Мрія, яка втілилась у реальність: ексклюзив із срібною призеркою Паралімпіади Наталією Морквич
Наталія Морквич принесла Україні "срібло" Паралімпіади на рапірі у Токіо. Спортсменка у другій частині ексклюзивного інтерв'ю для Спорт 24 розповіла про те, як з першого погляду не вподобала фехтування, про тренування з чоловіками, психологічну підготовку до Паралімпіади та про те, як не зламалась після ампутації.
"Холодний розум та пофігізм – секрет успіху на Паралімпіаді"
У першій частині інтерв'ю Наталія Морквич розповіла про "вкрадену" у неї перемогу у шаблі, безсонну ніч після здобуття "срібла", упереджене суддівство та незабутні емоції від перемог.
Варто прочитати Незламна: ексклюзив із срібною призеркою Паралімпіади з фехтування Наталією Морквич
Олімпійська чи паралімпійська нагорода – мрія кожного спортсмена. Однак яскраві перемоги для української фехтувальниці є не менш важливими, вони приносять емоції, які хочеться переживати знову і знову. Срібна призерка Паралімпіади пригадала поєдинок за вихід у фінал на рапірі з угоркою.
Все через те, що Єва Андреа Хаймаші у більшості поєдинків з Морквич виходила переможницею. Після перемоги над представницею Угорщини до українки прийшло усвідомлення того, що вона теж може брати гору над цією суперницею. Дівчина зазначила, що за усю кар'єру не бачила таких несподіваних результатів, які були у Токіо.
На таких змаганнях перемагає той, хто з холодним розумом та пофігізмом віднесеться до цього. Коли спортсмена не смикає, він сідає у візок та випромінює впевненість у своїх силах. Тоді суперниця не помітить твоє хвилювання, яким може вона скористатись. Саме так стараюсь поводити себе вже перед самісінькім стартом, хоча у середині є неймовірний мандраж,
– відзначила Наталія.
Фехтувальниця Наталія Морквич / Фото з instagram.com/_oraange
"Не цінувала б так цю медаль, якби не провалилась у Ріо"
Наталія щиро радіє, що змогла підійнятись на п'єдестал. Українська фехтувальниця хотіла реабілітуватись за провал у Ріо-2016.
Вважаю, що не цінувала б так цю медаль, якби не провалилась у Ріо. Мабуть, не відчула б увесь кайф та такого великого бажання взяти нагороду. Розуміла, що не можна повторювати помилок минулого. Кожен спортсмен у своєму житті переживає такі моменти, мусить пройти крізь невдачі, які зроблять його сильнішим для майбутніх змагань,
– додала Морквич.
Срібна призера Паралімпіади-2020 на рапірі / Фото з instagram.com/_oraange
Про психологічну підготовку до Паралімпіади-2020
Спортсменка відверто розповіла, як психологічно готувалась до Паралімпіади-2020. Дівчина налаштовувала себе на те, що це лише змагання, які вже через три роки будуть знову. Морквич складно переживала поганий виступ у Ріо: "Довгий час не могла втамувати емоції та думала: "Навіщо мені це все? Можливо, потрібно кидати?. Перед самісіньким стартом у Ріо у мене були сімейні обставини, які вплинули на мій емоційний стан. Намагалась не переносити це у спорті, але не впоралась".
Коли минає ця чорна смуга, тоді ти розумієш, чому були ці труднощі. Стараюсь навіть на негатив дивитись із позитивної сторони. Чорні смуги у житті – це завжди досвід, який приводить тебе у майбутньому до чогось дійсно крутого. Над психологічним станом готувалась сама, без допомоги психолога. Я знаю себе, як мені правильно підходити до змагань. Ось навіть після болючої поразки у чвертьфіналі шаблі до мене зателефонував Валерій Михайлович Сушкевич та запропонував попрацювати з психологом. Але цього не потребувала,
– заявила Морквич.
Наталія Морквич із партнерками по команді / Фото з instagram.com/_oraange
Любов до шаблі, але паралімпійське "срібло" на рапірі
Спортсменка неодноразово зізнавалась, що її серце належить шаблі, але рапіру вона теж любить. У чому ж відмінність? Як зізналась львів'янка, рапіра – один із найскладніших видів зброї.
Якщо на шаблі, коли ми з Євгенією Бреус лише розпочинали свій шлях, було лише декілька конкуренток, то у рапірі суперництво було просто шалене,
– розповіла фехтувальниця.
Тренування із хлопцями дозволили дівчатам швидко прогресувати, тому українські фехтувальниці стрімко увірвались на вершини шаблі. Спортсменки з усіх сил намагаються не поступатись суперницям та тримати високий рівень.
Взагалі на рапірі у нас мало нагород, хоча у Львові постійно тренуюсь на ній. На шаблі тренування хіба що на зборах. Кайфую від змагань на шаблі, мій темперамент більше підходить до змагань цим видом зброї, поєдинки відбуваються динамічно та без перерв. Хоча рапіру теж люблю, не хочу її ображати. Вона потребує більшої техніки, яку потрібно довго напрацьовувати. Як говорить мій тренер: " У тобі є поєднуються дві особливості, які не так часто можна зустріти у спортсменах – м’якість та швидкість". Тому шабля, де все на швидкості, мені подобається більше. Інколи, ця любов переходить до рапіри, якщо мені вдається гарно себе проявити,
– з посмішкою на обличчі розповіла Наталія.
Українська збірна з парафехтування / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
"Характер у мене не той, щоб миритись із поразками"
Морквич зізналась, що завдяки тренуванням із чоловіками змогла швидше вийти на той рівень, який має зараз. Хлопці не піддавались, фехтували на усі 100%, тому дівчата отримували від цього лише одні плюси: "Хлопці більш технічні, сильніші та крутіші. Спаринг для нас дуже важливий. Фехтуючи із чоловіками мій розвиток як спортсменки стрімко пішов вгору. Потім почали виїжджати на збори, де працювала із різними суперниками. Швидше за все, якби спарингувала більше із дівчатами, то не досягнула такого результату, який маю зараз".
Хлопці працювали у повну силу, не піддавались. Спершу постійно програвала, що мене дуже дратувало. Характер у мене не той, щоб миритись із поразками. Також я дуже самокритична, завжди намагаюсь стати кращою. Навіть у моменти перемог бачу свої проблеми. Тренери часто заспокоюють, мовляв, що ти перемогла, все добре. Але я така дівчина, що навіть після здобуття "золота" знайду помилки, які зробила під час бою,
– відзначили свій характер Наталія.
Фехтувальниця Морквич / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
"Наталі, попри результат ніхто не попре"
Наталія розповіла і про перші змагання у кар'єрі. У той момент фехтувальниця хотіла все і одразу, не хотіла чекати: "Свого часу мене не вивозили сильно на змагання, кілька разів їздила за власний кошт. Не розуміла, чому мене не беруть на змагання, адже я перемагала майже усіх своїх суперниць".
Цікаво Єдина медаль України: Старікова розповіла, як на вольових взяла "срібло" чемпіонату Європи
Пригадала дівчина і свою першу нагороду у італійському Лонато та емоції після її здобуття: "Після Паралімпіади у Лондоні-2012 вперше взяли у збірну. Дуже особливі емоції були, коли здобула свою першу медаль у Лонато. Ця нагорода була цілу ніч поруч зі мною, відчуття були неймовірні. Вона досі висить на медальниці першою. Мені головне те, які емоції мені приносить ця медаль".
Добре пам’ятаю слова тренера, який сказав: "Наталі, попри результат ніхто не попре. Ще потренуєшся, суперниці не будуть сильно про тебе знати. З часом почнеш виїжджати на змагання та "заспіваєш" на увесь світ". А у той час мені хотіла все вже та одразу, не хотілось чекати свого часу у майбутньому. А потім все сталось так, як казав наставник,
– відзначила спортсменка.
Нагороди фехтувальниці / Фото Наталії Морквич
Перша нагорода – найцінніша?
Перша нагорода у кар'єрі завжди залишається у пам'яті, але бували у спортивному житті Наталії і важливіші медалі. Наприклад, нагорода чемпіонату світу-2019, який відбувся у Римі.
У фіналі було справжнє українське протистояння – Наталії Морквич та Євгенії Бреус. Спершу Наталія вела у рахунку, але по ходу зустрічі Євгенія додала та зрівняла до 14:14.
Як розповіла Наталія, усі знають те, що вона діє в атакувальному стилі, але не цього разу: "Перед вирішальним моментом у нас була перерва. Під час відпочинку багато думок прилітало у голову, як правильно відфехтувати, щоб здобути перемогу. Можливо, варто атакувати чи навпаки чекати атаку від суперниці".
Протягом хвилини вичікували, хто ж піде вперед. Євгенія першою не витримала та кинулась в атаку, яка завершилась на мою користь. Для мене було важливо перемогти Бреус, адже перед цим декілька разів програвала цій суперниці. За вихід у четвірку та двійку перемогла серйозних суперниць. Була дуже щаслива,
– відзначила львівська фехтувальниця.
Цікаво, що Наталія пригадала ще одну медаль, вона знову була у поєдинку з Бреус.
Тоді Євгенія по ходу бою перемагала з комфортною перевагою у сім уколів – 14:7. Але я не опустила руки. Я фехтую до останнього. Навіть, якби рахунок був 14:1? Я принципово не віддала б цей переможний укол суперниці. Тоді я таки програла, але витягнула рахунок до 14:14. Зал уболівав за мене, було дуже приємно фехтувати за такої підтримки. Було класно зробити такий камбек, для мене такі поєдинки є найціннішими,
– розповіла дівчина.
Українські фехтувальники у Токіо / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
"Ніколи не кажи ніколи"
Наталія відверто розповіла, що зі сторони фехтування на візках виглядає для неї непривабливо. Але зовсім інші відчуття приходять тоді, коли вона сама сідає фехтувати: "Хотілось, щоб люди просто спробували, як це фехтувати сидяче, це дуже складно. Якщо фехтування на Олімпіаді виглядає більш привабливо, то у нас все не так".
Пам’ятаю, як за декілька днів до ДТП побачила змагання із фехтування по телевізору. Тоді сказала татові: "Що це взагалі за вид спорту? Мені не подобається, у житті б таким не займалась". Правду кажуть: "Ніколи не кажи ніколи". Обставини у житті зробили так, що тепер не можу жити без фехтування. Кожна нагорода для нас дуже цінна, не дивлячись, якого вона ґатунку. Це нелегкий шлях. Завжди собі говорю: "Що твоя історія змагань починається з аеропорту, а завершується після прильоту додому". Однак довго йшла до паралімпійського "срібла". Не хочеться, щоб ці емоції та історія швидко закінчувалась,
– зізналась срібна призерка Паралімпіади.
Українська фехтувальниця Наталія Морквич / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
"Бог не дає тих випробувань, які людина не може пройти"
Як Наталія Морквич психологічно не зламалась та витримала ситуацію з ампутацією? Дівчина розповіла, що і до нині не може знайти відповіді на це запитання. Тоді у 15 років вона дивилась наче через "рожеві окуляри": "Думала, що вона зможе вирости, станеться якесь диво. Задавала собі питання: "Кому я буду така подобатись? Де буду працювати? Як я буду малювати собі нігті? Які ж дурні були тоді думки. Однак такі питання є доволі логічні, усім цікаво, як живуть такі люди".
Бог не дає тих випробувань, які людина не може пройти. Мабуть, я мала це пережити, без допомоги Бога не змогла б пройти усе це. Завдяки спорту швидко почала адаптовуватись у цьому житті, побачила історії інших людей, які теж не менш складні,
– сказала Наталія.
Фехтувальниця страшенно не хотіла бути тягарем для своїх батьків. Рідні всіляко підтримували дівчину.
У той момент у мене були якісь комплекси. Я – 15-річна дівчинка, на яку дивляться не через те, що симпатична, а через те, що кульгаю. Інколи запитувала себе: "Чому я? Чому все це випало на мої плечі?,
– зізналась спортсменка.
Наталія Морквич із коханим Олексієм / Фото instagram.com/_oraange
"Потрібно жити, а не існувати"
З часом дівчина зрозуміла, що усі ці запитання не змінять її життя. Єдиний вихід – прийняти себе нову та адаптуватись до такого життя: "З часом зрозуміла, наскільки цінне наше життя. Тому що у якийсь момент його може просто не стати".
Дівчина запевнила, що не можна жалітись на життя, казати, як усе погано. Потрібно жити, а не існувати: "Мені дуже жаль чути від людей, які мають усі можливості, такі бідкання. Вони просто можуть бігати у будь-яку погоду, вдягати спідниці. Бувши молодшою було складно наважитись одягнути спідницю, коли для когось це просто елементарно. Мабуть, це так круто. Зараз я вже вільно себе почуваю, не соромлюсь нічого. Звичайно, інколи реакції людей просто "вбивають".
Інколи люди просто жаліють мене, але я цього страшенно не люблю. Це все життя. Люди часто не цінують того, що вони мають. Людина завжди дивиться на когось та уявляють, що в інших набагато краще життя, але ж це не завжди так. Ми самі керуємо своїм життям, потрібно максимально насолоджувати будь-чим.
Найбільший урок, який принесла мені уся ця ситуація, це те, що я дуже люблю життя. Цінність бачу абсолютно в усьому, елементарних моментах. До аварії каталась на велосипеді, бігала футбол з хлопцями, навіть не задумувалась про такі моменти. Люди запитуються: "Чому ти така щаслива?". А яка я маю бути. Не люблю виносити негативні емоції та проблеми на загал. Не бачу інших приводів не кайфувати від життя,
– щиро поділилась своєю думкою фехтувальниця.
Життя поза фехтуванням / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
"Привезла мамі зі змагань мікрохвильову піч"
Наталія відверто розповіла, що відчула страх, коли вперше побачила фехтування на візках. Дівчина навідріз відмовилась від візка. Але підтримка хлопців допомогла Морквич змінити свою думку: "Хлопці, які вже тренувались, зокрема Андрій Демчук, переконували мене спробувати, казали, що тут нічого такого страшного немає".
Дівчина дала обіцянку тренеру, що відвідає тренування. Слово своє вона дотримала, як бачимо, що недаремно. Наталія стала однією із фехтувальниць, у якої все почало вдаватись. Після чого дівчина ще більше зацікавилась фехтуванням.
Львівські фехтувальники у Токіо / Фото з facebook.com/natalya.morkvych
Через кілька місяців на мене чекав перший старт у Білорусі – Відкритий кубок країни. На перших змаганнях завоювала відразу дві нагороди, а ще приємним бонусом була мікрохвильова піч. Була дуже рада, що змогла привезти додому та зробити приємність мамі. Хлопці всіляко підтримували та допомагали. Андрій Демчук все підказував, розповідав про нюанси, завжди говорив, що потрібно спробувати. Усі ці слова змінили мою думку про фехтування,
– розповіла львів'янка.
Фехтувальниця зізналась, що любить сконцентруватись на одній справі, де намагається максимально себе реалізувати. Пригадала Наталія і фотосесії, куди запрошують спортсменку як модель: "Краще відпрацювати три тренування, ніж якусь п'ятигодинну зйомку. Так, тебе красиво одягають, отримуєш гарні кадри, але це теж складна праця. Такі моменти дуже класні для того, щоб відпочити від фехтування, особливо, коли бувають періоди, коли щось не виходить. Потрібно спробувати щось нове, щоб розрядитись та перезавантажити свою голову".
Редакція Спорт 24 бажає Наталії Морквич великих здобутків та яскравих перемог. Сподіваємось, що через три роки українська фехтувальниця повернеться із Паралімпіади, яка відбудеться у Парижі, з такими ж класними емоціями та не порожніми руками!