НЕПЕРЕМОЖНІ. Антон Дацко: Пішов займатися для здоров’я, а став паралімпійським чемпіоном

Всі ми маємо суперсилу. В мене є відчуття, що ми маємо необмежені можливості.
І питання в тому, наскільки кожен готовий розкрити їх та наскільки далеко готові йти,
щоб стати сильнішими

Антон Дацко майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий призер та переможець чемпіонатів Європи та світу. У першій частині інтерв’ю він розповів про травму, мрії дитинства, підтримку, зустріч з учасниками АТО, переїзд до Львова, вплив Андрія Демчука та особливість Паралімпіад.

Також про Антона Дацка читайте у спецпроекті 24 каналу "Паралімпійці. Феномен Духу"

Про травму

Травма – це обставини, це те, що вже сталося, і це те, що ти не можеш змінити. Це те, що ти повинен проаналізувати і зробити правильні висновки. Тому якщо в нас є такі складні життєві обставини, нам треба думати і робити правильні висновки. Ніщо в житті не стається просто так і кожна подія має свою причину.

Для мене травма стала великим викликом, який міг стати причиною мого "занепаду". Але я радію, що можу бути хорошим прикладом для інших. Ніколи і ні за яких обставин не можна опускати руки. Поки ти дихаєш, можна знайти вихід з будь-якої ситуації. Все одно кожна людина вчиться на своєму досвіді, але коли вона бачить хороший приклад, вона вчиться хорошому.

Про мрії дитинства

Час не стоїть на місці, усе біжить, змінюється. Я також завжди стараюся вдосконалюватися, нехай і помалу, не поспішаючи. Єдине, чому, мабуть, не зраджую – це духовним принципам. В дитинстві була одна книга, яка була для мене еталоном – це Біблія.

Коли вчився в старших класах, нам дали завдання намалювати ким ми хочемо стати, коли виростимо. Тоді я уявляв себе архітектором, який проектує щось грандіозне. А коли закінчував школу і треба було вибирати професію, то хотів стати менеджером по туризму, вчитися в Кам’янець-Подільському технікумі. Вони якраз прислали заявку в управління праці та соціального захисту населення , що приймають абітурієнтів на візку. Виявилося, що це не зовсім правда, просто хотіли себе прорекламувати. Добратися туди також не дуже легко, тож від цієї ідеї прийшлося відмовитися.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

Хотів пізніше вступати у Львівський інститут менеджменту, який також виявився недоступний. Мама порекомендувала поступати на кравця в Самбірське училище-інтернат. Професія затребувана, казала, що "завжди буду при копійці". Хоча заклад був не адаптований для людей на візку, як і більшість навчальних закладів, справу вирішило те, що мама туди поїхала і про все домовилася.

Мені дуже пощастило, що після травми пройшов курс реабілітації. Юра Пономаренко, мій реабілітолог, завжди казав: не сиди дома, будь між людьми, продовжуй жити звичайним життям. Також мені надзвичайно сподобалися рекреаційні ігри у Львові, де можна було спробувати різні види спорту. У Самборі здобув певні знання, навички. В нас був вчитель фізкультури, який тренував професійних спортсменів з важкої атлетики, там і я займався, тягаючи "залізо". Займався тим, чим міг займатися. І так сталося, що спорт став професією та мрією. Пішов займатися для здоров’я, а став паралімпійським чемпіоном.

Про сім’ю

У мене традиційна сім’я: тато, мама, старша сестра, я і молодший брат. У батька була хороша робота, мама доглядала нас. Що ще потрібно для щастя?

Від мами навчився, що не треба сваритися і нарікати на життя, бо це не дає жодного позитивного результату. Від тата, що алкоголь і тютюн – це велике зло.

Тато помер у 2007 році, це трагічна історія. Він багато працював, випивав, багато курив, дома нічого не міг робити, бо навіть на роботі почувався щасливішим. "Заробив" в одному з відряджень, десь в болотах Білорусії, туберкульоз. В силу такої манери життя, поганого харчування, поганих звичок не зміг подолати хворобу.

Сестра старша на 2 роки, живе зараз в Дніпропетровській області, має чоловіка, двох доньок: 7 та 8 років.

Брат молодший на шість років, одружився рік тому. Але замість крутої сім’ї і дружини, яка буде вирішувати всі його проблеми, отримав цілу торбу проблем. Повернувся додому голий-босий. Машину, яку я купив, щоб він займався своєю справою, умудрився побити. Надя, так звати дружину, в кінці переконала побиту машину продати, а гроші, звісно, забрала. Найцікавіше, коли в нього вже нічого не залишилося, що вона могла б забрати, розлучатися не погодилася через РАЦС по обопільній згоді, тільки через суд. Напевно так треба мучити жертву до останнього. Питання, для чого було брати шлюб в церкві перед Богом? Давати клятву вірності? Невже церква для людей – це засіб нажитися на ближньому? Для мене ця ситуація є незрозумілою…

Я в першу чергу звернувся з братом до священика і кажу: "Така ситуація, повпливайте якось, це ваша парафіянка". "А що я можу зробити, послухав вас, ви праві, послухати її – вони праві, а я їх в церкві не бачу". Коли одружуватися, то ти приходиш до церкви і вас вінчають, а коли є проблема, то вирішуйте її самі… Гроші уже заплачені, дальше крутіться як знаєте, так виходить. Другий священик сказав: "Ой, та то така ситуація, ти швидше можеш вирішити через суд".

Те, що церква ніяк не хоче в то втручатися, то це для мене стало надломним періодом. Я завжди був нейтральний до церкви і ніколи не критикував. Ніби вона дає щось добре, але далі якихось декларацій діло не йде. То так само, як політики дають обіцянки, але далі обіцянок діло не йде. Для мене церква – це спільнота людей, які живуть одним духом, які один одного підтримують. А коли церква не може підтримати у складній ситуації, то питання в тому чи взагалі потрібна така структура?

Про поради займатись спортом

Юра Пономаренко, мій реабілітолог, мені якось сказав, що найкраща реабілітація – це заняття спортом. І беручу участь в рекреаційних іграх та таборі активної реабілітації, які проводила Львівська громадська організація "Стимул", я попробував себе в деяких видах. І мені це дуже сподобалося. Тому шукав можливість займатися спортом регулярно.

Читайте також: Як заняття спортом впливає на роботу мозку

У 2003 році була відновлена Буська асоціація інвалідів, а її головою став Володимир Хоменко(чемпіон Європи зі стрільби з лука 2001 р). Коли Володя запропонував поїхати у вересні на Спартакіаду в Родатичі, я, звичайно ж, погодився. Змагання були на дуже поганому рівні, таке враження, що люди зібралися "погульбанити", а заодно і провести якісь старти. На урочистому відкритті були присутні представники влади і паралімпійці, відбувся урочистий парад. Цій частині програми приділили максимальну увагу, совок, що тут скажеш. Цього дня мене і помітив тренер з фехтування Андрій Колесніков, який запропонував мені займатися фехтуванням на візках. Пам'ятаю ми зразу домовилися про час і місце тренування. Цей спорт мені відразу сподобався, жодної миті не шкодую, що попав на фехтування.

Про "ефект плацебо"

Це був поштовх, коли тобі людина говорить: "Будеш тим займатися, буде позитивний результат". По-друге, іншого виходу не було. Після травми певний період пролежав на ліжку, після чого зрозумів, що треба вставати, треба рухатися. Це був і "ефект плацебо". Але коли тобі говорять тезу, яка має під собою основу і яка дає результат, то це набагато краще виконувати.

Про ставлення дітей до себе

Я мало звертаю увагу на чужу думку, особливо як люди на мене дивляться. Розумію, що трохи виділяюся на візку. Але, загалом, після травми моє ставлення до життя та навколишніх не дуже помінялося. Тому думаю й інші повинні мене сприймати як звичайну людину.

В мене не було ніяких насмішок, навпаки, всі учні старалися мені допомогти. Найбільша проблема – це коли людина сама відчуває дискомфорт. Дехто з моїх знайомих після травми не змогли психологічно адаптуватися. Вони просто замикаються в собі, рідко коли виходять на вулицю, і постійно потребують сторонньої допомоги. Особисто для мене слово "інвалід" є простим словом, яке не несе ніякого негативного підтексту.

Читайте також: Як подолати цькування дітей у школах: інтерв'ю з психологом

Про заняття дзюдо і волейболом в школі

Я був спокійною дитиною, слухняною навіть занадто. Одним словом – флегматик. Тому часто не встигав за розвитком подій. З дитинства полюбляв рух: їздити на велосипеді, гуляти, бігати. На жаль це робив дуже нерегулярно. У мене навіть розвинувся сколіоз і доводилося займатися лікувальною фізкультурою в Буській лікарні. Пробував займатися футболом, волейболом і дзюдо, та якось не складалося… Шкодую, що в дитинстві не знайшлося відповідної для мене секції. Можливо тоді б усе склалося б по іншому.

Про підтримку

Підтримка в житті дуже важлива. Коли є люди, які цікавляться твоїми здобутками та ставлять тебе в приклад – це важливо, це надихає на подальшу роботу. Для мене дуже важливо, коли підходять і кажуть: "Я вболіваю за тебе, ти для мене приклад". Це також дуже мотивує займатися спортом і показує, що я йду правильним шляхом.

Мама з самого початку скептично ставилася до спорту, казала – "цим на хліб не заробиш". Та вона завжди мені допомагала в потрібну хвилину, старалася, щоб мені всього вистарчало. Також мені багато допомогли і тато, і сестра, і молодший брат.

Без допомоги рідних, тренерів, та й просто перехожих мені складно було б тренуватися. Адже на початках я добирався на тренування з Буська до Львова на громадському транспорті. Це більше 50 км. Рятувало те, що після закінчення училища в 2003 році мені несподівано запропонували роботу на Львівському швейному підприємстві "Силует", і надали гуртожиток. Заробляв я небагато, але мав можливість тренуватися. Також мене деколи підвозив машиною товариш по команді Степан Ханик.

Про отримання травми та чутливість ніг

Пам’ятаю, коли прийшов до тями під горіхом, то уже не відчував ніг. Все було як у тумані. Травми були серйозні, струс мозку, зламані ребра, пробита легеня, і травма хребта. Наступного дня мене перевезли до Львова в лікарню. Декілька днів готували до операції, старалися зупинити кровотечу. Оперував прекрасний нейрохірург Володимир Дяків. Дуже швидко, уже через два місяці я повернувся додому і продовжив навчання в школі. Скоро уже буде 20 років, коли це сталося…

Хоча чутливість в ногах так і не відновилася, я все ще сподіваюся на покращення, на диво, якщо хочете. І продовжую займатися спортом, який, до речі, тільки мене зміцнює! Не курю, майже не вживаю алкоголю, таблетки приймаю тільки в крайній потребі, більше з примусу. А два роки тому вирішив повністю переглянути своє харчування. Стараюся їсти цільну необроблену їжу: фрукти, овочі, злаки, бобові. Почуваю себе дуже добре, тому сподіваюся на нові професійні вершини.

Про завзятість

Я б в будь-якому разі займався б спортом, добирався б громадським транспортом чи якось ще. Просто всі умови склалися для того, щоб я займався спортом. Коли ти щось хочеш робити, завжди знайдуться люди, умови, можливості, щоб досягнути результату. З 2000 року я, напевно, шукав секцію для того, щоб займатися спортом регулярно, а не два рази в рік. Тоді існувала організація "Стимул". Це організація реабілітологів, які проводити рекреаційні ігри. І це було першим, що мене мотивувало займатися спортом кожного дня. Бо я розумів, що це, в першу чергу, треба для мого здоров’я.

Про вплив Андрія Демчука

Андрій зробив надзвичайно великий вплив в моєму житті та моїй кар’єрі. Я був чи не єдиним спортсменом в збірній, який говорив українською мовою. Так виходить, що навіть мій тренер, Андрій Колесніков, спілкується російською мовою. Також в нас трохи різні погляди на життя. І коли прийшов Андрій Демчук, то був наче ковток свіжого повітря.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Андрій Демчук про "на слабо" від дружини, зміну громадянства та допомогу АТОвцям

Хоча кожен з нас індивідуальність, та ми багато часу проводили разом, обговорювали різні теми та просто гуляли містом. Тренування стали продуктивнішими, з'явилася здорова конкуренція. Результат не заставив себе довго чекати. У 2009 році Андрій Демчук став чемпіоном Європи, а через два роки я виграв свій перший Чемпіонат світу. Він дуже багато мені допоміг.

Про шаблю, рапіру та шпагу

З 2003 року тренувався на шпазі та рапірі. До 2007 року. У 2006 році я виступав на Чемпіонаті світу в Турині на шпазі та рапірі. Подобалося мені все, і на шпазі, і на рапірі. Кожен вид зброї має свої особливості, які чимось захоплюючі.

У 2007 році в нас була досить жорстка конкуренція, пов’язана з тим, що на Паралімпійські ігри від однієї країни в одному виді зброї може потрапити лише два учасники. Тоді було три спортсмени категорії В. І щоб не створювати зайвої конкуренції в межах країни, я перейшов зі шпаги на рапіру. І ми всі троє попадали на Паралімпійські ігри. Оскільки мій основний тренер Андрій Віталійович рапірист, тому якось було по-дурному переходити з рапіри. Кожний вид зброї схожий, але є певні особливості, які можуть зіграти вирішальну роль. Тому рапіру я однозначно лишив і поміняв шпагу.

А уже у 2016 році, коли у нас змінилися правила (помінялася дистанція на шаблі), трошки помінялася стратегія ведення бою. Я вирішив, що настав момент, коли треба переходити з шаблі на шпагу. І ще один немало важливий момент. Якось так склалося в моїй спортивній кар’єрі, що я чогось досягаю і мені стає не те, щоб не цікаво, але треба щось змінювати. Срібло було в рапірі, золото було в шаблі, тому треба щось і в шпазі також досягнути. Тому це є гарним мотивом, щоб продовжувати тренуватися. І також на Паралімпійських іграх добре виступити в шпазі.

Про ключове змагання

Чемпіонат Європи у 2005 році був визначальним тому, що походу змагань я приїхав і, виступаючи в груповому турнірі, думав: "Що я тут роблю?". Я виграв у більш-менш таких рівних суперників, але двом слабшим суперникам програв. І думав, що займаюся тільки два роки, і ще не готовий до таких змагань. А це Чемпіонат Європи, це відповідальність, це вже рівень. І коли ти потрапляєш на такі змагання, ти дуже сильно хвилюєшся.

Коли я виступав, виходив на бій, я встиг заспокоїтися, скласти собі план. Адже так склалося, що і я вже тут, то треба щось робити, треба боротися. В кінцевому результаті я виграв поєдинок за вихід в четвірку і це дало надзвичайно велику мотивацію. Це змусило мене далі працювати, і стало визначальним в тому, що я став професійним спортсменом.

Про особливість Паралімпіад

Пекін – це була моя перша Паралімпіада і, звичайно, дуже велика мотивація. Паралімпійські ігри самі по собі є іншими змаганнями, ніж всі решта, на яких я до того брав участь. Це увага преси, суспільства, вболівальників. Насправді, коли тебе підтримують близькі, знайомі – це дуже сильно мотивує займатися своєю справою. І Паралімпійські ігри дають тобі таку можливість. Те, що я поїхав на Паралімпійські ігри в Пекін, дало мені можливість відчути цю атмосферу. І це дало мені поштовх займатися та на наступних Паралімпійських іграх здобути срібло.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Орися Ільчина про спорт як реабілітацію, Паралімпіади та втечу від мами на турнір

Лондон – це була інша Паралімпіада. Я вже став призером, і це вже інший статус, матеріальні ресурси. Я почав краще тренуватися, в мене було більше можливостей їздити на тренування, я вже менше економив на бензині. Ми могли купити кращий інвентар, і, відповідно, краще підготуватися. І вже в Лондоні я поставив собі мету – готуватися кожного дня. І це дало свої результати.

В Ріо я став паралімпійським чемпіоном. І це зовсім інший досвід. Те, до чого ти йшов стільки років. Але я думаю, що це не є вершина. Ще є до чого прагнути. Бо на шаблі я міг виграти, а міг і програти. Рік після Паралімпійський ігор, навіть більше, я на шаблі не брав ніяких нагород. І тому постало рішення, що треба щось змінювати. Тому зараз я тренуюся на рапірі та шпазі, і є вже певні зрушення. Розумію, що можу більше. Є такі відчуття, що треба докласти ще трохи зусиль і я стану ще на голову сильнішим, ніж є зараз.

Про завершення кар’єри

Є бачення того, що спорт – це життя. Якщо я зараз перестану займатися спортом, то не уявляю чим буду займатися. Я займаюся спортом, і це дає мені здоров’я. Якщо перестану займатися спортом, то не буду мати того здоров’я. Для мене спорт – це здоров’я. Не погоджуся з тим, що спорт – це втрата. Питання є професіоналізму. Мені психологічно важко себе змусити працювати так, щоб я працював на "знос". Щоб я не робив, є якийсь інстинкт самозбереження. Я можу працювати цілими днями, але все одно не наступить моменту, то я отримаю якусь травму. Це якось мені не логічно. Якщо ти отримуєш травму, значить ти щось робиш неправильно.

Я не відкидаю, що буду працювати тренером. Після закінчення кар’єри в мене є декілька варіантів розвитку: це громадська діяльність, благодійний фонд "Серце Лева", це тренерська кар’єра і також можна в сфері туризму чимось займатися. Тому наразі маю мрії, але ставлю собі короткотривалі цілі. В мене є майже 100% шанси потрапити на Паралімпійські ігри. Тому спорт і Паралімпійські ігри – це поки що моя основна форма заробітку. Тому я максимум зусиль зараз прикладаю, щоб досягнути якнайкращого результату в спорті.

Про зустріч з учасниками АТО

До мене звернулася Мар’яна Городинська. Мета була така: прийти і людям, які попали в таку "м’ясорубку" та отримали серйозні травми хребта, розповісти як з цим жити. Ми були разом з Андрієм Демчуком. Він розказував серед бійців з ампутацією, а я серед тих, в кого була травма спини. Хотіли розказати людям, що життя на цьому не закінчується. Власним прикладом показати, що, не зважаючи на те, що ти візку, можна жити повноцінним життям та не варто опускати руки. Треба далі продовжувати займатися спортом. Можна працювати, далі вести активний спосіб життя.

Про переїзд до Львова

Квартиру купив зі знижкою два роки тому. Тоді її ще будували. Збудували, підключали комунікації, минулої весни почав робити ремонт і на зиму квартира вже була готова. Почав помаленьку переїжджати. Мама, коли хоче приїхати до мене до Львова, для неї мої двері завжди відкриті. На жаль, не можу забрати з собою собаку. Топік дуже шустрий і незалежний, я би його не впильнував у Львові.

Ще до Буська приїжджаю на вихідні. Зараз почались активні тренування у Львові, і вирішив, що не можна розпилятися, треба робити акцент на тренуваннях в одній точці, в одній локації. У Львові у нас хороший зал, відремонтований завдяки міській раді (він повністю доступний) та Андрію Демчуку. Також мені запропонували гарні умови в залі Міністерства оборони, де зі мною працює тренер Сергій Колосов з Інваспорту.

За кілька днів читайте на сайті Спорт 24 другу частину інтерв’ю з Антоном Дацком.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові". Спілкувались Станіслав Безушко і Христина Кобак