би її точно не купував.

Не знаю, на що розраховували люди, які це видумали. Невже вони дійсно подумали, що Усик клюне? На щастя, Олександрові вистачило розуму не вв'язуватися у ці провокації. Чого, на жаль, не скажеш стосовно участі Усика в інших провокаціях. Їх з Ломаченком "поплавило" на релігійних темах. Втягнули їх у цю течію так, що хлопці відірвалися від реалій. Цей фільм про православ’я за їх участю – просто жах.

– Ви колись спілкувалися з Олександром чи Василем особисто?

– Ні. В один період хотів провести з Ломаченком спільне тренування. Василь мені завжди подобався і подобається як боєць. Він – спортовець виняткового і унікального таланту. Але в ту мить, як я вийшов з пропозицією, Ломаченко готувався за кордоном до якогось важливого бою. Представники Спортивного комітету України і Львівського відділення Національного олімпійського комітету спілкувалися з батьком і тренером Василя Анатолієм Ломаченком. Той погодився на пропозицію потренуватися разом, але вже після бою. Проте потім змагальний період був вже у мене.

Пізніше, переглянувши, що Василь із Усиком розповідали в соцмережах, їх пораду, щоб малювати хрест на дверях, аби не зайшов коронавірус і вже не мав бажання мати справу з Ломаченком сам. Повторюся, дуже поважаю Василя й Усика як боксерів, але хапаюся за голову, коли слухаю, що вони говорять. Настанови батюшки затьмарюють хлопцям розум.

Серед тих, хто вважає себе віруючими, Біблію від початку і до кінця читали одиниці

– Наскільки я розумію, ви до християнства ставитеся скептично. Як для уродженця відомого своїми міцними християнськими традиціями Львова, незвично.

– Так, не вважаю себе християнином. Десь рік тому переосмислив своє ставлення до цього питання кардинально.

– Не помилюся, якщо скажу, що ваші рідні й оточення притримуються інших поглядів. Це не створює вам труднощів?

– Справді, у Львові християнами і релігійними людьми себе вважають майже всі. Зокрема мої батьки. Проте якщо спитати навіть поверхневі речі, пов’язані з їх вірою, орієнтуватися вони не будуть. Про глибинніші цінності християнства взагалі мовчу. Серед тих, хто вважає себе віруючими, Біблію від початку і до кінця читали одиниці. Також мало тих, хто вкладає у християнські традиції і ритуали свій сенс, а не сліпо повторює, не розуміючи, навіщо це робити. Мова про походи в церкву, причастя, вінчання, святкування церковних свят.

– Мені важко уявити, щоб людина зі "святої Галичини" не святкувала Паски чи Різдва.

– Я святкую. Але лише за компанію. І сприймаю ці свята як гарну нагоду побути з родиною. Це для мене єдиний сенс. Але у цікаві, але абсолютно нелогічні релігійні історії не вірю. Ставлюся до цього скептично. При цьому поважаю людей, які знайшли для себе релігію. І одночасно кепкую з тих, які слідують релігії, її не розуміючи.

Люди ходять до церкви, поклоняються образам, хрестам чи навіть мощам, що для мене зовсім кумедно й дико одночасно, але при цьому носять на тілі червоні ниточки від вроків, що канонам християнства суперечить абсолютно. У нас релігія забобони настільки переплелися, що ті, хто цього притримуються, вже не відрізняють одного від іншого. Зазвичай мене це смішить. А коли такі речі ще й зачіпають мене, страшенно злюся.

Дискутувати при цьому ні з ким на релігійні теми не хочу, бо нікого ні в чому не переконаю. Хіба посваримося. Більшість тих, хто мене оточує, прикриваються тим постулатом, який їм прищепили в церкві – треба вірити. Не шукати пояснення, а сліпо вірити. Бо без віри, мовляв, нічого не буде.

– Вважаєте себе атеїстом?

– Не можу сказати однозначно, бо не дуже вникав у різні релігійні течії. Я власну систему цінностей, у якій виріс, не до кінця розумію.

Намагаюся жити по совісті, нікому не робити шкоди. Можу – допомагаю, не можу – так прямо й кажу. Це може комусь не подобатися, але це принаймні чесно. Я людина конструктивна, тому якщо у щось і вірю, то в причинно-наслідковий зв’язок і в себе самого. Тобто розумію, що кожен вчинок має якісь наслідки. Нічого безслідно не минає.

Дякую пандемії, що зміг бачити, як починає ходити син

– Дружина розділяє ваші цінності?

– Вона про них знає. І притримується іншої думки. Марічка – віруюча. До церкви не ходить, але традицій притримується.

– Ви вінчалися?

– Ні. Але сина хрестили. Бо родина б не зрозуміла. Простіше похрестити, всіх зібрати на цю честь і вгостити, ніж ставати на диби. Під час хрестин священник робив нам зауваження, чому не вінчалися. "Прийдете до мене на розмову", – каже.

Станіслав і Марічка

– Ви з Марічкою давно разом?

– Понад десять років. Познайомилися в університеті, коли був п’ятикурсником. Ми вчилися у паралельних групах, але так вийшло, що п’ять років не перетиналися. А перед випуском нас відправили на практику у віндикаційний відділ "Альфа-банку". Це відділ зі стягування заборгованості.

– Колектори?

– Фактично так. Сиділи на телефонах і обдзвонювали боржників. "Алло, то вас турбує "Альфа-Банк". Сиділи цілими днями і "вас турбували". Так у нас й виникло кохання з першого жарту. Невдовзі після того почали разом жити.

– Весілля було?

Навіщо? Ми й не розписувалися. Намагаюся максимально раціоналізувати своє життя і не заморочуватися стереотипами, які нав’язуються суспільством. Роблю лише те, що потрібно. А що дає те, що люди розпишуться в загсі? Ставив це запитання багатьом людям і ніхто мені відповіді не дав. Казали тільки: "Так треба". Юридичні наслідки спільного життя у шлюбі ті ж самі, що й без нього.

– У вас маленький синочок. За постійною занятістю встигаєте слідкувати, як він росте?

– Як то не смішно, але мушу сказати "дякую" пандемії. Хотів сказати, "дякуючи Богу, маємо пандемію" (сміється). Не було б її, був би відірваний від сім’ї довше. Через спорт й інші справи по два-три тижні на місяць був у роз’їздах. Але з весни минулого року почали діяти обмеження і не було іншого вибору, як сидіти вдома. Це допомогло застати той наймиліший час, коли синочок робив перші кроки, пізнавав перші враження від світу. Це неймовірно. 21 червня Левові виповнилося два рочки.

– Назвали на честь рідного міста?

– Так співпало. Довго підбирали ім’я, нічого не подобалося. Нам запропонували Лева. Подумали, що й справді – ім’я просте, коротке, горде і не зіпсоване жодним зі знайомих.