Богдан Бондаренко – український спортсмен, відомий усьому світові

4 ноября 2017, 22:01

"Побачивши мене на Ейфелевій вежі, хлопець із дівчиною почали перешіптуватися українською: "Де взяти ручку?"

За історію стрибків у висоту було лише двоє спортсменів, які стрибали вище за нашого Богдана – світовий рекордсмен Хав'єр Сотомайор з Куби (2,45 метра) і катарець Мутаз Есса Баршим (2,43 м). Показник кубинця Бондаренко намагався перевершити на переможному для себе чемпіонаті світу-2013. Тоді забракло зовсім трохи, однак у перспективі світовий рекорд виглядав реальністю. Втім, після ще одного прекрасного сезону-2014 Богдана замучили травми. Олімпіаду-2016 він проводив "на зубах", ризикуючи через гайморит взагалі знятися зі змагань. Через те здобута в Ріо-де-Жанейро бронза вартує золота.

Читайте також: 17-річний футболіст раптово помер після тренування

Богдане, влітку, після чемпіонату світу ви сказали, що в останнє отримували задоволення від стрибків ще в 2014 році.

Вірю, що те відчуття ще вдасться повернути. Бо таких проблем зі здоров’ям, яких не можна було б подолати, не бачу. Щоб впоратися з тими труднощами, які є зараз, просто потрібно правильно організувати лікування і відновлення.

Але то ж травми хронічні. З ними ви боретеся впродовж усієї кар'єри.

Воно так. Проблема в тому, що на лікування постійно бракувало часу. Після успішного 2014-го в 2015-му відбувався чемпіонат світу. Мусив знаходитися в тонусі. Наступний же рік – олімпійський. Перерви, щоб зробити паузу не було. Час, щоб щось змінити, з’явився лише зараз. У 2018-му за календарем маємо лише чемпіонат Європи. То не такі серйозні старти, як світова першість чи Олімпіада. Тому збираюся поекспериментувати, попрацювати трохи по-іншому.

Ускладнюється ситуація тим, що мені бракує лікаря, який би вів процес лікування й відновлення від початку до закінчення. Отримуєш пошкодження і починаєш звертатися в одне місце, друге, третє. Думки лікарів часто розходяться: хірург рекомендує різати, реабілітолог радить обмежитися десятьма вправами. Рішення доводиться приймати самостійно. І ризикувати. Вишукувати оптимальні варіанти дуже складно. Особливо коли продовжуєш тренуватися. Звісно, допомагають менеджер і тренер. Вони підшуковують найкращі варіанти. Але абсолютної певності в тому, що ми прийняли оптимальне рішення, не мав практично ніколи.

Богдан у Таллінні

Ось зараз поїду до естонського спеціаліста. Ми співпрацюємо не один рік. Нас познайомив мій естонський менеджер, людина, яка пов’язана з легкою атлетикою близько сорока років. Раніше він привозив до цього фахівця інших спортсменів високого рівня. Відгуки зазвичай були позитивними. Зрозуміло, що десь можуть бути й ліпші варіанти. Але як їх знайти, як зв’язатися – не знаю. До того лікувався в інших місцях. Приміром, у 2009-му робив операцію в Фінляндії. Начебто все було добре, але потім неправильно пройшов реабілітацію. Дивлюся, як люди роблять такі операції зараз. Після хірургічного втручання пацієнтові відразу розписують, коли він має іти в басейн, на якому тренажері займатися, які вправи робити. Я ж після операції фактично був наданий самому собі. Колективно вирішили, що впродовж місяця просто ходитиму і лише потім даватиму якісь навантаження. Людини, яка б розписала програму, не було. Через неправильне відновлення з’явилися рубці, деякі інші нюанси.

Але нічого. Негативний досвід врахований. Ми стали досвідченішими. Сподіваюся, в майбутньому зможу подолати схожі труднощі швидше. Так, тоді був молодший і організм швидше відновлювався. Але зараз є більше досвіду. Взагалі, зараз спостерігається тенденція, згідно з якою чимало спортсменів тренуються до серйозного віку, ідуть зі спорту не так рано, як раніше. Все тому, що змінилися пріоритети. Раніше вважалося, що головне – правильно зробити тренування. Нині розуміємо, що основна складова підготовчого процесу – правильне відновлення, правильний діагноз. Цими дрібницями треба жити щоденно. Є чимало процедур. Маніпуляцій, дій, які допомагають зберегти здоров’я впродовж тривалого часу.

Основною моєю метою одначе є Ігри в Токіо-2020. До того в 2019-му буде чемпіонат світу в Катарі. Це теж цікавий досвід. Бодай тому, що змагання відбуватимуться у кінці вересня, тоді як зазвичай чемпіонати світу з легкої атлетики проводяться в серпні. Подивлюся, як зможу змагатися наприкінці сезону.

Катар – Батьківщина вашого основного суперника.

Там проводиться етап Діамантової ліги. Мутаз Есса Баршим не міг перемогти на ньому, здається, чотири роки поспіль. Торік Мутаз стрибав там 2,37 метра, висоти не подолав і посів лише четверте місце. В один з попередніх років переміг Баршима у нього вдома й я. Був першим, а Мутаз – другим. Виглядає, що у Баршима є психологічні труднощі зі стрибками вдома. То ж підвищена відповідальність. Від тебе очікують перемоги, достроково начіпляють медаль.

Зрозуміло, що змагання в Досі мають свою специфіку. Там, щоб не увійти в акліматизацію, жити за українським часом і не перелаштовуватися на інший режим, треба виступати наступного дня після приїзду. Але зазвичай такий варіант неможливий, бо спершу доводиться пройти кваліфікацію. Іншими словами, основний день стає четвертим. Практика показує, що саме на четвертий день акліматизація «накриває» сповна. Фізичний стан погіршується. Тому на змагання в такі далекі країни треба виїжджати за два-три тижні до початку змагань. Цього часу вистачає, щоб перейти на інший часовий режим, звикнути до повітря, їжі, вологості.

Якось ви говорили, що розмовляли зі шведом Патріком Шоберґом, одним з двох спортсменів, які стрибали вище 2,42 до вас, про те, що відчуваєте, коли долаєте планку на таких висотах. І справді – що то за відчуття?

Коли стрибаєш за 2,40 – то вже не стрибок, а політ. Відрізок від відштовхування до приземлення в яму виглядає надзвичайно довгим. Хоча зі сторони він здається миттю. Насправді ж ця секунда захоплюється, для мене вона виглядає цілою пригодою. Коли ж ти після цього підіймаєшся і бачиш, що планка втрималася, почуваєшся найщасливішою людиною на землі. Неймовірні відчуття! Особливо коли це трапляється вперше, то слід залишається на все життя.

Але за тим може настати розуміння, що сягнути чогось значущішого вже складно.

Такий рівень підтримувати складно. Бо коли стрибав на 2,40, а після того демонструєш результат 2,30, це важко морально. Постійно картаєш себе думками "я міг", "я ж робив". Високий особистий рекорд тисне на мізки. Починаєш вишукувати причини, видумувати версії. Бо до 2,40 ще не думав, як ставив ногу. Усі деталі вдавалися автоматично. Потім, коли результати падають, аналізуєш і зациклюєшся на тих речах, на які раніше особливої уваги не звертав. Точніше, то тонкощі, які одначе відпрацьовуєш. Зосереджуватися варто на чомусь іншому.

Пам’ятаєте, коли зрозуміли, що зможете досягти у спорті чогось визначного?

Головна віха – Олімпійські ігри-2012 у Лондоні. Тоді посів сьоме місце з результатом 2,29. Бронзові призери Баршим, канадець Дерек Друен та британець Роберт Ґрабарз мали такий же показник, але випередили мене за меншою кількістю спроб. Тоді усвідомив, що з людьми, на яких раніше дивився по телевізору, можна реально боротися. Це розуміння дало мені страшенну мотивацію. Після завершення сезону-2012 відпочивав зовсім трохи, а після того відразу почав тренуватися. Визначили разом з тренером тонкощі, на яких зосередимося, трохи по-іншому підійшли до процесу відновлення і ця праця вилилася у прекрасні результати в 2013-му.

Я повірив у себе, у те, що можу. Зрештою, усе ж логічно. В 2009-му переніс операцію, довго відновлювався. У 2010-му щойно почав щось пробувати, особливо й не виступав. У 2011-му зумів завершити шлях повернення до того результату, який був до травми. То теж було непросто, бо в 2008-му, коли встановив особистий рекорд, мені було 19, а в 2012-му – 23. Але разом з тим я став сильнішим фізично. Спершу був щасливим лише тому, що зумів пробитися на Олімпіаду. Коли ж у Лондоні кваліфікувався у фінал, здавалося, що про більше мріяти просто неможливо.

23 роки – вік ще наче й юний, але хочеться щось заробляти. А представники усіх видів спорту в нашій країні, окрім футболу, здатні себе забезпечити лише в разі олімпійських перемог. Вас то не бентежило, не хотілося зайнятися чимось прибутковішим?

Коли є мотивація, про гроші не думаєш. Тобто, у восьмому чи дев’ятому класі, коли почав серйозно тренуватися, не думав, що виступлю на змаганнях, покажу там результат і отримаю за це винагороду. Мені подобалося це заняття, змагальний дух, подобалося вигравати. Потім мотивувала нагода поїхати на змагання в інше місто чи країну. Скажімо, був щасливий, що можу відвідати Ялту. Ось воно, море! То були незабутні відчуття. Згодом вперше потрапив за кордон, в італійське місто Леньяно. Враження були неймовірними. При цьому розумію, що коли поїду туди зараз, тодішніх емоцій вже не буде. А на початку 2000-х я був ще дитиною. Захоплювало все – смачні морозиво й піца, нове середовище.

Звісно, вдома теж було що поїсти. Але за кордоном усе виглядало новим. Їдеш, отримуєш нові емоції, знайомишся з безліччю людей, у тебе з’являються перші друзі з-за кордону. А то ж 2006-й, широкого доступу до інтернету ще не було. То нині можеш зайти в Інстаґрам і подивитися, чим займаються Баршим, Друен чи будь-який інший легкоатлет. Тоді ж основним джерелом інформації було живе спілкування.

Читайте також: Хокейна команда "Донбас" виборола 15 перемогу поспіль

Ваш земляк-харків’янин Віктор Рубан, котрий у 2008-му став олімпійським чемпіоном зі стрільби з лука, теж казав, що для нього теж тривалий час основною мотивацією у спорті була нагода їздити.

Це справді прекрасно. Інша річ, що коли концентруєшся на досягненні результату, намагаєшся стримувати емоції і не розпорошувати їх на щось інше, окрім спорту. Тому у ті дні. Які передують старту, намагаєшся не прогулятися містом, а добре відпочити. Скажімо, під час комерційного старту в Китаї більшість спортсменів пішли дивитися на Китайську стіну, а я залишився в номері. Бо мусив готуватися, не хотів розпорошуватися. Знаю, що екскурсії мене теж морально спустошують. Так, отримаю задоволення, але потім у секторі втрачу. Тому й найчастіше закордонні поїздки обмежуються маршрутом "аеропорт – готель – стадіон – готель – аеропорт". Заспокоюю себе тим, що зараз концентруюся на результаті, а на те, чого не бачив сьогодні, подивлюся згодом, коли завершу професійні виступи. Десерт залишаю на потім. Повернуся в ті міста. Які зацікавили і помандрую по них спокійно, без зайвих думок і хвилювань. Наразі ж збираю штампики в паспорті.

Пробували складати для себе мапу тих місць, де вже побували?

Роки два назад батьки подарували мені величезну карту і роздрукували прапорці з назвами міст, у яких бував. Ці прапорці розставляв самотужки, вишукуючи місця на мапі. Зізнаюся, самому було цікаво. З часом щось забувається, тому добре, коли є пам’ятка.

Якого, з вашої точки зору, прапорця бракує?

Хотілося б побувати в Австралії. То інший світ, інший континент. Хочу відвідати Ямайку. Нещодавно повернувся з відпочинку в Дубаях. Що вразило? Бурдж Халіфа, найвища у місті точка. Також там будується найвище в світі колесо огляду. Взагалі, мені імпонують ті місця, де гарна природа. У захваті був від людей у Південній Африці. Вразила щирість. Бо в Америці тобі наче й усміхаються, демонструють, як тобі раді, але коли повертаєшся, то бачиш боковим зором, що обличчя співрозмовника миттєво стає «цеглиною». Він миттю забуває, про що з тобою говорив. Якщо тобі скажуть, що ти гарно вдягнений, це ще нічого не означає. Більше того, знайомий розповідав, що якось дівчина на рецепції зробила комплімент за брудну робочу футболку. У ній він відходив два роки, вся зношена і рвана. "Яка ж вона класна? – каже дівчині. – Вона зношена, ти її бачиш кожен день". "Я не задумуюся. Просто кажу", – відповідає та.

Так ось, у ПАР людина бажає тобі доброго ранку справді щиро, так само щиро вона рада тебе бачити і допомогти вирішити якусь проблему. В Україні люди теж начебто добрі. Але собі на думці. Подивіться на поведінку пасажирів у громадському транспорті. Всі їдуть зосереджені на своїх повсякденних турботах. За кордоном люди емоційніші і не такі заклопотані. Особливо в тих країнах, де не існує фінансових труднощів. Південна Африка, звісно, до цього числа не входить. Люди там турбуються, як би завтра поїсти, як і в нас. Але все ж вони не поринають у себе. В країнах Західної Європи простіше. Матеріальні можливості розширюють світогляд. Один займається підводною рибалкою, інший стрільбою. У нас розваги часто закінчуються пробіжкою в парку. Звісно, монотонність пригнічує. Натомість у тих же Дубаях один із шейхів вніс у проект змін Уряду подання про введення міністрів з питань щастя і толерантності. То речі, задумуватися про які в Україні наразі ніколи.

Зачекайте. Ви їздите в громадському транспорті?

Так, у себе в Харкові. Машину воджу, але коли маю час, люблю пройтися пішки, трохи проїхати на тролейбусі чи автобусі. Для різноманітності. При цьому в рідному місті мене впізнають вкрай рідко. Хотілося б більшої уваги. Щоправда, маю інший приклад. Цьогоріч у Парижі жив у готелі поряд з Ейфелевою вежею. Пішли прогулятися й друзі спровокували мене: "Давай підіймемося нагору. Може, ми тут більше не будемо". Піднялися, стоїмо, милуємося красотами Парижа. І в цю мить чую, що хлопець з дівчиною років 20-22-х поряд перешіптуються українською: "То ж Бондаренко?" "Так, де б взяти ручку?" Ручка була в мене. Сказав про це, розписався. Ті були в захваті. "Можна з вами сфотографуватися?" - перепитують. Зізнаюся, мені стало приємно. Не тому, що мене впізнали, а через те, що наші люди впізнають легкоатлетів. Та ще й у такому оригінальному місці, в Парижі, на Ейфелевій вежі.

Баршим, Друен, Бондаренко - олімпійський п’єдестал-2016

На жаль, в Україні легка атлетика розвинена значно гірше, ніж у світі. Якось поїхав проводити для дітей майстер-клас у Швейцарії. Там практикується, що перед змаганнями організатори відправляють учасників на вертольотах у різні міста. Там протягом години показуєш різні вправи. У спокійному ритмі, щоб ніхто не травмувався. Після того – автограф-сесія. Тоді нас приїхало троє. Дітей розділили на три групи по 50 людей. З ними – батьки. Лише автографи роздавав хвилин 25. "Класно, – кажу потім організаторам. – Стільки людей прийшло!" "Це ті, що пройшли конкурс" – відповідають. Виявляється, дітей відбирали по школах, а бажаючих було значно більше. То хіба варто дивуватися, що у Швейцарії на змаганнях з легкої атлетики заповнені стадіони і люди при цьому платять за квитки великі гроші? У них спортивна культура прищеплюється з дитинства. У нас людей не затягнеш на стадіон навіть безкоштовно.

Богдане, Харків, славиться традиціями в ігрових видах спорту, найперше – волейболі. Зважаючи на ваш зріст, дивно, як вас у дитинстві не забрали туди.

- Я погано координований. Відповідно ігри з м’ячем не для мене. Знайшов себе у тому виді, для якого найліпше підходжу. Вважаю, що мої фізичні дані для стрибків у висоту підходять ідеально. Взагалі, дуже важливо, щоб людина знайшла себе саме в тому виді діяльності, для якого вона створена, від якого в неї з’являється азарт.

Коли батько тренер, вибір дитини найчастіше визначений.

З одного боку так. Але розпочинав я все ж не з легкої атлетики. Мама хотіла, щоб я танцював, окрім того, відвідував секцію плавання. Але не виходило ні там, ні там. Тому вирішив спробуватися ще й у легкій атлетиці. При цьому однокласники, друзі здебільшого грали у футбол, баскетбол, займалися єдиноборствами. Наше покоління залишалося активним навіть за умови, що то були важкі часи, коли не було тренажерних залів. То нині з цієї точки зору спостерігається своєрідний бум. Уже не юні люди вважають статусним відвідувати спортзал, а не піти в паб, щоб випити пива.

Мене особисто активний спосіб життя приваблював завжди. Отримував від занять легкою атлетикою задоволення. Зараз то робота, але відпочивати теж люблю активно. Приміром, подобається їздити на мотоциклі, кататися на лижах. Правда, доводиться враховувати, що мої ноги мене й годують. Розумію, що можу десь підвернутися, під час гри в баскетбол хтось може наступити на ногу. Тому щоб не випасти зі змагального процесу, доводиться бути обережним. Для лиж матиму іншу частину життя. Ту, в якій уже не буду змагатися сам.

Ви якось сказали, що дітям важливо бачити кумирів, розуміти, на кого треба рівнятися. Але в Харкові видатних стрибунів у висоту не було ніколи.

У рідному місті не було. Інші ж види спорту приваблювали не дуже сильно. Той же футбол подивитися можу, але коли є компанія. Сам не ввімкну телевізора, навіть якщо показують якийсь статусний матч.

Зате в дитинстві захоплювався зіркою світового рівня – Стефаном Гольмом зі Швеції. Мене вражало, що з відносно невисоким зростом ця людина здатна стрибати 2,40. Почав стежити за тим, як він тренується, вивчав особливості техніки. Мушу сказати, що у ті часи легку атлетику в Україні показували трохи більше, ніж зараз. До того ж розмаїтим матеріалом, намагаючись прищепити любов до нашого виду спорту, тішив тато. У той час я ще стрибав 1,60 і ці 2,30-2,40 Гольма здавалися чимось захмарним. Ще більше захопився Стефаном, коли потрапив на перші змагання за його участю.

А приблизно два роки тому ми були в одному місці на зборах – Гольм як тренер, я як спортсмен. Вдалося трохи поспілкуватися в неформальній атмосфері. Говорили про легку атлетику, стрибки у висоту, різні загальні питання. Було цікаво почути думку Стефана. А ще мене здивувало, що Гольм досі стрибає і демонструє результати в межах двох метрів. "І як воно – зараз стрибати?" – запитую. "Та як? Розбігаєшся, підходиш до відштовхування, ставиш ногу, а нічого не відбувається. Раніше летів, а зараз не відбувається нічого" – каже Стефан. На щастя, у мене відчуття, що нічого не відбувається, ще не було. Ставлю ногу і навіть якщо щось болить, знаю, що літати можу.

Ви все життя тренуєтеся під керівництвом батька. Тенісист Олександр Долгополов, скажімо, теж спершу тренувався у тата, але нині під його керівництвом проводить лише частину тренувального часу. Вам того, що дає у професійному плані батько, достатньо?

У тенісі інша специфіка. Там доводиться окремо працювати над технікою, окремо над загально-фізичною підготовкою. В легкій атлетиці взяти окремого спеціаліста по ЗФП, який би прекрасно розбирався в біомеханіці, буде працювати зі всіма дрібними м’язами, неможливо. Точніше, не уявляю, як це правильно реалізувати. Мені важко збагнути, як їхати на збори з двома тренерами. Почнемо з того, що у нас немає для цього матеріальних можливостей. Добре, коли на збори відправляють спортсмена і тренера. Про додаткову людину мова взагалі не йде.

Взагалі, я піти по стопах тата, мабуть, не зміг би. Це важка робота. Не кожному дано. Хтось здатен показувати високі результати, а хтось – до них готувати. Людей, які були б одночасно сильними спортсменами і тренерами, вкрай мало. Не впевнений, що я зміг би правильно і повноцінно донести до підопічного інформацію так, як то робить мій тато. Тим паче, що одній людині треба сказати одні слова, а з іншою розмовляти про ті ж дії зовсім по-іншому. Треба відчувати кожного індивідуально. Я ж звик відчувати лише себе. Можу прийти і сказати татові: "Сьогодні почуваюся прекрасно, давай максимальні навантаження". Завтра навпаки буде щось не так і прохатиму, щоб дати в роботі послаблення. Батько мене розуміє.

А ось чи зумів би це відчути як тренер я? Велике питання. То була б робота навмання. За умови відсутності належного медичного контролю вона була б неефективною. Ми ж не англійські веслувальники, в яких після тренувань медики беруть аналізи і на їхній основі тренери коригують навантаження. Натомість у нас тренер, стоячи збоку, запитує: "Може, ще раз чи вже втомився?"

Останнім часом у нашому спорті спостерігається тенденція – чимало сильних спортсменів тренується під керівництвом батьків – боксери Василь Ломаченко і Олександр Хижняк, дзюдоїстка Дарина Білодід, ви.

З якогось боку це навіть сумно. Така тенденція проявилася через те, що нових людей в український спорт приходить надто мало. Суджу по легкій атлетиці. Найчастіше у спорті залишаються діти тих людей, які займалися нашим видом спорту раніше. Нам бракує притоку свіжої крові.

Хоча, звісно, позитивних моментів у співпраці батька-тренера і спортсмена-сина чимало. Своїй дитині зла не побажає ніхто, жоден батько не буде на своїй дитині експериментувати. Варіант з тим, що після активних виступів людина буде лікувати болячки самотужки, в цьому випадку неактуальний. Батьки ставляться уважніше до тих дрібниць, на які чужа людина іноді уваги не зверне. Зрозуміло, що без послаблень теж не обходиться. Але в поблажок повинні бути розумні межі. Зловживати батьківським добром не треба.

На мій погляд, ми з татом розуміємо одне одного ідеально. Якщо я скажу, що втомився, то я справді втомився, а не лінуюся. Хоча, звісно, все залежить від наявності результату чи його відсутності. Коли перемагаєш, то розуміння здається ідеальним. Але коли програєш, починаються суперечки. То найважчі моменти. У ці миті важливо не втратити віри в себе і тренера. Не буду приховувати, що у часи невдач мене мучать думки, що може то не моя вина, може ми щось неправильно робили. Але то теж неправильно, бо розумний спортсмен повинен брати активну участь у побудові свого тренувального процесу. Тоді рішення буде спільним і претензій вдасться уникнути.

Богдане, хочеться вірити, що Олімпіада в Токіо буде для вас успішною. Вже думали над тим, чим будете займатися після літа 2020 року?

Хотілося б залишитися в спорті. Мені тут подобається і маю розуміння того, що треба змінювати. Займатися бізнесом, як чимало знайомих, бажання не маю. Там з мене користі не буде. А ось легку атлетику зробити видовищнішою, доступнішою для загалу, гадаю, зміг би. Приміром, можна зробити, щоб чемпіонат світу став компактнішим, не розтягувався аж на сім днів. Вважаю, неправильно відбирати людей на мундіаль по заздалегідь встановлених нормативах. Скажімо, хто стрибнув у висоту 2,31, той автоматично відібрався. На мій погляд, треба відбирати 25 найкращих. І все. Бо в нинішній ситуації атлети намагаються виконати норматив, а на самому чемпіонаті вже що буде, то буде. Змагання не повинні бути настільки розтягненими. Сидячи на стадіоні, людина повинна розуміти, що відбувається в тому чи іншому секторі. У нас же виходить, що той, хто не займається легкою атлетикою сам чи не дивиться постійно трансляцій, у такому калейдоскопі подій починає губитися.

Також вважаю за потрібне створити умови, щоб будь-яка людина могла оперативно прирівняти результати учасників змагань до своїх, любительських. Скажімо, завершився біг на "п’ятірці", "десятці" чи марафонській дистанції і глядач може співставити ці показники зі своїми. Хоча, звісно, стрибкових видів цей метод не стосується, адже жодна звичайна людина стрибнути на два метри у висоту чи на сім у довжину не зможе. Споживач хоче шоу. Можливо, варто проводити парні стрибки за участю чоловіків і жінок. Ідей багато і хотілося б їх реалізувати.

А як зробити легку атлетику привабливішою для українців?

Найперше треба більше реклами. Основні чемпіонати варто проводити в Києві, на НСК "Олімпійський". Бо, наприклад, до Луцька з умовного Харкова їхати далекувато. Як і навпаки. А столиця рівновіддалена. Змагання мають відбуватися не там, де дешевше чи легше домовитися, а там, де до них вдасться привернути більшу увагу. Під час турнірів треба проводити розважальні акції. Обов’язковою є й трансляція змагань на табло. З повторами. Люди мають розуміти, хто змагається, який світовий рекорд і як далеко від нього той чи інший атлет. Глядач повинен розуміти, що він дивиться. Можливо, хтось прийде з дитиною, та подивиться і під враженням почне бігати, стрибати чи метати.

Треба максимально залучати телебачення. А буде телебачення – з’являться спонсори. Також мусимо запровадити клубну систему. Коли клуби конкуруватимуть між собою, отримуватимуть бонуси і преміальні у відповідності до вкладень у спортсменів, то виростуть і результати. Але основа основ – масовість. Треба залучити до занять легкою атлетикою якомога більше людей.

У 2009 році був присутнім на відкритті харківського стадіону "Металіст". Там говорилося, що арена буде багатофункціональною, що зокрема на ній проводитимуться змагання з легкої атлетики. Минуло вісім років, але жодних легкоатлетичних стартів на ОСК не пригадую.

У цьому ніхто не зацікавлений. У нас у Харкові є адаптований для легкої атлетики стадіон "Динамо". Там постелили нормальну гуму, усі сектори в хорошому стані. Однак з того часу минуло три роки, а нічого на "Динамо" не проводиться.

Взагалі, для Харкова бачу інший перспективний варіант. У нашому місті є найбільша у Європі площа – площа Свободи. Можна було б там у якийсь святковий день постелити помости і провести ті ж стрибки у висоту, стрибки в довжину, стрибки з жердиною. Щоб люди прогулювалися і заодно й подивилися легку атлетику. Щоб була змога зрозуміти всі тонкощі. Хтось зацікавиться, а тренери, стоячи поряд, порадять привести дитину на секцію. Тим паче, що заняття у нас безкоштовні.

Треба досягти чогось такого, чого досяг у Донецьку зі своїми "Зірками жердини" Сергій Бубка. Через війну ці змагання не проводяться вже два роки, але про них досі згадують. То був статусний турнір, на який вважали за честь бути запрошеними усі провідні стрибуни світу. Хотілося б під своїм іменем організувати щось схоже в Харкові. Але для цього потрібен час і, звісно, гроші. Бо крім суто організаційних моментів треба подбати про перельоти спортсменів, їхнє поселення, призові. Зрештою, розпочати можна зі всеукраїнського рівня.

А приблизно два роки тому ми були в одному місці на зборах – Гольм як тренер, я як спортсмен. Вдалося трохи поспілкуватися в неформальній атмосфері. Говорили про легку атлетику, стрибки у висоту, різні загальні питання. Було цікаво почути думку Стефана. А ще мене здивувало, що Гольм досі стрибає і демонструє результати в межах двох метрів. "І як воно – зараз стрибати?" - запитую. "Та як? Розбігаєшся, підходиш до відштовхування, ставиш ногу, а нічого не відбувається. Раніше летів, а зараз не відбувається нічого" - каже Стефан. На щастя, у мене відчуття, що нічого не відбувається, ще не було. Ставлю ногу і навіть якщо щось болить, знаю, що літати можу.

А як зробити легку атлетику привабливішою для українців?

У 2009 році був присутнім на відкритті харківського стадіону «Металіст». Там говорилося, що арена буде багатофункціональною, що зокрема на ній проводитимуться змагання з легкої атлетики. Минуло вісім років, але жодних легкоатлетичних стартів на ОСК не пригадую.

Читайте також: Українець вчетверте поспіль тріумфував на престижному турнірі з гімнастики