Перша частина інтерв'ю: Вуличні бійки – хороша річ, яка змушує задуматися, – найкращий каратист України Станіслав Горуна
– Уже думали про те, що будете робити після Олімпіади?
Усе залишиться так, як і було. Точно залишуся в спорті на рік, два чи три. Далеко наперед не загадую. Поряд із тим буду думати, де заробляти і як. Можу сказати, що завершуючи кар’єру, шкодувати ні про що не буду. Так, щось не вдалося. Але багато й вдалося. Головне – здобув визнання. Наразі ж у пріоритеті Олімпіада, а після неї – чемпіонат світу. Мінімум до кінця поточного року я вмотивований.
– Як на мене, найбільшим визнанням для вас були не титули, а перемоги над легендарним азербайджанським бійцем Рафаелем Аґаєвим, найтитулованішим каратистом в історії, п’ятиразовим чемпіоном світу, 11-разовим чемпіоном Європи, переможцем Всесвітніх і Європейських ігор. До того ж ви перемогли Рафаеля двічі – фіналах Євроігор-2019 і недавньої першості континенту.
– Це справді так. Навіть почав помічати, як на мене дивляться представники нашої вагової категорії до 75 кг після того, як переміг Аґаєва в Мінську два роки тому. В їх очах читається: "Оце ти молодець!" Іншим, можливо, титулованішим, ніж я, впоратися з Рафаелем не вдавалося, а мені вдалося. При цьому фізично на це здатен начебто не один боєць. І техніка дозволяє. Але не пускає психологія. В підсумку Аґаєв їх перемагає, навіть коли не все вдається. Просто ловить опонентів на їх помилках. Таке бувало безліч разів. Рафаеля перемагали лічені люди. Для багатьох каратистів я тепер немов "людина з народу, яка змогла".
– Немає сумнівів, що після двох поспіль поразок Аґаєв напередодні Олімпіади буде налаштовуватися на вас по-особливому.
– Мусить налаштовуватися, а куди ж дінеться. Рахуватися зі мною він точно буде. Нехай тепер думає, що зі мною зробити.
Друга частина інтерв'ю Поважаю Ломаченка й Усика як боксерів, але хапаюся за голову від їх слів, – Горуна
– Стоячи на п’єдесталі після перемоги на Євро, ви втішали Рафаеля.
– Так, бо ж розумію, наскільки болісні поразки для таких людей і наскільки вони б’ють по самолюбству. То пожартував, сказав: "Розслабся, трохи я тут постою. Але ти, одначе, найкращий". І я не лукавлю, бо є класні спортовці, а є великі. Аґаєв саме великий. То навіть у голові не вкладається: я у 2003-му розпочав заняття карате, а Рафаель у 2004-му виграв свій перший чемпіонат Європи. З того часу 17 років він залишається на вершині. За будь-яких обставин ставлюся до Рафаеля з великою повагою. Не дивлячись на численні перемоги, він не зазнається, залишається приземленим. Тому мені не соромно таку людину підтримати і висловити захоплення нею і її досягненнями.
– Є суперники, яких би ви не підтримали?
– Є. Один – із Нідерландів. Він уже завершив кар’єру. Коли ми зустрічалися в фіналі Italian Open у 2011-му, голландець зробив помилку – порушив негласне правило спортивної етики. Наприкінці бою я вів 7:5. За п’ять секунд до завершення сутички суперник іде до мене з наміром потиснути руку. Розуміючи, що врятуватися вже не зможе. Нормальна ситуація. Я розслабився, подаю руку, коли опонент мене прихоплює і намагається вдарити ногою. О, чорт! Останньої миті встиг ухилитися. Мене це розлютило. Коли суддя віддав мені перемогу і показав жестом, щоб ми подякували один одному рукостисканням, я показав класичний жест "від ліктя". Після того ми зустрічалися на татамі, здається, чотири рази. І щоразу я голландця просто прибивав. В суху – 6:0, 7:0. До таких суперників немає жодної поваги. Тим паче, що для голландця то була звична річ. Так само він чинив з іншими опонентами. Хоча загалом у карате таких випадків мало.